До світла з Франком. Галина Пагутяк

Насправді, все дуже просто. Господар, який має свою нивку, думає, чим її засадити, щоб потім не позичати у сусідів. Позичити можна хіба що добре насіння. Там я посаджу картоплю, — міркує господар, там жито, там огірки, там капусту… Адже йому потрібно нагодувати родину і виростити дітей здоровими та сильними. Тому він засіває і засаджує поле, а не купує ні збіжжя, ні городину. "Треба мати все своє", — каже він дітям, до яких перейдуть у спадок поле і весь реманент. А також знання, потрібні для цього.

Не кожному народу пощастило мати такого універсального господаря, який намагається заповнити порожнечу. У німців був Ґете, у нас — Франко. Спершу ними рухала допитливість, ненаситна жадоба пізнання, закладені від народження. Вони розширювали свій особистий простір насамперед там, де була цілина, взоруючись на багатство різних народів. А був час, коли офранцужені німці зневажали німецьку мову, називали її свинячою. Схибнуті на італійській музиці, німці вважали, що німецька мова не годиться для опери, це не мова поезії. Ґете і Моцарт зуміли вивести німецьку мову з принизливого ґетто. Те саме зробив Іван Франко, хоч йому довелось найважче. Він жив у невільній країні, про яку ніхто нічого не знав, ще й поділеній між двома імперіями, кожна з яких посягала на територію іншої. Де тепер ці імперії, ці два круки, що один одному боялися око виклювати, натомість безжально розправлялись з поневоленими народами?

Іван Франко, родом із села Нагуєвичі на Дрогобиччині, зробив українську мову мовою науки, філософії, соціології, антропології, політики, історії та філології, по суті, перебуваючи ціле життя в камері зі заґратованим вікном. Він подарував українцям прозу й поезію тих жанрів, яких бракувало, невтомно перекладав усе найкраще, що було у світовій літературі. Він довів зв’язок української культури зі світовою упродовж тисячолітньої історії. Прожив більше ніж Моцарт, і менше ніж Ґете.

Дуже прикро, що замість того, аби все це оцінити і спонукати до осмислення доробку українця Франка, з нього ліплять якогось уявного європейця, доскіпуючись до його гардеробу, стосунків із жінками, манер. З благими намірами, звісно, і це вже прогрес, бо в 1990-ті наші "культуртрегери", не соромлячись називали Шевченка неотесаним мужланом в кожусі, а Франка — графоманом. Тих, хто вважав їх пророками, висміювали і обзивали ідіотами. Це було і є на руку нашій корумпованій і антиукраїнській владі. Українська культура не дочекалася відродження. Вимерзли всі паростки, не витримавши сибірської мезлоти і жадібної до слави та грошей мерзоти. І не дочекається, доки її творці не здогадаються, що садити банани і помаранчі на нашій землі недоцільно, бо вони там не виживуть. Франка не потрібно рекламувати, треба дати йому самому висловитися. Такий він набагато цікавіший. Тим паче, що у нас досі стріляють, коли ми починаємо визирати у світ, шукаючи в ньому сонця й свободи. Бо вони присутні в нас самих, і тоді коли інші ріжуться в карти чи зациклюються на своїх нещастях, хтось завжди шукатиме сонця в небі.