Дезертири та ухилянти Червоної армії. Роман Пономаренко

До війни з Німеччиною дисципліна у Червоній армії не була зразковою. За 15 передвоєнних місяців з її лав було зафіксовано 7838 випадків дезертирства і 82 474 випадків самовільного залишення частини (СЗЧ). Більшість із них припали на першу половину 1940 року, коли тривала війна з Фінляндією. Тоді щоденно з лав РСЧА дезертирували 19 осіб, ще 315 йшли в СЗЧ.

Після анексії Західної України її мешканців також почали мобілізувати до лав Червоної армії. Органи НКВС фіксували серед них численні випадки антирадянської агітації, дезертирства і диверсій. Показовий випадок стався 28 лютого 1941 року у 58-му стрілецькому корпусі, дислокованому в Ашхабаді. Червоноармійці Новаківський, Осадчук, Лущ, Рибак, Борис, Владек, Климков, всі уродженці Львівської і Тернопільської областей, убили заступника командира частини, вчинили диверсію на аеродромі й намагалися втекти зі зброєю за кордон.

Масове дезертирство призвело до воєнного розгрому радянських армій в західних областях СРСР на початку війни з Німеччиною. Зберіглася статистика особового відділу 6-го стрілецького корпусу Південно-Західного фронту, який за звинуваченням у дезертирстві з 29 червня по 1 липня заарештував 697 осіб. 3 липня в 6-му стрілецькому корпусі було заарештовано вже 5000 дезертирів. Водночас поширеними були самостріли та самокаліцтво. Так звані "ліворучники" та "праворучники" навмисне прострілювали собі долоню або пальці рук.

"Ні кроку назад!"

3 липня 1941 року у зверненні до населення СРСР Сталін оголосив війну з Німеччиною "Вітчизняною" та закликав самовіддано захищати батьківщину: "Треба, щоб у наших лавах не було місця нитикам і боягузам, панікерам і дезертирам, щоб наші люди не знали страху в боротьбі і самовіддано йшли на нашу Вітчизняну визвольну війну проти фашистських поневолювачів".

Уже наступного дня, 4 липня 1941-го, в усі міські та районні відділи та відділення НКВС розіслали спеціальний лист наркома НКВС СРСР, в якому зобов’язали за допомогою військкоматів, військово-облікових столів міліції та сільських рад встановлювати осіб, що ухиляються від призову до Червоної армії та Військово-морського флоту. Окремо оговорювали можливість появи дезертирів із фронту та з військових частин. Тому розпорядилися організувати перевірки для виявлення підозрілих осіб у людних місцях.

16 липня 1941 року Державний комітет оборони СРСР офіційно визнав, що "окремі командири і рядові бійці виявляють нестійкість, панікерство, ганебну боягузливість, кидають зброю і, забуваючи свій обов'язок перед Батьківщиною, грубо порушують присягу, перетворюються на стадо баранів, що в паніці біжать перед зухвалим супротивником".

Одночасно повідомлялося про арешт і військовий трибунал дев’яти командирів і політкомісарів: "за ганьбу, що ганьбить звання командира, бездіяльність влади, відсутність розпорядливості, розвал управління військами, здачу зброї противнику без бою і самовільне залишення бойових позицій". Незабаром вийшов закон, який передбачав за дезертирство, ухилення від бою, "самостріл" і непокору командиру у бойовій обстановці, найвищу міру покарання — розстріл.

Згідно з статистикою радянських спецслужб, у другій половині 1941 року органи НКВС заарештували близько 710 000 дезертирів та близько 70 000 ухилянтів.

Навесні-влітку 1942-го РСЧА зазнала низку важких поразок. Моральний дух солдатів різко впав. 13 серпня 1942 року член Військової ради Північно-Кавказького фронту Лазар Каганович доповідав Сталіну: "як тільки противник прорве фронт, хоча б трьома-п'ятьма танками в одному місці, то паніка починає охоплювати найближчі до прориву частини і після деяких боїв ці частини починають відступати".

Наслідком поразок став наказ № 227, сутність якого описується короткою фразою: "Ні кроку назад!". Уздовж фронту почали розміщувати загороджувальні загони, які мали затримувати тих, хто тікали з поля бою. З 1 серпня по 15 жовтня 1942 року загороджувальні загони на всіх фронтах затримали 140 755 радянських військовослужбовців, які з різних причин залишили передову. З них заарештували 3980 осіб, розстріляли за боягузтво — 1189, скерували у штрафні підрозділи — 2961. Більшість — 131 094 повернули у їхні частини, або скерували на пересильні пункти, звідки вони знову потрапили на передову.

В’язниця замість армії

Разом із дезертирством поширення набуло й ухиляння від мобілізації. На початку війни мешканці Західної України, Західної Білорусі та колишніх країн Балтії відверто ігнорували спроби радянської влади мобілізувати їх до війська. В деяких республіках мобілізацію взагалі було зірвано. З 29 серпня по 2 вересня 1941 року тривала мобілізація населення Чечено-Інгуської АРСР у військово-будівельні батальйони Південно-Західного фронту. Від неї ухилилося, або дезертирували з уже сформованих батальйонів понад 1000 осіб. Ці люди озброювалися і переходили на нелегальне становище. Згодом у квітні 1942 року в умовах масового дезертирства та активізації повстанського руху на території республіки скасували призов до армії чеченців та інгушів.

Часто громадяни, які підлягали мобілізації, нелегально купували документи про звільнення від призову або звільнення з армії. Відомо, що у Ворошиловградській областітепер Луганська область 10 жовтня 1944-го НКВС заарештувало п’ятеро працівників Ворошиловградського міського військкомату, які видавали фіктивні свідоцтва про хворобу військовозобов'язаним громадянам і звільняли їх від служби за хабарі у розмірі від 2000 до 10 000 рублів. Подібні випадки спостерігалися по всій країні, відрізнялися лише розміри та форми хабарництва.

Ще одним способом ухиляння були фальшиві документи. Восени 1944 року в Татарській АРСР НКВС заарештувало групу осіб, які виготовляли фіктивні документи про звільнення від служби у Червоній армії, свідоцтва про відпустку, довідки про поранення, про перебування на лікуванні у шпиталях. Вартість "документу" коливалася від 7 000 до 14 000 рублів. Із 200 ухилянтів, забезпечених тоді фальшивими документами, НКВС виявило лише близько 30 осіб.

Зафіксовано також і незвичні засоби ухиляння. Приміром, дітей заможних батьків заарештовували за вигадані незначні злочини та відправляли до зони загального режиму десь на околиці рідного міста. Звичайно, за хабарі. Там їм давали просту роботу та забезпечували пристойні умови. На волю "з чистою совістю" вони вийшли одразу після оголошення демобілізації в 1945 році.

Дезертири у баранячій шкірі та лелечому гнізді

Боротьба з дезертирами та ухилянтами була в пріоритеті радянських силових органів. У містах систематично проводили перевірки, обходивши будинки та місця громадського користування. В селах документи перевіряли рідше, але і там утікач не був у безпеці. Тому більшість дезертирів ховалися в лісах, або таємно переховувалися у родичів і знайомих — в коморах, підвалах, погребах, на горищах тощо. За приховування дезертирів родичів могли засудити на кілька років як пособників.

Траплялися і зовсім екзотичні випадки. Під час однієї з облав в Узбецькій РСР у квітні 1943-го під час огляду сараю виявили загорнутого в баранячу шкуру сплячого дезертира. Тоді ж зловили ухилянта на прізвище Інамов, який понад рік переховувався від мобілізації у гнізді лелеки.

Найбільшу та масову облаву на дезертирів та ухилянтів органи внутрішніх справ спільно з військовими провели восени 1944 року. Тоді заарештували понад 170 000 втікачів, 104 000 із них відправили на передову.

Дезертирство та ухиляння від мобілізації протягом всієї війни були гострою проблемою для СРСР. В 1941-1945 роках загальна кількість дезертирів у РСЧА становила 1,7 мільйона осіб. Ухилянтів було ще більше — 2,5 мільйонів.

Більшість із затриманих дезертирів повертали до їхніх колишніх підрозділів. При цьому, протягом війни за статтею "дезертирство" засудили 376 300 осіб. До 10% з них засудили до смерті, а інших — до служби в штрафних частинах. В штрафні роти відправляли і спійманих ухилянтів. 212 400 дезертирів радянській каральній машині знайти і покарати так і не вдалося.

Через 20 років після війни в СРСР оголосили амністію колишнім дезертирам. Проте деякі з них, не знаючи про це, продовжували переховуватися. Наприкінці 1960-х років далекий родич, який раптово завітав до рідні в селі Онішполь на Житомирщині, виявив у хаті дезертира Миколу Халімовського. Його мобілізували до Червоної армії у 1943-му у віці 18 років. Він дезертирував після першого авіаційного нальоту, повернувся додому, де й переховувався усі 17 років. Інший випадок зафіксований в селі Медведівка Черкаської області. Михайло Дятченко просидів на горищі власного будинку 45 років, і "вийшов у світ" лише в 1990 році, після смерті сестри.