Чи можна об’єднати українців пам’яттю про Другу світову війну?

Другий рік поспіль у пам’ятні дні про Другу світову війну 8-9 травня Український інститут національної пам’яті оголошує в соціальних мережах акцію "Родинні історії війни". Започаткована в 2020 році, ця акція одразу знайшла відгук в українців. Ми, в Інституті отримали десятки абсолютно різних родинних історій. Реакція на цю ініціативу підтвердила результати проведеного в 2019-му соціологічного дослідження: українці все частіше звертаються до локальної, родинної історії, щоб відійти від політизації складних сторінок минулого.

Чому ця тенденція дає надію? І де тут можна відшукати ключ до порозуміння?

У всіх, хто знається на історії України під час Другої світової війни, не виникає сумнівів, що це минуле – складне, сповнене трагізму та в жодному разі не чорно-біле. Якщо хочемо досягти розуміння, розповідь про це минуле неможливо звести до однієї площини, одного акценту, наприклад, – лише пафосної глорифікації тих, хто воював із нацизмом. Звісно, усі війни в усі часи є серед іншого полем для вияву особистого героїзму. Й, до слова, мікроісторія – вдалий інструмент для розповіді про ці героїчні прояви, які мали місце не лише на полі бою. Проте пам’ять про Другу світову війну на рівні загального наративу, якщо хочемо формувати здорове та відповідальне суспільство, не повинна перетворюватися виключно на памфлети й глорифікацію.

До чого призводить спрощення складної історії бачимо на прикладі Росії, де пам’ять про їхню "Велику Вітчизняну війну" слугує мілітаризації та підвищенню агресії в суспільстві, підігріванню реваншистських настроїв і врешті веде до готовності розв’язувати нові війни.

Тому так важливо і в розповідях, і в мові пам’ятання, й у меморіальних заходах висвітлювати абсолютно різні виміри того, як Друга світова війна торкнулася України. Українці воювали в різних арміях.  Вони боролися з нацизмом у радянській Червоній армії та в арміях  Об’єднаних націй. Але також воювали у військових формуваннях на боці нацистської Німеччини. Хтось ішов у партизани, а хтось – в УПА. Це драма нації, що не мала власної держави.

Але крім військової, історія Другої світової війни  – це також життя під окупацією, яка для західних регіонів України сприймалася як потрійна – спершу радянська, потім німецька, а потім знову радянська. Це стратегії виживання. Це небачена в попередніх військових конфліктах загибель людей не на полі бою, а через жахливі за своїми масштабами та ідеологією злочини проти людяності, які коїли обидва тоталітарні режими – нацистський і комуністичний. Але це також найвищі прояви гуманізму, коли ризикуючи своїм життям і життям рідних, рятували приречених на смерть незнайомців. Це врешті побутова історія.

Усі ці історії за допомогою різних медійних форматів потрібно повертати у фокус суспільства і в ці пам’ятні дні, й в цілому, коли звертаємося до теми Другої світової війни. Говорити про особистий героїзм і про трагедії, про мілітарну історію та повсякдення війни. Про причини Другої світової та її наслідки.  Але обов’язково – чесно, на основі фактів, без політизації, з повагою до людини та її гідності.

І тут ми повертаємося до того, з чого починався цей текст – до мікроісторій, до родинної історії. Як показує практика, одна влучна  драматична особиста історія може краще наблизити до розуміння суперечливих, складних явищ Другої світової, ніж загальні оповіді.  А отже – сприяти примиренню. І наявність у суспільстві запиту на такі історії обнадіює саме тому, що є виразником тяжіння до правди, до осмислення, до здорових наративів.

Ми не повинні уникати незручних історій. Так, поруч із тим, що мільйони українців загинули у боротьбі з нацизмом, хтось із наших земляків служив у військах НКВС і в загороджувальних загонах гнав інших на смерть, або ж стріляв їм у спини в разі непокори. А хтось – вступав у нацистські військові формування, часто тому, що так бачив боротьбу за українську незалежність. Чи патріотичний мотив – достатня причина, щоб глорифікувати  цих людей? На мою думку, ні. Але ми маємо звернути увагу й на цю історію, дослідити, осмислити, відчути ці особисті драми. Саме осмислення, чесний погляд, відкритість і відсутність табуйованих тем врешті зроблять нас як суспільство  здоровішим, міцнішим і більш об’єднаним, щоб захистити і зберегти державу, яку ми нарешті маємо.