Бойова група "Байєрсдорф". Роман Пономаренко

У січні 1944 року радянська Перша партизанська дивізія підполковника Петра Вершигори почала Львівсько-Варшавський рейд. Його метою було здійснення диверсій у Східній Польщі: руйнування мостів, переривання ліній постачання, зв'язку, нищення невеликих німецьких гарнізонів. Партизани діяли окремими групами, які швидко пересувалися на конях чи санях, охоплюючи широкі терени. Вони вдало використовували лісисту місцевість, і створили чимало проблем німецькій окупаційній владі на Люблінщині та Холмщині.

Для протидії цьому рейду німецьке командування задіяло поліційні та армійські резервні й охоронні підрозділи. Здебільшого вони були слабкі. Тоді і виникла ідея використати проти партизанів українську дивізію військ СС "Галичина", яка тоді формувалася на одному з полігонів у Польщі.

У пошуках пригод і військової романтики

На той момент дивізія ще не була боєздатною. Її окремі підрозділи перебували на початковій стадії формування, а більшість особового складу тільки закінчили базовий курс військової підготовки. В цих умовах німецьке командування вирішило імпровізувати, створивши з українських добровольців зведену бойову групу. Українці сприйняли цю новину з ентузіазмом, тому бажаючих було чимало. Досвідчені українські офіцери, більшість з яких були ветеранами Перших визвольних змагань 1917-1921 років, дивилися на дивізію як на шлях для розбудови професійної армії, що виборе українську державність. Тому вони вважали це шансом для українського вояка проявити себе в умовах реальних бойових дій. Рядові солдати, здебільшого молоді хлопці, шукали пригод і змоги взяти участь у справжньому бою.

<p>Зенон Врублевський</p>

За кілька днів відібрали близько 1500 добровольців. З них утворили піхотний батальйон і частини підтримки, включно з артилерійською батареєю з шести гармат. Одним із наймолодших добровольців був Зенон Врублевський, 17-й день народження якого прийшовся саме на час служби в бойовій групі "Байєрсдорф".

Командиром з’єднання призначили командира артилерійського полку дивізії "Галичина" оберштурмбаннфюрера СС Фрідріха Байєрсдорфа. Тому за німецькою традицією бойова група отримала у назві його прізвище. Більшість командирів були українцями, з досвідом служби в російській чи австро-угорській арміях у Першій світовій війні, а також у лавах армії УНР та УГА. Зокрема, артилерією командував ваффен-штурмбаннфюрер Микола Палієнко, а саперною ротою — ваффен-гауптштурмфюрер Іван Ремболович.

Окрім гармат з важкої зброї українці мали 32 кулемети MG-34 та MG-42 та 16 мінометів (50-мм и 80-мм). Проте не вистачало автотранспорту — всього 12 вантажівок і декілька позашляховиків. Гармати та обоз пересувалися на кінній тязі, а піхотинці здебільшого рухалися пішки.

Основною складовою тодішньої тактики протидії рейдам партизанів були піші чи кінні марші, в намаганні наздогнати нападників і нав’язати їм бій. Зі свого боку партизани постійно маневрували, атакували гарнізони в населених пунктах, і швидко зникали, влаштовуючи засідки та мінуючи місцевість.

Для молодих українських вояків служба в бойовій групі стала першим бойовим досвідом. Більшість із них спочатку сприймали все це як початок захопливих пригод. Проте вже перші дні виснажливих піших маршів крізь засніжені поля та ліси, а також втрати від мін і засідок, навернули їх до реальності. Ворог був повсюди, тому постійно треба було бути готовим зайняти кругову оборону. Тяготи вояцької служби: холод, мокрі ноги, погане харчування, постійні марші — все це швидко вивітрило військову романтику з молодих голів. І одночасно надало впевненості у власних силах, навчило бути дисциплінованими та невибагливими бійцями.

"Вперше побачив пораненого на полі бою"

Від своєї агентури Вершигора дізнався про прибуття в Східну Польщу додаткових німецьких сил. Тому намагався уникати зіткнення, постійно пересуваючись. Через це підрозділи бойової групи певний час не могли наздогнати противника. Коли українці приходили в якийсь населений пункт, де були зафіксовані партизани, ті вже встигали зникнути. Проте 4 березня 1944 року угрупування з саперного взводу та трьох гармат раптово наштовхнулося на загін із 300-400 партизанів у селі Хмелік, що лежить на сході між Білгораєм і Тарноградом. Спалахнув бій. Партизани закріпилися в селі, і дві години успішно відбивали атаки дивізійників. Далі підійшло підкріплення — стрілецька рота ваффен-оберштурмфюрера Богдана Соболевського та рота важких кулеметів, з двома самохідними гарматами.

<p>Ваффен-оберштурмфюрер Богдан Соболевський</p>

Кулеметник Ярослав Овад згадував: "Ми… мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів… Вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла".

Інші спогади про цей бій залишив дивізійник Лев Стеткевич: «Наша протитанкова чота приблизилася до вітряного млина перед цим населеним пунктом. Більшовики підпустили нас на віддаль приблизно 70–80 м до млина. Раптом вони відкрили сильний вогонь зі скорострілів. Чути було голоси "за Сталіна, за Родіну, брат на брата йдьот!" Сніг був глибокий і відходити по відкритому полю було досить важко. Мусіли залишити вбитих і поранених. Однак тут прийшли на допомогу дві штурмові самохідки, що відкрили сильний артилерійський вогонь. Ми знову рушили у наступ. Партизани відступили до лісу».

Цей бій став першим боєм дивізії "Галичина" та бойовим хрещенням для майже трьох сотень дивізійників. Загалом він тривав понад п’ять годин. Близько 20:00 партизани відступили і сховалися в темряві, а українці зайняли село. В бою загинуло двоє та було поранено шестеро вояків бойової групи. На полі бою знайшли тіла 17 загиблих партизанів.

Честь офіцера

Бій за село Хмелік став найбільшим за час існування бойової групи "Байєрсдорф". Спроба німців оточити партизанську дивізію Вершигори не вдалася, і вона відступила в бік Білорусі. Після цього українці зайняли декілька сіл, де патрулювали місцевість, перевіряючи підозрілих осіб. Попри відступ радянських партизанів, становище залишалося напруженим. У районі перебували польські партизанські загони, а в селах — підпільники. І ті, й інші періодично нагадували про себе. Протягом кількох днів у селі Сіль було вбито чотирьох дивізійників.

У другій декаді березня бойові зіткнення припинилися. Частини бойової групи стояли гарнізонами по селах. Після війни поляки приписували українцям із групи "Байєрсдорф" найрізноманітніші військові злочини. Проте жодне звинувачення не отримало підтверджень. У районі дій групи "Байєрсдорф" не зафіксовано ексцесів на кшталт спалення сіл чи масових розстрілів. Єдине, що можна інкримінувати українцям, то це реквізиціїпримусове вилучення майна  продовольства у польських селян. Останнє було пов’язано з поганим забезпеченням.

Українські офіцери намагалися боротися з реквізиціями, вважаючи їх негідними українського вояка. Показовий випадок стався 13 березня 1944 року. Того дня польський селянин звинуватив дивізійників в крадіжці свині. Командир роти Богдан Соболевський категорично відкинув звинувачення, давши слово честі, що то не його люди. Втім виявилося, що свиню дійсно вкрали і з’їли. Того ж вечора Соболевський застрелився. Він залишив лист, в якому пояснив, що зробив це для захисту честі офіцера. Поховали його з військовими почестями.

30 березня 1944 року бойову групу "Байєрсдорф" розформували, а її бійців повернули до дивізії. В цілому вона виконала поставлене бойове завдання. Діючи у складних погодних умовах, проти досвідченого, вмілого і мобільного супротивника, дивізійники показали себе з найкращого боку. Вони відіграли важливу роль у поразці партизанської дивізії Вершигори. Бійці та українські командири бойової групи випробували на собі тягар війни та набули важливого досвіду.