Блиск руського воїнства. Галина Пагутяк

<p>Уявне зображення Данила Галицького. Ілюстрація з книги О. Барвінського "Історія України-Руси", 1904 рік</p>

ХІІІ-ХIV століття — епоха династичних змагань, коли дипломатам украй важливо було знати всі тонкощі споріднень між монархами та між елітою. Сина-спадкоємця не завжди вдавалося народити, а він був найголовнішим клейнодом держави — запорукою утримання влади і процвітання краю. Найгірше було, коли монарх помирав бездітним, тоді починались змагання за владу, в яких брали участь претенденти з інших держав. І наші князі були рівними серед рівних, бо пошлюбили своїх дітей із особами чи не всіх королівських родів тодішньої Європи.

У 1252 році, як пише літописець, угорський король Бела ІV попросив Данила Романовича допомогти йому у війні з німцями. То була війна за штирійський спадок, яка тривала аж 10 років. Було це так. Бездітний австрійський і штирійський герцог Фрідріх ІІ Бабенберзький загинув 15 червня 1246 року. Його володіння перейшли до імператора Фрідріха ІІ Гогенштауфена, що не давало спокою угорському королю, бо він також мав право на спадок, як і король чеський. Але Бела розумів, що самотужки йому не вдасться захистити свої права. Насамперед потрібно було продемонструвати силу. Мовляв, не поділитеся, то матимете справу з профі — руськими лицарями. Данило прибув до міста Пожга і зустрівся там уже з імператорськими послами. То були дуже поважні люди: герцог Оттон, єпископ зальцбурзький Філіп, Генріх Бруннський і Отто Гардек.

Данило, котрий носив ще тоді титул князя, прибув дуже урочисто, "спорядивши всіх людей своїх" відповідно до ситуації. То була правдива вистава. Сам король угорський виїхав йому назустріч разом із послами. Цитую літописця: "Німці тим часом дивувались оружжю татарському: бо коні були в личинах і в попонах шкіряних, а люди в латах, і велике було сяйво полків його від оружжя, що виблискувало". День був ще й сонячний. Ще більший фурор викликало спорядження самого князя, який перевершив усе своє воїнство: "Сам же Данило їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене, і стріли і шабля золотом були оздоблені та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан із золототканого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом". І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: "Я не взяв би тисячі серебра замість того, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх". Позаяк була сильна спека, то угорський король взяв Данила за руку і повів до себе в шатро, де допоміг йому переодягнутися у легшу одежу.

Отак Данило Романович, котрий невдовзі став королем руським, гідно репрезентував своє військо і свій народ. Згідно традицій. Напевно, традиці дотримувалися і перед битвами в чужих краях: спільна молитва та пісня, яка була оберегом і підіймала бойовий дух. Найманці чи васали так себе не поводять. А посли, союзники і вороги бачили руське воїнство мотивованим, добре екіпірованим, озброєним до зубів, тобто таким, що викликало захоплення і повагу. А це вельми цінувалось у всі часи.

Цікаво описується пізніший похід у 1254 році на ОпавуМоравія, Чехія, коли Данило присоромив своїх союзників поляків, які зазнали поразки у бою з чехами. Коли Данило побачив їхній страх, то приїхав до них і сказав: "Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів ратних прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий в бою, то яке тут диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!"

Опаву, хоч із труднощами, було звойовано. "Узявши город, Данило випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих городян помилував, і одійшовши, став  він на німецькому селі". Герборд із Фульма, протопласт роду Гербуртів, саме збудував поблизу свій замок, і заснував поселення Фульштейн довкола нього. І дуже не хотів, аби його праця була зруйнована. А руські лицарі після Опави замислилися: "Куди ми підемо? Чи до Особлаги, чи на Герборта, чи до себе додому?" Герборд із Фульма, чоловік мудрий, вирішив діяти на випередження і надіслав Данилу, Болеславу і Леву свій меч. Це не була капітуляція, а дипломатичний жест шляхетного лицаря. І супротивники повелися гідно, мовивши: "Всю землю ми повоювали єсьмо". І повернулися додому. А через сто років нащадки Герборда прийшли у землю галицьку, і стали її захисниками та розбудовниками.

Ось про що потрібно розповідати на уроках української історії, щоб знову не отримати покоління з комплексом меншовартості. Традиції сучасної української армії сягають у ті далекі часи, і нам є чим пишатися.