22 вересня – День партизанської (не)слави?

12:12, 22 вересня 2022

003.jpg

Сьогодні в Україні – День партизанської слави. Зізнайтеся, ви чули про таке свято? І якщо так – будете відзначати? А якщо будете – то що саме і кого конкретно шануватимете? А, може, настав момент переглянути і цю дату в українському календарі?

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Історія Другої світової війни закономірно викликає найбільший розбрат в Україні (принаймні так було до 24 лютого). Велика вітчизняна чи Друга світова? Святкувати 9 травня чи ні? УПА – герої чи колабораціоністи? Українці брали активну участь у Голокості чи рятували євреїв? Врешті-решт, ми нащадки переможців, жертв чи окупантів Східної Європи? Вірю, що після перемоги над Росією в теперішній війні на всі ці питання будуть нові, адекватні відповіді.

Однак всередині цього глибокого провалля під назвою “пам’ять про війну” є своя окрема безодня – “партизанська слава”. І якщо палкі дискусії про комунізм з нацизмом, Голокост чи УПА дозволили зрушити усталені погляди і спричинилися до пошуків нового консенсусу, то сюди сонце навіть не зазирало. Якщо маєте час і натхнення – пройдіть по цьому лінку і почитайте методичні матеріали до Дня партизанської слави у середніх школах. Таке враження, що Брежнєв ще живий, а розробники не визирали за вікно пів століття. Ні, я в курсі, що від більшості наших педагогів не варто очікувати одкровень, але якщо ви не здатні зробити нормальне заняття з теми, то, може, краще взагалі нічого не робити, ніж просто переписувати радянські енциклопедії?

Що ж це за звір такий – 22 вересня?

Почнімо з того, що окремого вшанування партизан і підпільників в Совітському Союзі уникали. Так, у 1944 роках були партизанські паради в Ленінграді та Мінську, але перший супроводжувався перестрілками з міліцією і закінчився для “лісових месників” вагонами НКВД. І взагалі партизанська діяльність ставила більше незручних питань, ніж давала прийнятних відповідей, тому почесті вцілілим віддавали вкупі з “правильними” героями – солдатами регулярних військ – 9 травня.

Одначе 30 жовтня 2001 року “багатовекторний” Леонід Кучма підписав указ № 1020/2001: “На підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, увічнення їх пам'яті постановляю: Установити День партизанської слави, який відзначати щорічно 22 вересня”. От і все – ані історичного обґрунтування вибраної дати, ані ширшого контексту партизанського руху.

Якщо ви сподівалися, що Віктор Ющенко щось змінив, то помилялися. Він 18 вересня 2007 року доручив Кабміну розробити і затвердити план заходів із святкування Дня партизанської слави, передбачивши урочисту церемонію покладання вінків до могили Невідомого солдата в Києві. Ба більше, до 2008 року мала завершитися реконструкції Парку партизанської слави в столиці та відкриття однойменного музею, а у Вінницькій, Житомирській, Київській, Одеській, Рівненській, Сумській та Чернігівській областях мали постати знаки “Область партизанської слави”. Уряд мусив дати гроші на видання “мемуарної і документальної літератури з історії підпілля і партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни”, вручення матеріальної допомоги та подарунків, а Держкомтелерадіо – висвітлити все в пресі. І звідки така любов – знову неясно.

А найсмішніше те, що в мілітарно-скрєпній Росії свій День партизан і підпільників 29 червня з’явився аж у 2009 році! Встановлений він був законом і при тому ретельно обґрунтований. Чому Україна так поспішала – таємниця.

Музей партизанської слави Одеса

Музей партизанської слави неподалік Одеси, де під час Другої світової війни у катакомбах базувався чисельний загін партизан

Фото: wikipedia.org

Зрозуміло, що 20 років тому інтелектуальний клімат та політична кон’юнктура в Неньці були геть іншими. В школах і президентських промовах безроздільно царювала “Велика Вітчизняна”, а цікавість до УПА була прямим шляхом до отримання ярлика “нациста”. Тому й партизансько-підпільна складова війни викладалася саме в такому руслі – із активною міфотворчістю про всенародну боротьбу народних месників під проводом компартії та із повним замовчуванням інших учасників цього процесу.

Однак сьогодні не лише професійні історики, але й небайдужі громадяни знають набагато більше. По-перше, “всенародною” совітська партизанка не була. Навіть за офіційними даними 1945 року впродовж всієї війни через червоні загони пройшли трохи більше 200 тисяч людей (після війни цю цифру роздули до пів мільйона). Однак приблизно стільки ж побувало за цей час і в лавах Української повстанської армії, а її демографічна база була значно вужчою. По-друге, лише 50–70 тисяч бійців входили до совітського організованого спротиву, тобто перебували на обліку і виконували накази зі штабу. А вдвічі-втричі більше людей належали до т.зв. “диких” загонів – фактично сільської самооборони – що воювали з німцями на свій розсуд.

Також ми знаємо, що стрижнем навіть класичних червоних партизанських загонів були не “народні месники”, а солдати-оточенці, партійці та закинуті з-за лінії фронту диверсанти. Так, із партійними та комсомольськими квитками було не більше 30% особового складу, але це не мало, і саме в їхніх руках перебувало командування.

Нам відомо, що перший етап партизанської боротьби був Ставкою повністю провалений. За літо 1941 – осінь 1942 року за фронт заслали понад 41 тисячу розвідників та диверсантів, а станом на 15 листопада 1942-го на обліку перебувало 6350 партизан. І навіть якщо в цю цифру не входять “дикі”, то втрата 85% особового складу – це щось! На 1 січня 1943 року їхня кількість скоротилася до 3666 осіб (не всі загинули – у півтора рази більше відступили з України). І лише у 1944 році можна говорити про стотисячний партизанський рух.

Не забуваймо ми і про те, що партизани – не янголи у плоті, а суворі озброєні чоловіки, схильні до насильства. І якщо німецькі злодіяння збільшували лояльність місцевого населення до партизан, то партизанські злочини зменшували, а таких було чимало. Масовий алкоголізм, мародерство, зґвалтування і навіть убивства цивільних – ось зворотній бік червоних “народних месників”. І це не вигадки нацистської пропаганди чи перебільшення націоналістів. Сам керівник Українського штабу партизанського руху Тимофій Строкач якось дорікав командуванню Волинського з’єднання імені Леніна: “Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка 26 листопада угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне. Люди у загонах псуються та займаються мародерством”. А скільки ще ми не знаємо?!

Що вже казати про випадки, коли радянські партизани атакували німців, які їм були явно не по силах, а потім відходили, не в змозі захистити цивільне населення, на яке падав гнів окупантів. Найбільша така трагедія за всю війну (значно масштабніша і за Лідиці Селище у Чехії, знищене нацистами у червні 1942 року. Усіх чоловіків старших 16 років (172 особи) розстріляли, інших мешканців відправили до концтабору. Усі будівлі спалили., і за Хатинь Селище у Білорусі, яке нацисти знищили разом із мешканцями як помсту за вбивство кількох німецьких військовослужбовців.) – це спалення 7 тисяч жителів Корюківки 1–2 березня 1943 року як відплату за партизанський напад. Причому червоні навіть не спробували завадити карателям.

Корюківська трагедія меморіал

Меморіал жертвам Корюківської трагедії 1943 року, у якій загинуло близько 7000 мешканців. Встановлений у 1975 році

Фото: wikipedia.org

Звісно, це все не значить, що ми маємо розглядати совітських партизан (чи, ширше, всю Совітську армію) винятково як ворогів. І так само ми не маємо применшувати їхнього внеску у справу світового масштабу – перемогу над нацизмом. Але ми мусимо рахуватися з тим, що ці червоні загони воювали не за незалежну Україну, а за червону, і наслідком їхньої перемоги стало не повне визволення наших земель, а лише вигнання гітлерівських окупантів та повернення сталінського тоталітаризму.

Підіб’ємо підсумки. Совітська партизансько-підпільна боротьба була не так воєнною, як пропагандистською складовою перемоги СРСР у війні. І подібно до того, як ми переосмислили роль Сталіна та УПА у Другій світовій, так само ми зобов’язані переоцінити і роль червоних партизан. Не просто перефарбувати їх з “хороших” на “поганих” хлопців, але дати їм зважену і достовірну характеристику. І в рамках цього переосмислення сам День партизанської слави вимагає повного і бажано негайного перегляду. Ні, скасувати його було б занадто просто і, можливо, не надто правильно. Але перенести його на іншу дату та наповнити новим сенсом – обов’язково. При цьому ми мусимо враховувати дві неминущі істини:

1) Совітські партизани були НЕ ЄДИНИМИ справжніми партизанами тієї війни. Окрім них проти німців в лісах воювали і УПА та інші націоналістичні утворення, і “Поліська Січ”, і місцеві загони, і, нарешті, партизани решти національних сил – передовсім поляки. І це абсолютно нормальна ситуація майже в усіх рухах Опору в більшості окупованих країн Європи і Азії.

2) ЛИШЕ українські національні загони боролися за самостійну, соборну українську державу, у той час як решта – за інші цілі.

І позаяк День УПА у нас уже наче є – 14 жовтня – то, може, варто було б виділити День партизан під усіх інших учасників антинацистської боротьби в тилу. Ця тема потребує широкого публічного обговорення, під час якого, гадаю, буде досягнуто компроміс. Але одне вже зараз точно зрозуміло.

Залишати все як є – неприпустимо.

Схожі матеріали

600.jpg

Тімоті Снайдер: Кожна нація мусить визнати баланс між мучеництвом і мучительством

сео Москва Берлін

Вересень 1939: "Медовий місяць" Берліна та Москви

Camera 2-1200х600-05.jpg

Українські підлітки зняли короткометражки про своїх бабусь та дідусів. Показуємо сім найцікавіших

Auschwitz1.jpg

Найсумніша екскурсія на світі. Аушвіц-Біркенау

18_2.png

Unterwalden: точка (не)повернення

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

karaimy800.jpg

Ребека-Ольга-Лонгина. Життя однієї черниці

600.jpg

А хто твій сусід насправді? Ким був Іван Дем'янюк

сео 600х400.jpg

“Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"