2014–2022. Галина Пагутяк

За останні дні, окрім прокльонів у бік ТЦК, у суспільстві надто часто повторюють одну фразу. Вона стосується Майдану 2014 року, на який тепер певні особи, а їх немало, покладають відповідальність за цю війну: "Доскакалися на Майдані!" Не має значення хто це писав — проплачені боти чи "ждуни" місцевого розливу, має значення, що я не почула жодного обурення. А ми, дорослі люди, бачили розстріл Небесної Сотні у прямому ефірі чи взагалі наживо. Я принаймні знаю двох людей, які дивом залишилися живі, щоправда, скалічені. Письменника Володимира Вакуленка замордували у 2022 році, його здали сусіди з Ізюма. Тарас Панів помер рік тому від раку, його побили до інвалідності на Майдані. Сина мого товариша дитинства, якого звали Михайло Волощук, вбили на війні. Він був активним учасником Майдану. Їх сотні, якщо не тисячі, і для них початок війни — це розстріл Небесної Сотні, лютий 2014 року. Але про це згадують тільки в другій половині лютого, коли проводять всілякі акції пам’яті.  

Історія — це деталі, які не сфальсифікуєш, тому їх просто ігнорують. В романі "Сталь і шлак", за який письменник Володимир Попов отримав Сталінську премію 1948 року, є момент, коли під час німецької окупації беруть на роботу металурга. Проходить співбесіда. "Ти комуніст?" — "Ні." — "Комсомолець?" — "Ні." — "Стахановець?" — "Так, був, але то мені просто приписували чужий виробіток" — "Гут. Беремо" Як це пропустила совіцька цензура — не знаю, бо в тих підручниках з історії, за якими я навчалася, не писали про "липових" стахановців. І навіть я вірила в чесну гру.

А як воно було насправді під час окупації і на фронті у ті далекі часи, треба було спитати раніше. Під час відвідин одного з прильвівських сіл, з якого всі чоловіки воювали в дивізії "Галичина", мені розповіли, що німці просто забрали їх, відвели на залізничну станцію, не питаючи згоди. Було і таке. Хтось сам записувався, когось забирали. Не дай Боже, перетворити історію московсько-української війни (2014 –…) на суцільну пропаганду, яку видаватимуть за "об’єктивність". Чи намагатимуться узгодити історію з колишнім агресором, аби написати спільні підручники, як пробував зробити ворог України Дмитро Табачник, котрий спокійно живе собі десь за кордоном, і нема на нього українського Моссаду. Навіть історики не мають жодного права узгоджувати з іншими істориками історію власного народу, йти на компроміси. Немає жодних червоних ліній, є кордони між державами, які не можна порушувати.

Мені здається, що найкраще, що ми можемо зробити у ці трагічні дні пам’яті, це збиратися разом і ділитися спогадами, які ще теплі і кровоточать. І розповідати це дітям і онукам, не чекаючи поки це зроблять у школі за вказівкою згори. Поки ми ще живі.

У травні минулого року в Києві на місці розстрілу, де є меморіальний простір Небесної Сотні, майже не було нікого. Чи не занадто швидко витісняється з пам’яті цей шляхетний здвиг у справі національно-визвольної боротьби? Приводьте сюди дітей до Макдональдса чи після, і розповідайте те, що ви відчували, спостерігаючи за розстрілом Небесної Сотні у прямому ефірі чи наживо. Захистіть їхнє майбутнє від маніпуляцій.