“Коли ми самоусуваємося, на наші майданчики виходять росіяни”. Марко Галаневич із “ДахаБрахи” про культурну дипломатію України

“Це питання життя і смерті цілої країни. Ми вирішили робити те, що нам болить”

Суспільна дискусія про армійський обов'язок гостра. Риторичне питання “Чи я народжений воювати?” заторкує всі так звані мирні професії, зокрема і креативний клас. Митці, артисти, літератори чоловічої статі — ті, для кого закордонні поїздки були частиною професійного життя, а після вторгнення стали частиною державної інформаційної політики — мають проходити через сито дозволів, щоби виїхати за межі України. 

Історія стендапера Андрія Щегеля, який виїхав за кордон за дозволом Міністерства культури та інформаційної політики, а потім заявив, що повертатися не збирається, змусила Мінкульт змінити процедури і збільшити перелік документів для охочих виїхати. Але навіть з хорошою історією і репутацією отримання дозволу — велика лотерея. 

Для Марка Галаневича, єдиного чоловіка у формації “ДахаБраха”, питання їхати чи не їхати за кордон постало у перші дні великої війни.

— На момент вторгнення ми були в Україні, мали тур. Якраз 24 лютого вирушали у Хмельницький. Коли я виїжджав, то побачив спалахи над Києвом, це було близько п'ятої ранку. В мережі про це ще нічого не було. Моя перша думка: наскільки тупо починати цю війну. Може, я був наївний, але не хотілося вірити, що вони можуть піти на такий крок.

Тиждень-півтора ми думали, як діяти, що робити. Для мене як для чоловіка було два шляхи: або брати зброю, або займатися тим, чим я займаюся, як музикант. Нас називали “культурні амбасадори України”. Справді, ми дуже багато подорожували до великого вторгнення. Говорили про війну, просили світ бути солідарними з нами і зупинити Путіна. 

Добре все обдумавши і поговоривши із Владом Троїцьким, ми зрозуміли, що найефективнішим буде знову виступати, говорити, збирати гроші. Ми виїхали 6-7 березня у Францію, де наші французькі друзі вже чекали на DakhDaughters. Там дівчата разом із режисером Троїцьким поставили Danse Macabre, виставу, присвячену війні в Україні — це рефлексії біженців і тих, хто пережив окупацію.

— Як розробляли ваш концертний графік?

— За порадою місцевих друзів із 19 березня ми вже почали виступати у Франції. Було десь п'ять-шість спонтанних концертів. Ми видозмінили програму — зробили її драматичною та атмосферною, без веселих пісень. Також розробили відеоряд, який мав би чіпляти глядача і викликати емпатію. 

Для нас важливо, щоби у західному світі усвідомили, що нам потрібна допомога. Так, ми є жертвами агресії. Але людей з простягнутою рукою ніхто не любить. І ми такими не є. Ми — народ-герой. Наш меседж — щоби захоплювалися Україною і усвідомлювали, що від українців багато в чому сьогодні залежить розвиток сучасної цивілізації, принаймні європейської.

Ми мали труднощі зі зміненою програмою, коли приїхали в американський тур. Він почався 29 березня і тривав півтора місяці до 7 травня. Наш американський агент був заскочений: “Ой, коли вас американські майданчики і фестивалі запрошували, у вас була певна програма”. Але вибачайте, ситуація змінилася, ми не можемо бути такими, якими були до того. Тим більше, що це питання життя і смерті цілої країни, наших близьких. Тому ми вирішили робити те, що нам болить.

Через тиждень після американського туру почався європейський. Можна сказати, що з 24 лютого у нас почався один великий тур. Ми повертаємося до рідних на тиждень-два і знову їдемо на місяць-півтора.

“На наші майданчики виходять росіяни”

Відеоряд, що супроводжує виступ гурту, сильно додає до концерту. На екрані птахи перетворюються на бомбардувальники, монотонно множачи летальну зброю. Мальована родина у сховку потерпає від ракет. Архівні фото киримли супроводжують кримськотатарську пісню. Хроніка від Reuters показує наслідки російського вторгнення: зруйновані будинки, розбиті автівки, налякані люди і військові на вулицях. Ukraine Will Win — інтертекст у паузах між піснями. Відеоряд створено за ілюстраціями художників, чиї роботи стали канонічними символами спротиву — Сергій Майдуков, Андрій Ярмоленко, а також Марко Галаневич, Марися Рудська і Марія Волкова. 

На гельсінському концерті публіка реагувала належно: затихала під зображення ракет і вибухала вигуками підтримки під слогани Russia Is A Terrorist State та Arm Ukraine Now. Але не завжди так. 

— У Женеві, на виступі 17 травня, ви зазнали цензури — вас змусили зняти слогани Russia Is A Terrorist State та Arm Ukraine Now. Організатори мотивували це тим, що Швейцарія — нейтральна країна. Таке сталося вперше?

— Вдруге. Уперше, як не дивно, — у лондонському Роял-Голлі. Вони фінансуються якоюсь благодійною організацією, і тому “поза політикою”. Це було наприкінці квітня. Уже був саундчек, публіка в залі. Зробити скандал і піти?

До того ніколи і ніде такого не було: ні, приміром, у Греції, ні в Угорщині, ні в Мексиці — ми не мали перепон. В Німеччині на одному майданчику не можна було показувати прапор. Але ми сказали: вибачайте, це акт солідарності, люди хочуть бачити цей прапор, вони хочуть нас підтримати.

— Після випадку у Женеві ви написали, що будете думати про персональні санкції. Про що йдеться?  

— Ми не будемо виступати на таких майданчиках. І будемо наперед озвучувати свої умови. Оскільки не було прецедентів, то ми і не переймалися. Багато хто з організаторів розуміє, що змінюються правила і світ. 

— У літературному сегменті є виклик — не бути на одному майданчику з росіянами. Який виклик у музичному сегменті?

— Які є проблеми музикантів у взаємодії з російськими “партнерами”? Мені здається, що кожен кейс — індивідуальний. Ми би ніколи не пішли на круглі столи і дискусії [з росіянами]: поки війна не закінчилися, немає про що говорити. Коли ми отримаємо всі репарації і вибачення, тоді будемо пробувати налагоджувати нормальні зв'язки. 

На великих фестивалях, як Sziget в Угорщині чи Roskilde у Данії, якщо українські музиканти не перетинаються з російськими в одному часі на одній сцені — допустимо. Коли це невеличкий фестиваль, де виступає два гурти — один з Росії, один з України — цього не варто робити. Але втрачати великі майданчики українцям — не можна: ми самоусуваємося з культурної мапи, у той момент, коли маємо якраз знаходити своє місце.

— У вас відразу було таке ставлення чи це пізніше осмислення?

— У певний момент ми думали, що погана ідея — виступати на одному фестивалі із росіянами. А потім зрозуміли, що ми реально самоусуваємося, і на наші майданчики виходять росіяни — зі своїми наративами. Ми маємо говорити, що не підтримуємо перебування і запрошення російських артистів, але не самоусуватися. В Україні є засудження, що українка отримала Нобелівську премію миру разом із росіянами і білорусами. Моя думка: все правильно зроблено, Олександра Матвійчук озвучила український наратив, її доповідь цитують у європейській пресі. 

— Тобто за останній рік були випадки, коли ви виступали на фестивалях чи інших заходах, де були росіяни.

— Це було на Roskilde у Данії. Там учасників зі сто, і якийсь там російський гурт, учасники якого, здається, виїхали давно, відмежовуються від Путіна. І ми такі: ну шо ж, ок. Відмовлятися, бо там десь у шатрі граються росіяни — це неправильно.

“Мир — це не окупація і не капітуляція”

— Озираючись назад: які були знакові концерти, майданчики, події за останній рік?

— Їх було дуже багато. Вся Америка, яка зараз дуже поляризована. За останніми соціологічними дослідженнями, 35% американців ставляться негативно до українців. Енн Епллбаум пояснює, що поляризація йде через політичні уподобання: люди, які підтримують Трампа, не будуть підтримувати Байдена, що би він не робив. Якщо він буде підтримувати Україну, то вони — ні. 

На цьому тлі дуже важливі наші концерти. Ми постійно говоримо: Arms For Ukraine. Але випадки є різні. Наприклад, людина пише: як же так, я вас любила все життя, а ви показуєте нам війну, ваші солдати стріляють на відео; ви говорите про мир, але просите зброю; от Росія хоче миру, а ви хочете війни. Тоді збираєш волю в кулак, знаходиш слова і пояснюєш, що мир — це не окупація і не капітуляція.

— У 2010 році ви отримали російську премію Курьохіна. На той час це було ок. Ви водночас працювали і в Росії, і на західну аудиторію.  

— У 2010 році всі йшли через Росію. Щоби прямо на Захід — майже такого не було. Західний шлях набагато складніший. А до Росії приїжджали: “Что-то интересненькое с Украины, на понятном диалекте”. 

— Як зараз із цими зв'язками?

— Можна сказати, що їх немає. Люди, з якими ми співпрацювали, фактично відпали після 2014 року. Ще до великого вторгнення ми зрозуміли, що російська пропаганда дуже вміло і класно спрацювала. Під час Майдану знайомі з Москви писали, які ми молодці, і що вони нам по-хорошому заздрять. А через пів року, коли анексували Крим, ці самі люди говорили: Росія — сила, і ми всім покажемо. Їхній комплекс меншовартості від того, що вони нічого не можуть вдіяти у своїй країні, перебився новою ідеєю, що Росія всім показує кузькіну мать.

— Колись Іван Семесюк писав, що ми програємо у менеджменті, і саме росіяни займалися промоцією українців на Заході. Чи правильно робили, що співпрацювали? Чи можна було в тих реаліях щось змінити?

— Мені здавалася, що виходу іншого не було. Світ сприймав Україну через російську призму. Зараз час змін. Світ готовий нас сприймати без приставки до російської культури.

— Є такий сегмент росіян, які паразитують на увазі до України. Чи ви перевіряєте бекграунд організаторів і партнерів?

— Ми довгий час працювали з агенцією More Zvukov в Європі. Власне, це одна людина — Наташа Подобєд, білоруска, яка стала культурним агентом у Петербурзі, давно переїхала у Нідерланди, а зараз живе у Німеччині. Після початку великого вторгнення ми взяли до уваги, що вона займається українськими гуртами і російськими. При всій до неї повазі — бо вона багато з нами працювала і багато майданчиків відкрила — але ми не хочемо бути в ростері, де багато росіян. Тому ми відмовилися з нею працювати.

— І як тепер?

— Є багато наших зв'язків. Є прекрасні українські хлопці, які з нуля роблять концерти по Європі. Так, це набагато складніше, коли ти приходиш на чужий ринок. Але так чесніше і правильніше.

“Якщо держава вирішить, що я ефективніший зі зброєю в руках, то я так і зроблю”

— Ви збираєте кошти на підтримку України. Водночас є випадки, коли люди, дотичні до культури, використовують підтримку України як маркетинговий хід. Коли виникають питання, як і куди донатять, чітких відповідей немає. І це погано, бо вбиває довіру до тих, хто дійсно працює. Ваша підтримка – яка?

— На кожен концерт ми робимо велику кількість мерчу — всі кошти йдуть на Україну. Ми підтримуємо різні фонди і наших друзів. Це музикант Валерій Гладунець, який волонтерить на фронт, волонтерка Тата Кеплер, колишній снайпер релігієзнавець Юрій Чорноморець, письменник Андрій Любка. Є Music Defence Ukraine — фонд, що збирає гроші для музикантів, які пішли захищати нашу країну. Можна ще згадати — “Повернись живим”, Фонд Сергія Притули, фонд “Зграя”, “Госпітальєри”, фонд “Волонтери Північ”. Даємо ще Жадану на його збори, співпрацювали з Nova Ukraine i Razom For Ukraine. 

Моя стрічка [у соцмережах] — це збори і люди, які померли. Ми також отримуємо гонорари і кожен розподіляє їх сам. Іноді я дивлюся — 50–70% віддаю на різні фонди. Є велика кількість наших знайомих, знайомих знайомих, що на війні — закриваємо нагальні потреби, як-от тепловізори, антидронові рушниці та інше.

— Інформація про те, які ви фонди підтримуєте, не афішується. Але ж афішувати — це певним чином і позитивна реклама. 

— Здається, було два чи три дописи, в яких ми прозвітували і позначили фонди. В принципі, ми погано працюємо з піаром, з медіа, у нас немає людини, яка цим займається. Натомість наша менеджерка Іра Горбань змушена бути усіма, ким можна. Зокрема, і звукорежисером, бо нашому важко виїжджати з України.

— Які виклики виникли після вторгнення, що ввели вас як музикантів у трублетність? 

— Нашої творчої роботи майже не було. Ми весь цей час давали концерти. Вирішили, що маємо робити максимальну кількість концертів по всьому світі: це і гроші, і промоція країни, і меседжі про підтримку України. Тільки два тижні тому виділили п'ять днів, щоби робити щось новеньке. Можливо, ми навіть заграємо те на українському турі, але не впевнені. 

— Які ваші плани після українського туру?

— Знову великий американський тур — з 5 липня по 10 серпня.

— Наскільки важко тобі отримати дозвіл як чоловікові для виїзду за кордон?

— Це велика проблема. У мене родина — дружина і двоє дітей у Франції. Не наїздишся в Україну. Кожен раз це лотерея. 

Якщо держава вирішить, що я ефективніший зі зброєю в руках, то я так і зроблю. 

Багато дипломатів говорять, що ми робимо дуже важливу річ. Поки що в мені це також переважає — чому я не йду туди. Хоча це питання для мене доволі гостре. Коли я бачу, що молоді хлопці і дівчата гинуть, у мене щось просто розривається всередині.

— Питання гостре для кожного з нас, незалежно від статі.  

— До жінок у суспільства немає питань. Я очікую, що мені це питання ставитимуть багато. Незважаючи на те, скільки я роблю. Я розумію, що хто ставитиме це питання, буде правий. Тому що найважливіше, найцінніше і найважче — бути на передовій в окопах.

— Ти проговорюєш відповіді на ці незручні питання?

— Звичайно. Я розумію, що це реальність. Розумію, наскільки нагріте суспільство і наскільки всім важко. І я цього очікую. Просто маю віддати належне.

— Про теми, що розділяють нас і викликають великий емоційний накал. Будь-яку чутливу тему використовує ворог. От “Мавка”, яку ви озвучували і створили саундтрек, має полярні відгуки. Із критики: що історія не така, компанія-виробник робила серіали на Росію. Як у таких умовах приймати рішення про співпрацю?

— Маємо визнати, що до великого вторгнення ми були сильно зав'язані на Росії: куди не копни, кришталево чистих, які щось робили і не взаємодіяли, ну дуже важко знайти. Зараз я би починав з чистого листа. 

Треба виходити з користі. Чи “Мавка” — плюс для української культури? Для дітей це просто щастя, в Україні вони вже косплеять ту “Мавку”. І супер, що вона пішла по світу. 

— Десять років тому ти казав, що український слухач рідніший, але іноземний уважніший. Як ти тепер це бачиш?

— За останні півтора роки ми зустрічаємося з українською публікою вже за кордоном. На наших концертах по всьому світу стало набагато більше українців. Мабуть, я все одно притримуюся тої думки, що іноземна публіка уважніша, бо вона вивчає. 

Звичайно, українська публіка для нас рідна — ніхто нас не зрозуміє так, як вони. Ми вже не можемо дочекатися українських концертів, щоби пережити ці емоції з нашими людьми.