"В Україні я бачив міста-примари, але дух людей у тих містах обнадіює", — ізраїльський фотограф Едуард Капров

Я купив мікроавтобус, переобладнав його на фотолабораторію і завантажив кілька десятків кілограмів скла. У зоні бойових дій провів три тижні. Спочатку не був певен, що мені щось вдасться. Техніка настільки складна, що не можеш знімати на ходу, треба все продумувати наперед. Експозиція забирає приблизно чотири секунди. Але деякі кадри потребували до 16 секунд. Усе залежить від світла.

Зрозуміло, що ті, кого я знімав, завмирали на ці чотири секунди. Але при тому рух навколо не зупинявся. Люди продовжували робити те, що робили, і мені доводилося вихоплювати якісь моменти та випрошувати ті секунди для фото. Це складна й інтенсивна робота. Тим паче, що я працював один, без будь-якої допомоги.

Також дуже складна логістика: довелося проїхати багато тисяч кілометрів і возити із собою понад 100 літрів дизелю, бо мав постійні проблеми з пальним. А ще — кілька сотень літрів води. Вона потрібна, щоб охолоджувати хімікати й чистити скло. 

Якщо ви подивитесь мої студійні роботи й порівняєте з тими, які я привіз з України, то різниця буде помітна. На світлинах з України багато проблем із чистотою чи температурою. Але я вважаю, що це також передає ті обставини, у яких перебувають герої фотографій. Тому така неідеальність тільки сприяє фінальному зображенню. Складнощі процесу якраз і дають той результат, який ви бачите на екрані.

Знаю, що плануєте повернутися до України. Що враховуватимете, коли приїдете ще раз?

Одна з найбільших проблем — контактувати з військовими. Мені так і не вдалося вийти на зв’язок із пораненими бійцями. А я хотів би побачити тих, які, можливо, вже не повернуться у стрій, але якось повинні продовжувати жити. Хотів би зафіксувати побут вояків на лінії вогню. Хотів би познімати переміщених осіб. Тих людей, які втекли від війни й тепер живуть у центрі України. 

Головна мета моєї поїздки — показати потворне обличчя війни. Гадаю, мені це вдалося. 

Чи хотіли би познімати по той бік фронту?

Я про це думав. Але розумію, що з того боку люди одурманені пропагандою. Мене це зупиняє, бо я не можу цього чути. У Лисичанську був випадок, коли я спілкувався з тими, хто там свідомо залишився. За два тижні до окупації міста. І ті люди справили на мене дуже сумне враження. Вони немовби загрузли в 30-річній давнині, чи навіть у Радянському Союзі. При тому, що я теж маю певну ностальгію за хорошим у ті часи. Але люди, з якими я спілкувався у Лисичанську, просто не розуміють, що переважно той досвід негативний, і шкодувати за ним не варто.

Можете описати тих людей?

У Харкові я зустрічав людей, які казали, що вже віджили свій вік і нікуди не хочуть їхати з-під обстрілів. Таке я ще можу зрозуміти. Але тих із Лисичанська, часто молодих чи середнього віку, які сиділи біля дому, готували їжу на вогні і збирали воду з водостоків, зрозуміти складно. До того ж вони критикують владу, яка начебто використовує їх як щит. Я провів тоді з ними півтори години, вони були дуже агресивно налаштовані до журналістів. Але водночас казали: "От покажи, як ми тут живемо". Я їх запитував: "Як покажу, якщо ви не дозволояєте знімати?".

Що Вам найбільше запам’яталося з розмов із українськими військовими?

Найбільше запам’яталося дві теми. Наприклад, у Слов’янську були хлопці з Херсона, які спочатку воювали вдома. І вони розказували, що місцеві на півдні дуже їх підтримували та допомагали. Однак вже на Донбасі, зокрема у Слов’янську, ситуація геть інша. Там місцеві часто погано ставляться до ЗСУ. Доходило навіть до того, що наводили на них російську артилерію. Звичайно, відчуття тих захисників дуже негативні. 

Друга тема, що вразила, — це особливість цієї фази війни. Відкритих бойових дій, із значним залученням піхоти, дуже мало. Переважно це артилерійські дуелі, під час яких солдати ховаються в окопах. Мені самому таке доводилося пережити, я служив в ізраїльській армії, тому розумію, як це може бути неприємно через відчуття безсилля, коли ти нічого не можеш вдіяти. Тобі треба просто якось вижити. Після розмов із тими хлопцями я чув і бачив, що їм потрібна психологічна допомога. І там, на місцях, і, звісно, потім.

Ваша робота в Україні почалася з деокупованої Київщини на початку квітня. Що найсильніше вразило?

Масштаби. Я був у Грозному, коли там тривала війна. Тоді в чеченській столиці не залишилося жодного вцілілого будинку. Впізнаваний почерк росіян. Але такі руїни були в одному місті, далі таких жахів не було. 

Україна — величезна територія, з багатьма містами, які дуже постраждали. Гори іржавої воєнної техніки, розбомблені будинки — міста-примари. Однак треба віддати належне, що і в Харкові, і на Київщині я щодня бачив, як самовіддано і швидко працюють комунальники та волонтери. Вони відчищали усе просто на очах. Міста-примари, але дух людей, які там живуть, обнадіює.

Що Вас в Ізраїлі розпитують про війну?

В Ізраїлі дуже багато людей, які так само, як і в Україні, просто не відриваються від телевізора. Хтось має друзів чи родичів в Україні, хтось сам із цих місць. Або такої прив’язки немає, але війна так торкає людей, що вони постійно моніторять новини. Від багатьох в Ізраїлі чув, що їхнє життя від моменту нападу Росії на Україну зупинилося. І відтоді все в них обертається навколо війни.

Я організовував кілька зустрічей, щоби розказати про привезені фото і що відбувається в Україні. Для тих людей, які приходять, важливо побачити мене як першоджерело, як свідка, який там був. А запитують різне. Багатьох цікавлять умови моєї роботи: як знімати за таких обставин. Приходили люди з Харкова чи Лисичанська. Була одна жінка, яка на початку бойових дій виїхала з Краматорська. Звичайно, вона плакала й запитувала, що і як у місті, чи збереглися якісь будівлі, у якому все стані. 

Дехто хоче від мене почути, коли це закінчиться. Хтось запитує, чи треба бомбувати Москву та Петербург. Я, звісно, пояснюю, що я —  не політик, і що є питання, які нам, простим людям, не розв’язати. Просто кожен повинен робити те, що може: волонтери — волонтерити, вояки — воювати, фотографи — фотографувати, журналісти — писати. Якщо кожен буде добре виконувати свої обов’язки, то напевно ситуація покращиться.

Якось Ви згадали, що зростали та формувалися на мітах про Другу світову війну. І що перебували в цілковито російському пропагандистському контексті, де росіяни лише хороші. Яким був Ваш внутрішній конфлікт, коли Ви побачили злочини російських солдатів в Україні?

У Харкові й на Київщині мене дивували пам’ятники, що стосуються Другої світової війни. У Харкові на багатьох будинках зображені якісь льотчики чи солдати. У Бучі, на виїзді до Києва, є кілька монументів-згадок про Другу світову війну. Здається, в Охтирці, усе було розбомблено, головна площа ніби засіяна снарядами й побита гусеницями від техніки, і там стояв пам’ятник танку Т-34. Усе це я сприймав як абсурд. Така прірва між ідеєю і реальністю.

Усі, хто жив у Радянському Союзі, виростали на однакових мітах, на спільних ідеях. І в цьому плані я дуже відчув різницю між поколіннями в сучасній Україні. В Ізраїлі я мав студентів-українців, багато з них — це молоде покоління, народжене після 1991 року. Їхня ментальність відрізняється від мого покоління. Вважаю — це прекрасно. Але, на жаль, потрібно ще часу. Мойсей водив своїх людей 40 років пустелею, щоб змінилося як мінімум два покоління.

Скільки фото Ви привезли з України?

73 роботи, це 30 кілограмів скла. Я їх уже відсканував і працюю над приблизно 48 кадрами.

Де їх можна побачити?

На моїй фейсбук-сторінці Edward Kaprov photography. Готую публікацію у французькому журналі Polka. Буде виставка. Можливо, я виставлятиму їх, щоби зібрати гроші на наступну поїздку. Думаю, що більше ми будемо відходити від цього періоду, то цінність мого матеріалу зростатиме. Коли відвідав Україну вперше, то знімав звичайною цифровою камерою. Ті фото, які я привіз цього разу, виглядають зовсім по-іншому. Вони для галерейних і музейних майданчиків, для іншої публіки — не тих людей, які купують зранку газету та каву. Це важливо, бо увага до ранкової газети й виставки, на яку спеціально приходиш, — різна. Якісь кадри живуть день-два і про них забувають, а якісь залишаються в історії.