"Український канадець — це окреме явище"

— Кілька років тому ви згадували, що ваша робота в Селі спадщини української культури почалася, коли ви були студенткою і працювали там влітку. Якими були ваші перші враження і як ваше українське походження вплинуло на ваш вибір?

— Я почала працювати в Селі спадщини української культури студенткою влітку 2002 року, коли навчалася в університеті. Мене зацікавила ця робота, оскільки маю українське коріння. Мої прадіди з Буковини, належали до першої хвилі еміграції.

Я була дуже близька з бабусею у дитинстві, проводила літо у її маленькому містечку і була повністю занурена у її українсько-канадський спосіб життя. Я отримувала педагогічну освіту і бачила цю роботу, як чудовий спосіб з'єднатися з моєю сімейною спадщиною. Я працювала з людьми, навчала їх та ділилася досвідом. І це відкрило мені очі, що насправді вчителі — не тільки в класі. Саме тоді я почала розуміти, де лежать мої пристрасті, тому й вирішила увійти в неформальний освітній шлях у культурній спільноті. 

— Чи могли б ви розповісти трохи більше про вашу родину? Чи знаєте ви точно, коли вони приїхали до Канади? 

— Родина мого батька прибула близько 1900 року і оселилася у північно-східному Саскачевані. Родина матері жила недалеко від міста Заставна на Буковині, і приїхала близько 1910-1912 років. Вони були одними з останніх українських емігрантів до війни.

Моя бабуся була найстаршою у своїй родині — народилася 1918 року. Її звали Василина Остапович, у шлюбі — Елюк, проте всі кликали її Белла. Вона була типовою українською канадською бабусею. В неї був великий город, і вона працювала там стільки, скільки могла. Я їздила до неї щоліта під час шкільних канікул. Вона навчила мене готувати їжу та саджати рослини, вишивати хрестиком та в'язати гачком — бабуся навчила мене всьому. Вона часто пекла колачі на чиїсь похорони, була активною у жіночому товаристві церкви. Такі зібрання для випікання через похорон чи поминки були звичним явищем.

Це була дуже українська спільнота, і це була дійсно типова історія українських канадців про приїзд, заселення та побудову громади. Ця спільнота процвітала в середині ХХ століття з її церквами та організаціями для молоді. Вона була дуже обʼєднаною та згуртованою.

— Це дійсно захоплює! Я думала, що мова, ймовірно, цілком забудеться з третім поколінням, проте є конкретні речі, які залишаються невід'ємною частиною культури, такі, як колач, тож саме слово у незміненому вигляді перекочувало в англійську.

— Так, збереження мови в Альберті насправді було дуже сильним. До цього регіону прибуло дуже багато українців — тисячі і тисячі українських людей оселилися тут. В цілому в провінції Альберта живе близько чотирьох з половиною або майже п'ять мільйонів людей, і понад десять відсотків мають українське коріння. А нещодавно я була на концерті в Едмонтоні, де виступала група з України. Зал був наповнений українцями, серед них і новоприбулі емігранти, багато хто в вишиванках, і ведучий оголошував виступ українською, а більшість людей розуміла його. Це був зал, заповнений сотнями людей, і це здається унікальним для великого міста в Північній Америці.

— Чи є у вас особливо яскравий спогад з дитинства, повʼязаний з українською культурою?

— Найбільше запамʼятався Великдень. Незалежно від того, де ми з батьками жили, навіть коли моя сім'я переїжджала, ми майже завжди їхали додому до бабусі на Великдень, тому в мене дуже сильні спогади про великодній кошик і як бабуся готувала все, що було в ньому. Пригадую, як у маленьку миску з сирною масою клала маленький хрестик з гвоздики. 

— Перейдімо до вашої роботи в Селі спадщини української культури. Цей музей просто неба заснували 1971 року, і основною метою було вшанування поселення ранніх українців в Альберті. Розкажіть детальніше про історію створення музею? 

— Його засновники — нащадки найраніших поселенців, які виросли у східній Альберті. Вони бачили, що їхня родинна історія знищена або занепадає. Тому започаткували ініціативу для збереження збудованої культурної спадщини поселенців регіону. Але швидко зрозуміли, що цей проєкт був занадто масштабний, щоб здійснити його самотужки. Тож уряд провінції купив музей у товариства у 1975 році разом з усіма артефактами. Почали багаторічні дослідження, найінтенсивніше працювали на початку 1980-х. Наші дослідники збирали усні свідчення людей, які мешкали чи працювали в будівлях або з їхніми синами та дочками. Вони також покладалися на архівні дані. 

Дотепер наша місія незмінна — зберегти та представити історію Східно-Центральної Альберти до 1930 року, переважно з української перспективи. В останні роки все більше залучаємо інформацію про корінні народи цього краю.

— Чи могли б розповісти більше про ваші обов'язки, що саме ви робите з командою?

— Я є керівницею відділу освітніх та інтерпретаційних програм. Коротко кажучи, я відповідальна за всі програми для громадськості та інтерпретацію, які орієнтовані на громаду. Це включає нашу фермерську програму, а моя команда — це люди, які проводять програми, екскурсії, вони є лицем музею для відвідувачів. У нашому музеї, через його стиль, немає багато експонатів для читання. У нас є люди, з якими відвідувачі можуть розмовляти. Тому моя роль полягає також у навчанні, дослідженні, плануванні інтерпретацій та програм. Переважно моя команда навчає, провадить наставництво, наглядає і підтримує сезонних співробітників. Щоліта ми наймаємо від 20 до 40 сезонних працівників для анімації музею та роботи з відвідувачами. Ми також наймаємо сезонних співробітників для фермерської програми. Вони катають відвідувачів на возах з кіньми, працюють у полях та оживляють цю частину музею.

— У 2016 році керівник Села Давид Маковський в інтерв'ю для каналу Global News запросив відвідати святкування Українського дня та анонсував різні культурні заходи та виступи гуртів з України. Які події ви проводите? Як проходить Український день? 

— Ми проводимо близько п'яти–шести великих заходів щороку. Український день — один із них, організовуємо його спільно з відділом Конгресу українців Канади в Альберті. Це вшанування всього українського, яке приваблює новоприбулих емігрантів. Звісно, це українські танці, їжа та музиканти. Інші заходи мають різний фокус. Наш перший спеціальний захід року відбувається в січні на Йордан. Ми маємо шкільні програми та заходи, де проводимо службу в одній чи кількох церквах. У нас відбувається водохрещення просто неба. Ми стрибаємо через дідуха. Робимо йорданські ритуали, щоб розпочати рік. Захід спрямований на школярів, але ми відкриті для громадськості. У травні відзначаємо Свято танцю, на якому виступають сотні українських танцюристів з танцювальних шкіл усієї провінції. 

У нас також проходить виставка вінтажних автомобілів. Товариство приятелів Українського села щорічно проводить фестиваль української музики. 

Останній захід року — це Фестиваль жнив. У нашому музеї є кілька полів та угідь, які обробляємо. Ми використовуємо молотарку та проводимо день сільського господарства в стилі 1920-х років. 

Намагаємося також присвятити час культурному просвітництву у навчальних закладах. Ми маємо програму на чотири-п'ять тижнів, коли студенти приїздять вивчати українські різдвяні традиції. 

Зараз проводимо нашу Великодню програму для школярів другого та третього класів в Альберті. Вони приїжджають класами, приблизно 60 дітей на день, ми ділимо їх на маленькі групи, і наші гіди розповідають їм про історію святкування в Україні. Кожна дитина робить паску розміром з булочку, розмальовує писанку у традиційний спосіб — зі свічками та гарячим воском. Ми всі це вміємо, і це ще одна річ, якої мене навчила бабуся.

— Чи змінилося ставлення до вашого музею у зв'язку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну?

— Так, все більше людей приходить і намагається зрозуміти, зануритися у своє походження та оновити ці зв'язки. Наша провінція прийняла понад 30 тисяч українців з початку 2022 року. Наш музей помітив значне зростання інтересу, зʼявилося безліч запитів до нас від ЗМІ, оскільки люди, які не були частиною української спільноти, цікавилися тим, що відбувається, чому так багато українців приїжджають саме сюди, і намагалися зрозуміти, чому в Альберті існує українська спільнота. Тож, ми як музей, відіграємо важливу роль в освіті широкої публіки про історію українців в Альберті та їх значення.

— Відомо, що перші українські емігранти контактували з корінними народами Канади. Є чудова книга, яка розповідає складну історію їхніх взаємин. Припускаю, що зараз зʼявився наратив про примирення з корінними народами в Канаді. Чи ви помітили рух у цій справі?

— У середині 1800-х, коли Канада була на шляху становлення як держава, вона мала велику західну територію прерійних провінцій. Там проживали лише корінні народи. Канада остерігалася просування з боку Сполучених Штатів із півдня, тому почала докладати зусиль для колонізації земель. І в цьому процесі уряду потрібно було укладати договори з усіма корінними групами на преріях. Це фактично була масштабна угода про здачу землі, якщо дуже спрощено, і це конфліктна історія. Після того, як уряд отримав можливість використовувати цю землю, потрібно було залучити поселенців, зокрема, українців, аби вони почали обробляти землю.

Українців використали як інструмент колонізації, про що вони не знали, вони просто приїхали заради землі. Вони не розуміли, частиною якого процесу стали.

Мені здається, що зараз ми перебуваємо у ранній фазі відновлення дружби. Наш музей взяв участь в ініціативі щодо розвитку взаємовідносин між корінними народами та українцями. До нас приїхали дві групи минулого літа, і корінні жителі помітили схожість у двох культурах. І ось на цьому етапі ми розуміємо, що ми насправді не такі різні, як здавалося, ми не вороги, можливо, навіть більше схожі, ніж відмінні. Це було одним з головних висновків з того вікенду. А потім українці відвідали Métis CrossingМузей корінних народів просто неба неподалік від нашого, і українці мали таку саму реакцію. Вони були вражені: "О, Боже, цей пояс у мейті дуже схожий на зразок українського ткацтва!".

— Незадовго до повномасштабного вторгнення у ЗМІ зʼявився епізод про те, що корінні жителі носять барвисту хустку як символ культурного єднання з першими українцями в канадських преріях. А з початком вторгнення українська хустка замайоріла у соцмережах як заклик до підтримки України. Що вам відомо про ці контакти?

— Ми знаємо з деяких українських усних історій та розповідей, наприклад, про те, як мейтімейті або метиси – один із визнаних корінних народів у Канаді, нащадки європейців та північноамериканських індіанців приходили час від часу продавати рибу та інші харчі взимку. Розповідали про kokum scarvesтак корінні народи називають українську хустку, kokum мовою народу крі означає "бабуся", які з'явилися у медіа після вторгнення, як ще один хороший приклад. Це були розповіді від старших корінних жінок про їхні зв'язки з українками. На основі невеликого дослідження, яке ми змогли провести, я дійшла висновку, що це був дуже зворушливий зв'язок. Жінки навчали інших жінок: збирати рослини, використовувати традиційні лікарські засоби, обробляти землю та інші подібні речі — бо це були традиційно жіночі сфери в обох культурах. І ще важливо, що це були дуже "транзакційні" відносини — на потребу, тобто ми не створювали спільнот, де були б обидві групи, але була взаємодія.

— Це надзвичайно цікаво, я сподіваюся, що попереду будуть наукові дослідження про ці звʼязки, бо наразі ми надто мало знаємо про це. У Канаді про ці звʼязки розповідає дослідниця Лея Грицун, зокрема, вона звертає увагу на брак згадок про ці звʼязки в українсько-канадській історії.

— Академічних досліджень зроблено небагато. Є ще розповіді про те, як вони навчали нас, які гриби та ягоди збирати. Але тут є також історія неприязні. Українські поселенці, я не хочу сказати боялись, але мали острах невідомого стосовно корінних народів. Вони не знали, хто ці люди, вони були на новому місці і не уявляли, чого очікувати. Тому багато розповідей українців починаються з цієї неприязні, дистанції і закінчуються здивованим: "О, вони так нам допомогли!". І це врешті-решт зводиться до того, про що говорить Лея, і тут виникає образ доброзичливого індіанця на противагу  дистанції в усних розповідях.

— Ми згадували про українську хустку як продукт взаємодії, чи відомо вам про інші культурні елементи, які були наслідком цих зв'язків?

— Я чула історії про вишиття бісером. Мейті, зокрема в Альберті, продовжували традицію шиття бісером. Проте мені невідомо, чи є підтвердження або приклади виробів з бісеру, які би демонстрували елементи як української, так і корінної культуриЦікаво, що у 2020–2021 роках в Українському музеї Канади в Онтаріо діяла виставка сучасних виробів з бісеру під назвою "Дух намистин: нанизуючи історії", реалізована спільно з центром Native Canadian Centre of Toronto. До неї увійшли роботи корінних канадців та українців.

Те, про що ми точно можемо говорити, це обмін знаннями. Це свідчить, що в найраніші роки, коли відбувалася ця взаємодія, в українських емігрантів не було багато матеріальної культури. Тож ці відносини були передовсім про виживання.

— А чи знайомі вам елементи культури корінних народів, які потрапили в культуру українських емігрантів?

— Це знання про корінь сенеки — місцева рослина, яка стала частиною народної медицини. Українцям хтось мав розповісти про неї, і це мали бути корінні жителі, бо вони використовували її в медичних цілях. Лея розповідає, що її бабуся пекла баннок — традиційний хліб індіанців Північної Америки, тоді як корінні канадці говорять про те, як їхні родини робили голубці. Ця їжа складалася з простих інгредієнтів, які не потребували особливих умов для вирощування, як, скажімо, капуста.

— Я читала книги канадських авторів українського походження, таких як Манолій Лупул, Френсіс Свиріпа, Зоня Кейван. Вони розповідають захоплюючу історію становлення українців у Канаді. Як ви гадаєте, чи можемо ми сказати, що існує окрема українсько-канадська ідентичність, яка відрізняється від інших громад Канади? Я б хотіла зрозуміти, що ця ідентичність означає для вас. 

— Я б сказала, що так, існує відмінна українсько-канадська ідентичність, яка відокремлюється від решти канадського суспільства. Це щось, що має широкий спектр. Це може бути все, починаючи від людей, які говорять українською вдома. Вони можуть належати до українських організацій, чи брати участь в житті української спільноти, або дивитися українські ЗМІ сьогодні. Є й інший кінець спектру — люди, чиї прадіди прибули до Канади у 1900-х роках. І це взагалі все, що вони знають про Україну. Вони мали когось в родині, хто був українцем, або вони мають українське прізвище. Це все, що вони знають, і вони насправді не є пов’язані з багатою українською культурою. 

І так, український канадець — це окреме явище. Гадаю, є багато людей з таким життєвим досвідом, як мій. Ідентичність нащадків ранніх поселенців сформувалася під впливом зусиль та труднощів, крізь які їм доводилося пройти, наполегливості, необхідної для існування в канадському суспільстві, яке колись дивилось на українців як на небілих поселенців та емігрантів. Із переходом канадського суспільства до мультикультуралізму, в якому, як виразно видно, українці були асимільовані, їх більше не вважали іншими. Тож все це сформувало українсько-канадську ідентичність від ранніх емігрантів до сьогодення.

У нас — українців Канади — є спільний досвід, якого нема з українцями в Україні. Ми маємо спільний ґрунт, але і відмінності також. Тож український канадець — це явище відмінне від інших канадців, і відмінне від інших українців також.