“Шевченко цілком усвідомлював, що став символом”, – Станіслав Росовецький

“Шевченко був відвертим, пишучи щоденник”

– Ви назвали книгу “Сучасною біографією Шевченка”. У чому полягає ця сучасність – у нових фактах чи у трактуванні старих?

– Ця книжка має декілька ознак сучасности. Її написала людина, вільна від компартійних або інших доктрин інтерпретації феномену Шевченка, і спирається на максимально широкий фактаж, без лакун. Вважаю себе фахівцем саме із витягання нової інформації з давно відомих текстів або артефактів. Є у біографії спроби показати своєрідність постаті Шевченка на тлі світової культури.

Форма книжки відповідає сучасній світовій тенденції, коли розмивається кордон між нонфікшн і художньою прозою. Оповідь має відтворювати щире захоплення автора особистістю, провокувати й утримувати цікавість читача.

– В анотації згадано ситуації із Шевченкового життя, які є “сумнівними із погляду моралі”. Про що йдеться? Про сучасну мораль чи тогочасну?

– А що таке сучасна мораль? Вона змінюється на наших очах.

Ось проти ночі 26 листопада 1857 року Шевченко ночував у борделі. А в той час через Нижній Новгород проїжджав його приятель Федір Лазаревський і ніде не міг знайти поета. Іншим знайомим Шевченко був змушений брехати, пояснюючи, де пропадав. У щоденнику він записав: “И теперь его карточка лежит у меня на столе, как страшный упрёк на совести”. Як бачимо, візит до борделю для нього річ нормальна, а за те, що через це не зустрівся з другом, за випадковий збіг, власне, він себе картає.

– На Вашу думку, чому деякі мітотворці бажають приписати Шевченкові гомо- чи бісексуальність?

– Це світова тенденція, не лише в нас. Психологічно причина в тому, що людям ЛГБТ легше дихати із переконанням, що всі навколо такі самі, але ховаються. Свідчень сучасників про реальну гомосексуальність Шевченка я не бачив.

– Спекуляцій щодо бісексуальности поета додає ситуація, яка сталася між прапорщиком Миколою Ісаєвим, дружиною Карла Герна та Шевченком.

– Загадкова ситуація, такий собі чотирикутник: Герн, його дружина Софія, Ісаєв і Шевченко, який мешкав у флігелі неподалік будинку Герна в Оренбурзі. Софія мала роман з Ісаєвим; Шевченко в нестямі з цього приводу, хоч сам закохувався в заміжніх жінок. Брутальним втручанням у ситуацію поет прирік себе на фатальне погіршення умов служби до кінця солдатчини, його арешт і обшук призвели до загибелі в Петербурзі українофіла, магістра Миколи Головка, про якого писав йому приятель Сергій Левицький. Але чому Шевченко так вчинив? Бо когось із двох коханців ревнував. У мене вийшло, що це були ревнощі не до Софії, яка могла викрити перед чоловіком поетові женихання, а через платонічну закоханість у приятеля, юного красеня Ісаєва. Такі невинні захоплення особами тієї ж статі не така вже й дивина.

“Феномен мітів походить від нудоти, почутої у школі”

– У чому феномен шевченкознавчих мітів, які виникли останніми роками? Зокрема про те, начебто Шевченко був байстрюком Костянтина Павловича Романова? Це спроба “покращити” біографію?

– Феномен, з одного боку, у бажанні психологічно відштовхнутися від нудоти, почутої у школі. Адже Шевченко – не дитячий письменник. Із другого боку, наші люди вже частково мірою розбещені сенсаційністю і дурною “елітарністю” примітивної “культури”, що квітне на телебаченні та в інтернет-мережі. Та й “Гру престолів” усі продивилися, а там лише про коронованих осіб.

Я реготав зі сцени, де гарненький Шевченко, звільнившись від кріпацтва, через вікно застрибнув до кімнати гарненького Сошенка, лякаючи цим роздягнену натурницю. Але ж насправді Сошенко писав тоді ікону, одного з чотирьох замовлених йому євангелістів.

– Історики вважають, що серед усього Кирило-Мефодіївського братства Шевченко отримав найсуворіше покарання через своє низьке станове походження. У Вашому ж дослідженні йдеться радше про персональну образу Миколи І – висміювання царської сім’ї.

– Коли історики так вважають, то вони помиляються. У миколаївські часи дивилися не стільки на походження, стільки на актуальну посаду людини. Коли Шевченко отримав вирок, він був нештатним художником, фактично ж  – професором живопису Університету Святого Володимира. Офіційно Шевченка було покарано за невдячність імператорській родині, що буцімто викупила його з кріпацтва, і за національно-визвольні поезії у збірці “Три літа”.

<p>Ескіз Брюллова &ldquo;Невинність залишає землю&rdquo;</p>

А Микола І образився не за себе. Відомо, що він сміявся зі свого “портрета” в поемі “Сон” (цар майже не пив та був з усіма вкрай ввічливим) і назвав поета “дурнем”. А потім розгнівався і викрикнув: “Припустімо, він мав причини бути мною незадоволеним і ненавидіти мене, але її за що?”. “Її” – це імператрицю Олександру Федорівну, висміяну в поемі (“Мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога”). І саме через образу матері їхній син Олександр І потім затримував звільнення Шевченка й не впускав його до столиць.

Я ж звертаю увагу на першу частину царевого вигуку. Вона звучить дуже загадково. Хіба могли бути рахунки між самодержцем і некласним художником? Пов’язую її із забороною Шевченкові малювати. У мене виходить, що самодержець визнавав те, що Шевченко мав причину ненавидіти його за спокушування Емілії Тімм, нареченої його вчителя Брюллова. А сам покарав поета і як учня “Карла Великого” – продовжуючи свою помсту художникові (Карлу Брюллову. – Ред.) за зухвале нехтування його наказів і прохань. У книжці я згадую ескіз Брюллова “Невинність залишає землю”. На ескізі – напів оголена Емілія злітає над оргією, де одна з постатей у масці (натяк на маскаради, їх цар любив), а лиходій із ножем внизу ліворуч отримав схожість із Миколою I настільки близьку, наскільки Брюллов міг це собі дозволити.

– Автопортрет Шевченка, на якому він зобразив себе оголеним. Як Ви його трактуєте?

– Видатний українознавець Григорій Грабович ввів цей альбомний малюнок до наукового обігу й запропонував перше його символічне тлумачення. На мою думку, це фіксація заразом і реальної події (в Аральській експедиції під час відпочинку команди на острові Ніколая поет на самоті купався і виправ одяг), і сонного видива (він опинився на античній оргії, звідси гіматій (накидка) на плечах і тирс (жезл) у руці). Головним же символом є корабель, вітрила якого майорять над морем. Цей казкове повітряне судно має повернути поета до омріяної свободи.

– Ви докладно зупиняєтесь на періоді заслання і солдатського життя поета, показуючи трагедію самотнього митця, якого ніхто не розумів. Що найважливіше потрібно усвідомити про стан і переживання Шевченка того часу?

– Перше. Спочатку поет сподівався, що й самотужки відбуде покарання солдатчиною, сам собі допомагаючи. Дуже швидко він переконався, що йому не вижити без підтримки благодійників у Петербурзі та прихильників і покровителів в Оренбурзькому окремому корпусі. Друге. Найжахливішим для Шевченка в солдатській службі була не щоденна муштра на плацу, а необхідність мешкати в казармі, де його оточували, за словами Михайла Лазаревського, ватага “п’яних і брутальних солдатів, нестерпне повітря, бруд, постійний галас”. 

“Шевченко навмисне фотографувався у шапці-смушці”

– Як Ви трактуєте політичні погляди Шевченка, зважаючи на тодішні реалії?

– Тодішньою мовою це був ліберал, очільник українофілів Російської імперії.

<p>Тарас Шевченко у шапці-смушці, 1859 рік</p>

– Хочу зупинитися на взаєминах Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Широко побутують історії про те, як Куліш намагався “оберігати” Шевченка від згубних, на його думку, впливів, чим і рятував його, але часом і робив гірше. Якими насправді були їхні взаємини?

– Складними. Вони познайомилися та потоваришували в Києві 1843 року, але мали надто різні характери і творчі індивідуальності. Їхні взаємини – це стосунки генія і таланта, який мав претензії на інтелектуальну зверхність над генієм. На засланні Шевченко читав Кулішеві твори, перший том фольклористичних “Записок о Южной Руси” йому дуже сподобався. У щоденнику записав: “Прочитавши в первый раз эту алмазную книгу, я дерзнул было делать замечания, но когда прочитал в другой и в третий раз, то увидел, что заметки мои – заметки пьяного человека и ничего больше. Окроме Суботова, т. е. насчет места бывшего дома Богдана Хмельницкого”. Він читав і поему “Україна”, і російськомовну прозу Куліша, але дипломатично утримався від відгуків.

А от Куліш надіслав Шевченкові свій рукописний відгук на “Кобзаря”, але Шевченко з численних його поправок і пропозицій щодо перероблення і скорочення прийняв тільки два мовних виправлення. Зате він дозволяв Кулішеві виправляти й навіть складати за себе російськомовні публіцистичні дописи. До смерти Шевченка їхні політичні та культурні позиції практично збігалися.

– Ви описуєте взаємини Шевченка з символами модерного часу, підприємцями. Зокрема з Платоном Симиренком, Олександром Сапожніковим. Такий потяг був віянням часу?

– Жертва феодального устрою, Шевченко цілком прихильно ставився до осібників, яких ви назвали. Сам він був, власне, фрілансером, мріяв про українського Вашингтона. Не знаю, як би він поставився до сучасних капіталістів.

<p>Тарас Шевченко. Автопортрет, 1857 рік</p>

– Наскільки сам Шевченко наприкінці життя усвідомлював, яким символом став для розвитку українського національного руху? Як він ставився до цього?

– Він цілком це усвідомлював і ставився до цього позитивно. Ще й сам наголошував на своєму становищі голови українофільства в Російській імперії, знімаючись на фото в кожусі, шапці-смушці та з бородою і розсилаючи фотографії та відбитки зроблених на їхній основі офортів-автопортретів усім знайомим.

– Який ваш “улюблений” міт про Шевченка?

– Мій улюблений (без лапок!) міт про Шевченка я придумав самотужки. Це сюжет біографічно-фантастичного роману “Шевченко між світами”, для якого поки що не знайшов видавця.

Духовна сутність Шевченка після його смерти стає учасником експерименту людей ХХІ століття, які опанували час. Поетова душа матеріалізовується і отримує можливість дожити на свій розсуд нормальний людський вік, при цьому він може повернутися в ті моменти життя, де зробив хибний вибір. Він тікає на волю під час Аральської експедиції – і стає рабом у Коканді, уникає арешту 1850 року і робить військову кар’єру, а третім заходом заробляє собі славу російського белетриста. Але у фіналі виявляється, що справжнє безсмертя Шевченко здобув ще за життя.