"Рюриковичі та половці не відчували себе чужими у ХІІІ столітті" — Вадим Арістов про південь України за часів Руси

Русько-половецька родина

— Часто, коли йдеться про Княжу добу, звучить стереотип, що степ був виразно ворожим до лісостепу, зокрема й Києва. Чи справді в XI—XIII століттях осілі люди, які жили на півночі сучасної України, та кочівники, що населяли український південь, лише ворогували? 

— Це однобічний образ, який з’явився ще у середньовічних джерелах. Духовні особи, які писали києворуські хроніки, здебільшого зображали кочовиків степу як грізну, язичницьку силу, що хоче зруйнувати християнський світ, який для них уособлювала Русь. Утім зв’язки півночі та півдня України мали не лише вимір ворогування, але й вигідної взаємодії. 

У період києворуської державности, від кінця Х до середини ХIII століття, у степу панували два головні кочові народи: спершу печеніги, пізніше половці. Їхні взаємини із тим, що можна назвати Руссю, з елітою та нижчими верствами населення, аж ніяк не описати давньою та однобічною метафорою "Ліс проти Степу".

Русько-половецьку взаємодію можна простежити у джерелах (лише руських, половці текстів не залишили). Упродовж 50 років, відколи половці з’явилися на руських кордонах, тривала гра в одні ворота: кочівники нападали насамперед на Середню Наддніпрянщину — ядро Руси, на чолі з Києвом. Війська руських князів зазнавали поразки за поразкою, декілька були дуже відчутними. Наприклад, битва на річці Альті неподалік Переяславля у вересні 1068 року, також битва на Стугні 26 травня 1093 року.

Втім відносини почали змінюватися на зламі XI—XII століть, коли Рюриковичі вирушили у степ. Відтоді та до монгольської навали зберігався баланс між війною і миром. Набіги зі степу на руські землі, і навпаки, змінювалися угодами. Є приклади співпраці князів і половців проти інших князів з іншими половцями.

Від кінця XI століття з’явилася цікава практика: Рюриковичі та знатні половецькі роди почали укладати шлюби. Щоправда, князі брали половецьких дівчат собі за дружин, а своїх дочок у степ не віддавали. Згодом у половецькі еліти навіть почало проникати християнство. 

— А Володимир Мономах, як іноді пишуть у підручниках, організовував ледь не хрестові походи на половців. Наскільки в дихотомії "свій—чужий" — я є русин, він є половець —  відігравала роль релігія, чи йшлося про "місіонерську діяльність" київських князів у цих начебто диких степах?

— Про місіонерську діяльність не маємо свідчень. Але на початку, коли русько-половецькі відносини перебували в гарячій воєнній фазі, протистояння обґрунтовували саме релігійними мотивами. Мовляв, ми — християни, вони — язичники, це була ледь не священна війна проти поган.

Є описи походів на половців у XII столітті, коли влаштовували, як би ми нині сказали, перформанси: поряд із військом йшли священники, які правили службу, співали кондаки, читали молитви. Зокрема так відбувався похід углиб степу 1111 року, за розповіддю "Повісті временних літ". Тобто воєнна кампанія набувала вигляду своєрідної літургії. Незадовго до того відбувся перший Хрестовий похід (1096—1099), найуспішніший, на Святу Землю. Низка істориків ХХ століття проводила аналогії, хоча прямого зв’язку не було.

З часом хроністи все рідше описували набіги половців як щось апокаліптичне, радше як рутину. Особливо зважаючи на те, що наприкінці XII століття більшість південних українських князів мали родича серед половецької еліти. 

— Відносини ставали взаємовигідними та дедалі менш етнічними. Згадаймо битву на Калці 1223 року, де по один бік бачимо руських князів і — яка несподіванка — половців. Чи можемо говорити про XIII століття як період порозуміння перед обличчям спільного ворога — монголами?

— Власне є лише одне яскраве свідчення про спробу порозумітися. Це битва на Калці. Один із половецьких князів попросив допомоги у свого зятя — руського князя Мстислава, який тоді правив на Галичині, бо зі степу насувалася велика біда. Вони спільно протистояли монгольському війську, яке в результаті таки здобуло перемогу. 

Але ця спілка засвідчила, що Рюриковичі та половці, принаймні на рівні еліт, вже не відчували себе чужими, а навпаки. Перед обличчям ворога одна зі сторін допомагала другій.

— Половці — це здебільшого номади східного походження. Вони домінували серед населення північнопричорноморських степів. Але чи жили там люди, які прийшли з Руси й із Руссю себе ідентифікували?

— Безумовно, давньоукраїнське населення проникало у степ. На жаль, через брак джерел ми не знаємо деталей. Складно говорити про кількість та динаміку, як вони приходили туди, якою мовою спілкувалися з половцями, чи родичалися, чи жили сегреговано. 

Власне кажучи, інше слов’янське населення, окрім давньоукраїнського, мало небагато шансів туди потрапити. Оскільки уся давньоукраїнська зона — пристепова: від Подністров’я, приблизно Середнього Дністра, до верхів’їв Дінця на схід.

Східні слов’яни, які жили північніше, не мали прямого контакту зі степом. І навіть на політичному рівні: князі, які були зацікавлені в родинних контактах із половцями, — це ті, які володіли землями саме у пристеповій смузі.

— Ви говорите про ядро, яке пізніше стало основою Московської держави, тоді вони не були зацікавлені в контакті зі степами, зокрема й через природні умови.

А наскільки степове населення проникало в лісостеп? Наприклад, чорні клобуки, які десь по річці Рось сиділи. Чи ці люди адаптувалися у середовище, чи були потрібні Києву?

— Інтегрувалися на різних рівнях. Свідчення про це маємо щонайменше від кінця XI століття. Деякі народи чи окремі тюркські племена були розселені на південних кордонах руської землі. Чорні клобуки чи по-тюркськи каракалпа́ки — загальна назва кочових племен торків, берендеїв, ковуїв, а також останніх печенігів. Вони жили поряд зі слов’янським українським населенням. 

Щоправда, займали дещо інші екологічні зони, довгий час різнилися за панівними заняттями: степовики були здебільшого скотарями, а осіле населення — землеробами. Але живучи поряд десятиліттями, ба навіть, століттями, вони змішувалися, поволі приймали християнство. 

Навіть якщо звернути увагу на поодинокі згадки у джерелах про людей некнязівського походження, то будемо здивовані: наскільки багато з них мали тюркські імена, наприклад, Торчин, Берендей, Улан, Чагр. Імена тюркського походження траплялися від сходу і аж до західних князівств.

Галичина біля Чорного моря

— Одне із найзагадковіших руських князівств — Тмутороканське, містилося на березі Керченської протоки, де тепер російська Тамань. Коли воно виникло і для чого Рюриковичі так глибоко врізалися на південь? Адже це була далека периферія їхньої держави.

— Цією територією в X столітті зацікавилися руси — норманськіЖителі Скандинавії, відомі своїми розбійними набігами на європейські землі. На заході Європи їх називали вікінгами, на сході – руссю, варягами. воїни-торговці, вихідці зі Скандинавії. Їхня провідна група в той час сиділа на Середньому Дніпрі з центром у Києві. 

Окрім мирної торгівлі з Візантією, арабським Сходом чи Волзькою Булгарією, вони мали й інші "бізнесові моделі". Одна з них полягала в тому, щоб захопити якесь багате місто на півдні — важливий пункт на перетині шляхів і звідти контролювати торговельні потоки. Загони русів намагалися втілити таку модель, зокрема й на причорноморських землях — на Кримському та Таманському півостровах. 

Закріплення нащадків Володимира на Тамані було наслідком поведінки, яку практикували руси у Х столітті. Рюриковичі володіли цим далеким форпостом недовго — приблизно 100 років, від кінця Х до кінця ХІ століття. Вони не мали технічних можливостей та й великого зацікавлення, щоб регулярно його контролювати. Адже між основними руськими територіями і Тмутороканню був половецький степ. 

Також південна периферія — Тмуторокань, пониззя Дністра та Дунаю — у різний час була землями, куди тікали князі, які не зуміли втриматися в основних володіннях Рюриковичів. Вони намагалися знайти тимчасовий прихисток або зібрати сили, щоб повернутися назад. 

Прикладом були Ростиславичі — рід правителів Галичини. Їхній батько Ростислав, не знайшовши собі місця ані в Новгороді, ані в Києві, втік у Тмуторокань, де два роки князював і де його й убили. Ростиславові діти — Рюрик, Володар та Василько — теж розпочинали свій шлях звідти. Врешті-решт стали засновниками незалежного Галицького князівства. 

— Географічно перемістімось на південний захід, до межиріччя Дністра й Дунаю. У "Слові о полку Ігоревім" сказано про галицького князя Ярослава Осмомисла, що він "зачинив ворота Дунаю""Підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинив ворота Дунаєві". Багато дослідників твердять про присутність саме галицьких князів далеко на півдні, але складно уявити галицькі князівства на південному векторі.

— Володарювання галицьких князів, скажімо, у Звенигороді чи Перемишлі, складно порівняти із присутністю у пониззі Дунаю. Навряд чи їм вдавалося здійснювати там регулярний контроль. Важливо, що ці терени населяли слов’яни — давні українці. Але також і тюрки та волохи. 

Ця територія в ХІ—ХІІІ століттях перебувала під руським політичним та культурним впливом. Можна згадати про кількох князів, яких назвали "берладниками" — від міста Берладь і однойменної території в регіоні нижнього Дністра. Це були родичі галицьких правителів із сімейства Ростиславичів, які намагалися  на півдні знайти прихисток і мілітарну опору, щоб боротися за той самий Галич.

Суспільство, яке в той час там склалося, було чимось середнім між руським суспільством, яке жило трохи північніше, і степовими спільнотами. Історики іноді порівнюють тамтешнє населення з майбутніми козацькими поселеннями на дніпровських порогах. Така собі вольниця. 

Чий південь?

— Країна-агресорка відверто говорить, що південь України історично є російським. Згадаймо тези про "Херсонес як духовну купіль Росії" та "ісконно русскіє зємлі". Та чи в Княжу добу були ці землі українськими?

— Це один із численних аргументів російського імперського міту про те, що Московське царство, а потім Російська імперія стали прямим продовженням тієї держави, якою правили київські князі в XI—XII, частково XIII століттях. Це спроби в умовах загарбницької війни проти України віднайти традицію.

Територію сучасної України в Середні віки можна умовно поділити на північну частину, де існувала Русь, де володарювали князі з київської династії, де була широка смуга етнічних давньоукраїнських земель, і південну частину, де простягалася зона степів, де панували кочівники. Вони не були відірвані одна від одної, а перебували в активній взаємодії, яка з часом лише поглиблювалася. 

Від X століття, навіть попри монгольську навалу, ми бачимо постійну присутність українського населення у степах, і навпаки — інтеграцію степового населення до українського середовища. Сталий інтерес до степового регіону мали князі, які сиділи тут, в Україні. Слов'янське населення, яке проникало вглиб степу, переважно походило з українських земель. Ті території, до яких вливалися степові групи, це були пристепові українські терени. І цей зв'язок був що далі, то міцнішим. Аж до виникнення козацтва та українізації степу в ранньомодерний та модерний час.

— На жаль, лише після анексії Криму ми почали активно впроваджувати у шкільні підручники історію Кримського ханату не як ворожого елемента, а як приклад державотворення на території сучасної України. Досі половці та печеніги для багатьох — це маловідомі, ворожі образи. Навіть я ловлю себе на думці, що не знаю про них нічого більше, аніж назву та приблизне розташування.

— Не треба позбуватися акценту на Русі, але половці, печеніги та інші степові групи обов’язково мають бути у шкільній програмі. Щонайменше тому, що це територія сучасної України.  Адже викладати історію можемо за двома моделями: історія України як історія території і всього, що на ній було, або ж вужча модель — українська історія як історія українців і всього, що з ними пов’язано в історичній ретроспективі. 

Навіть якщо ми обираємо вузьку модель, то без степовиків не обійдемося, тому що великі їхні групи вливалися в українське середовище. На Центральній Україні й навіть на Галичині вони відіграли суттєву роль в українському етногенезі, не кажучи вже про те, скільки різноманітних слів і практик ми взяли зі степу.