Микола Мушинка: "То який же я "русский", коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?"

– Ким Ви вважали себе в дитинстві – українцем, русином, росіянином? Якою була Ваша ідентичність тоді?

– Я народився 20 лютого 1936 року в одному із 260 українських сіл Пряшівщини ‒ в селі Курів Бардіївського округу, у яких тоді (як і раніше) панувало сильне русофільство. Я, як і мої батьки, вважав себе русином, тобто "русским". Ходив до російської початкової школи, яка працювала навіть під час німецької окупації Словаччини. Пам’ятаю, як вчитель Николай Миллий підводив нас до карти й показував: мовляв, он який великий Радянський Союз, тобто Росія порівняно з Німеччиною. Ми всі вірили й пишались тим, а про те, що є українська мова, я і не знав. У селі говорили по-лемківськи, вважаючи це діалектом російської.

1947-го батько віддав мене до російської гімназії у Пряшеві, за 64 кілометри від Курова (хоч за 12 кілометрів ‒ у Бардієві – була словацька). Вчив я там байки Крилова, поеми Пушкіна, вірші Некрасова. У 1948 році до влади у країні прийшли комуністи, які спершу зробили з гімназійної каплиці спортивну залу, а потім запровадили предмет української мови й літератури. Так ми студенти проти були, вважали себе русскими. Але змушували нас вивчати Шевченка, Франка, Рильського, Тичину. Нікуди не дінешся! 

По війні були перебої з вугіллям, тому взимку нас відправляли на один-два місяці додому. А в Курові наша хата була місцем збору сусідів: жінки вечорами пряли, співали, я ж при гасовій лампі уроки робив. І попросили якось мене: "Почитай нам, Миколаю, що тебе в тому Пряшеві вчать". Ну я й почитав їм "Євгєнія Онєгіна". Не зрозуміли. Читаю Некрасова – нічого. А потім почитав "Катерину" Шевченка – і всі зачали плакати. На другий день більше людей прийшло. Я почитав їм "Наймичку", ще дещо. Плакали знов. А я подумав: то який же я "русский", коли моя мама тієї мови не розуміє, а при Шевченку плаче?

Після середньої школи я вступив до Інституту російської мови й літератури у Празі, тому що там був предмет українська мова – викладав його професор Іван Панькевич, діалектолог, фольклорист. У радянській Україні його затаврували як буржуазного націоналіста, не видавали, а у Празі дозволили працювати. Панькевич найбільше вплинув на зміну моєї національної свідомості: я з ним багато спілкувався. Якось він мене спитав: "Я хотів би своїх студентів в експедицію взяти, щоб навчити записувати народні говори і фольклор. Куди б ви порадили поїхати?". Я запропонував рідне село. Ми ‒ четверо його студентів ‒ поїхали. Це були щасливі дні. Електрики тоді в Курові ще не було, а ми вже мали магнітофон. Клали його на встелений соломою віз, запрягали батькових коней – і їхали записувати фольклор у навколишні електрифіковані села. Увечері повертались й обговорювали почуте й записане. Так я вирішив цим і далі займатись. Курсову роботу, пізніше і дипломну, писав про обряди рідного села.

– У міжвоєнній Чехословаччині активним було українське життя. Емігранти заснували, зокрема, Український вільний університет у Празі, Господарську академію в Подєбрадах. Ви застали тих людей?

– Так, пізнав їх кількох. Коли закінчував університет, вони якраз із ГУЛАГу повертались. Арештували їх так: коли у Прагу 9 травня 1945 року вступали радянські війська, активні діячі української діаспори ховались по навколишніх селах. Але 23 травня помер засновник і кількаразовий ректор Українського вільного університету Олександр Колесса. На його похорон зібралось більше трьохсот людей. Кадебісти про це знали. Радянські війська оточили українську ділянку Ольшанського кладовища – і всіх, хто прийшов попрощатися з Колессою, арештували. Декого звільнили через тиждень-два, а мого професора Івана Панькевича – аж через п’ять тижнів. Але багатьох депортували “на Родину”, тобто в один із сибірських таборів. Ті, що вижили, в другій половині 50-х років поверталися до рідні у Прагу, а оскільки тоді там ще не було жодної української організації, вони зустрічалися у Слов’янській бібліотеці. В її канцелярії я познайомився з українським архітектором Артемом Корнійчуком, який щойно повернувся з сибірського ГУЛАГу. Та найбільше я зблизився з колишнім президентом Гуцульської Республіки та міністром оборони Карпатської України Степаном Клочураком, який у таборах Воркути пробув понад 12 років.

Іще у Празі на мене дуже вплинув Орест Зілинський – теж фольклорист, на десять років за мене старший. Він закінчив три університети: Український вільний та Німецький у Празі (під час окупації). Але наступна влада дипломи тих університетів не визнавала, то Зілинський мусив ще чотири роки відучитись у Карловому університеті. Так що він був найосвіченішим післявоєнним україністом у Празі. Післявоєнна влада в Україні Ореста Зілинського теж вважала буржуазним націоналістом і до смерті не видавала його праці. Комуністична влада в Кошицях ліквідувала його найбільшу фольклористичну збірку “Українські народні балади Східної Словаччини” ‒ це разом понад 700 сторінок. Машинопис із двома копіями він уже здав до друку, проте прийшов секретний наказ Крайкому партії в Кошицях знищити весь набір книги, всі оригінали та копії, абсолютно все. Наказ ретельно виконали. Проте мені вдалося в друкарні роздобути повний набір верстки знищеної книги. Це 479 текстів і 255 мелодій, ґрунтовна вступна стаття та детальні коментарі до кожної балади. У 2013 році ми видали цю працю в Україні. 

– Після закінчення Другої світової українців східної Словаччини почали агітувати за переїзд на Волинь – так звана “справа оптантів”. Обіцяли великі наділи землі, заможне життя. Із Вашої родини хтось поїхав на Волинь?

– Дійсно, нас спокушали. Чимало ж сіл Пряшівщини були у війну знищені бомбардуванням, багато хат згоріло. І приходили радянські агітатори й казали: "Ви тут бідно живете – а в Україні чорнозем... Ми переселяємо звідти чехів, а ви потрапите до їхніх хат мурованих". Понад дванадцять тисяч українців (русинів) Словаччини піддалися цій агітації, між ними і рідна сестра моєї мами Катерина Шпирко. Але на Волині їх чекало велике розчарування. Більшість чеських будинків вже зайняли лемки й бойки з Польщі, яких переселили туди ще у 1945 році, а також переселенці зі сходу України. Невдовзі там розпочалася насильна колективізація. Оптанти зі Словаччини від самого початку хотіли повернутися додому, але це стало неможливим, бо з перетином чехословацько-радянського кордону вони стали громадянами Радянського Союзу. 

Оптанти роками не могли відвідати навіть своїх найближчих: батьків, дітей, сестер, братів. Від самого початку вони писали індивідуальні та колективні заяви про повернення до Чехословаччини. Їхнім найчастішим аргументом була заява: “Ми не є українцями, але словаками і хочемо повернутися на батьківщину ‒ у Словаччину”. До словацької національності більшість оптантів голосилася і при офіційних переписах населення. До 1960-х років ніхто із офіційних представників Чехословаччини не приїхав поцікавитися їхнім життям і проблемами. Радянські органи вважали це “внутрішньою справою Радянського Союзу”, а чехословацькі органи змушені були респектувати їхню точку зору.                   

– А в 1960-х Ви приїхали до оптантів досліджувати їхній фольклор. Як Вас впустили?

– Випадково. Після закінчення вишу у Празі та дворічної військової служби, восени 1960 року, я найнявся на роботу в Кабінет народної словесності Університету імені Шафарика у Пряшеві. Звідти 1963 року мене направили в аспірантуру на кафедру етнографії і фольклористики Карлового університету у Празі. Там мені затвердили тему кандидатської дисертації “Відображення заробітчанського переселенства у фольклорі українців Словаччини”, для якої я мав уже багатющий матеріал, зібраний під час польових експедицій від заробітчан, що повернулися із США, Канади та Західної Європи. Такі повернені переселенці в той час жили в кожному селі, від них я записав не тільки багато заробітчанських пісень, але й спогадів, народних оповідань, легенд, казок, повістей.

Та оскільки в Чехословаччині не було спеціаліста з українського фольклору, мене направили на трирічне аспірантське стажування до Києва. Згідно з аспірантським планом я навів і три експедиції до оптантів Рівненської та Волинської областей. Та виявилось, що тема “української еміграції”, хоч і “заробітчанської”, у Радянській Україні була не бажана і мене змусили її замінити на “Володимир Гнатюк ‒ дослідник фольклору Закарпаття і його зв’язки з чехами та словаками”. На заміну я згодився, бо творчість Гнатюка була мені близькою, але все ж вимагав відрядження до оптантів Рівненської області. З певними труднощами поїхати в експедицію мені все ж дозволили. В офіційній посвідці значилося, що я маю право користатися магнітофоном, фотоапаратом і було ще й прохання до місцевих органів сприяти мені. Ця посвідка для мене мала магічну силу. У Рівному навіть машину мені виділили. І дали супровідника, який мав мені, “чехові”, це все перекладати. Насправді це був кадебіст, який просто стежив за мною. 

Експедицію розпочав у хаті тітки Катерини в селі Миротин Здолбунівського району. Мій "перекладач" по-українськи не розумів, по-лемківськи тим паче. Усе перепитував: "Что он сказал? Что они сказали?". Аж доки я не зірвався: "Ви бачите, що ви мені тут не потрібні? Ви заважаєте, йдіть геть!". "А что я начальству скажу?". "Скажіть, що я й сам справляюсь". Він таки поїхав. Тоді вже по-іншому за мною стежили, але працювати не заважали. За три тижні я об’їздив десятки сіл, де жили оптанти зі Словаччини. Тут я став свідком іншого фольклорного явища, незвичного для рідних місць – проводів в армію. Коли всі збирались гуртом, робили промови, співали пісні, ворожили. У нас ніколи такого не було – а в Радянському Союзі ніби на смерть проводжали. Невідомо ж було, де опиниться хлопець: в Дагестані чи в Сибіру. Яким повернеться і чи повернеться взагалі.

– Це правда, що на Волині Вас сприймали як посланця чехословацького уряду, який має організувати повернення оптантів додому?

– Так, ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати. Там якраз організовувались, щоб повернутись до Словаччини, радянська влада тому перешкоджала. І люди сподівались, що я таємно маю дослідити, як вони тут живуть. І я таки повідомив чехословацьку владу: люди хочуть назад. Мене попросили зробити звіт про експедицію і я його написав. Правда, щоб не дражнити спецслужб, більше уваги звертав на те, що люди не мають жодних культурних зв’язків із колишньою батьківщиною. Чому б наш театр чи ансамбль не могли б поїхати туди виступити? І чому оптанти не можуть приїжджати, бодай на могили рідних? Після 1965 року їх почали пускати. 

‒ А як Ви почувались у Києві?

‒ У Києві я мав дивні відчуття: я, переконаний українець, приїхав до столиці України удосконалити українську мову, – а там усе російською! Почав бунтувати, говорити принципово українською. Так зв’язався з дисидентами – Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою та багатьма іншими. Вони кликали мене на різні бесіди – а тоді, оскільки я мав вільний перехід через кордон і службовий паспорт, спитали: чи не міг би я час до часу перевозити самвидав? Так я почав возити літературу до Пряшева, звідти її передавали до Югославії, а тоді вже своїми каналами далі на Захід.

Від’їжджаючи на Різдвяні свята додому, я зупинився на три тижні у Львові, щоб попрацювати в тамтешніх архівах. Мене поселили в гуртожитку, разом з аспірантом фізмату, який був працівником КДБ. Та я того не знав. Самвидав я переховував у ліжку під матрацом, де не складно було його знайти... У грудні 1965-го на кордоні в Чопі зробили засідку. Я якраз віз солідну партію самвидаву ‒ 12 текстів. Мій співмешканець, товариський хлопець, навіть до поїзда провів і валізки допоміг у вагон підняти. А на кордоні п’ятеро кадебістів узялись мене обшуковувати. Не знайшли нічого, і вже ніби відходили – але тоді один стягнув із мене спідню білизну, а там шалик із частиною тих папірців. Він до своїх одразу: "О-о, возвращайтесь назад! Я нашёл, что мы искали!". Забрали мене до Ужгорода, закрили в номері у готелі "Верховина", поставили вартового в коридорі. Через певний час прибуло троє “митників”, обшукали мої валізки, де між моїми паперами знайшли матеріали самвидаву.

– І які були наслідки?

Допити тривали більше тижня. Я удавав із себе наївного. Сказав, нібито письмові матеріали я і не думав передавати на Захід, а віз їх на замовлення директора Інституту марксизму-ленінізму Василя Капішовського (брата моєї майбутньої тещі). Подзвонили йому, а той, нічого не знаючи, ствердив, що просив мене привезти йому непубліковані критичні матеріали про національне питання в Україні. 

Після цього випадку мою аспірантуру в Києві скасували, а справу передали кошицькому судові. Той вимагав від радянської сторони самвидавні матеріали, які в мене знайшли, але вони відмовились пустити ці письмові матеріали за кордон. Мене судити було ні за що. Суд передав мою справу Краєвому комітетові Комуністичної партії в Кошицях (я тоді був членом компартії), а той покарав мене попередженням із застереженням.

Та коли після “Празької весни” відбувалась окупація Чехословаччини, а пізніше так звана “нормалізація”, мені все пригадали. Звільнили з роботи в університеті, заборонили займатись науковою діяльністю – викладати, публікуватись. Я півроку ніякої роботи знайти не міг, а тоді пішов пастухом у колгосп рідного села.

– Як пережили цю паузу в кар’єрі?

– Непросто. Я був досить відомим: мої передачі щотижня транслювали на пряшівському радіо, два роки щотижня публікував у газетах цикл матеріалів про українську культуру Словаччини. Мушинка був гордістю села Курів. А тоді його звідусіль звільняють. Його дружину, вчительку, картають за те, що живе з безробітним: мовляв, чого така може навчити дітей? Він вдягається в лахміття й гордо селом жене колгоспну худобу на пасовисько... Але потім якось призвичаїлось.

Не так і зле було. Жили ми на відстані від села, у лісі на пасовиську в пастушій колибі. То була дерев’яна хата, збудована без гвіздка, і на другому її поверсі 12 людей на підлозі вміщались. У мене часто бували гості. Колгосп дав мені акумулятор від трактора, так що мав електрику, міг із магнітофоном працювати. Для дружини й дітей то романтика була. Я з шостої до десятої ранку пас худобу, тоді до другої години мав вільний час. Брав синів, дружину і ми разом ішли митись до потічка. Тоді сідали в трабанта – і їхали на концерт професійних музичних колективів до Бардіївських Купелів. За три години знову переодягались – і до ялівок. Не треба було ходити ні на які збори, промови вислуховувати. Та й заробляв я пастухом удвічі більше, від викладачів університету. Мені, згідно з договором, платили за те, що я пасу худобу, сторожу її цілодобово, годую племінного бугая і дбаю про приплід... І трудоднів у мене було найбільше, так що мені аж 13 центнерів пшениці видавали. Батько за ту пшеницю щороку кабана мені вигодовував! Так що можна було жити. 

У вільний час я заснував у селі фольклорний колектив, який виконує лише місцеві пісні та обряди – вже 50 років він існує. Так що я не маю кривди за ті часи. Правда, через п’ять років заборонили мені й пастухом працювати: мовляв, різні нелояльні до влади люди ночують у мене, забагато дозволяю собі. Найнявся кочегаром у Пряшеві. Гірше було – зарплата менша... 15 років кочегаром пробув.

До наукової діяльності повністю повернувся із падінням комуністичного режиму. Правда, не все вдавалось. Хотів заснувати у Пряшеві Інститут фольклористики, але на той момент уже не було такого позитивного ставлення до України та україністики ні серед влади, ні серед місцевого населення.

– Чому?

– Пішла “деукраїнізація”. Уряд визнав русинів окремою національністю – і люди, які раніше вважали себе українцями, стали масово записуватись у русини. Також причина в тому, що теперішня Україна має у Словаччині поганий імідж. Мовляв, нема там порядку, все втікає звідти. Оптанти, які масово повернулись, підлили олії у вогонь. Вони навіть не до русинів себе записують, а до словаків – 90 відсотків із них «словаки» тепер. Ми з сином Олесем навіть не так давно видали 700-сторінкову книжку «Національна меншина під загрозою». Її заклик був: визнавайте себе за українців чи за русинів – але не визнавайте за словаків, бо ви, ні, ваші предки ніколи ними не були. А підтекст – якщо ти знатимеш азбуку, кирилицю, то є надія, що зрозумієш, що ми складова українського народу. А як запишуть тебе словаком – уже ніхто на українське не поверне. Ми розіслали цю книжку у всі 260 сіл, де раніше більшість русинами себе записували. І в наступному переписі 2011 році вже на 12 тисяч більше людей русинами себе назвали – хоч до того тенденція йшла на спад.