Марко Галаневич: “Ми даємо нове дихання старим пісням”

У 99% випадків основа наших творів – це автентична пісня

– Пандемія порушила плани усіх митців. Як ви переживаєте цей час?

– Зараз відбувається 1% від усього того, що було заплановано. Зрозуміло вже, що восени наші великі тури Європою та Америкою не відбудуться. Навіть не зрозуміло, чи наступної весни будуть виступи.

Як ми виживаємо? Нам пощастило в цьому плані, бо ми знали, що три місяці не матимемо концертів, оскільки одна з учасниць мала народити дитину. Так вийшло, що це збіглося з карантином. Наскільки розумію, так само відбулося в Джамали і в ONUKи. Плюс, Шевченківська премія нас підтримала. Наразі ми ці гроші проїдаємо. Наскільки цього вистачить? Хочеться вірити в краще. Треба не просто перечекати, а бути пластичними. Тобто змінитися, пристосуватися до нових умов і далі жити в них. Поки ми не розуміємо формат онлайн-концертів. Хоча, швидше за все, доведеться його освоїти, бо схоже, що цей дощ надовго.

– Ви спершу були проти висунення “ДахиБрахи” на Шевченківську премію. Тому що боялися, що отримаєте її з іншими лауреатами, які, грубо кажучи, творять у рамках радянської парадигми чи шароварщини. Що змусило вашу думку змінити?

– По-перше, я у гурті був лише один з чотирьох проти висунення нас на премію. А у нас демократія, тому той, хто в меншості, сидить собі тихенько. Просто для мене Шевченківська премія була відлунням радянської традиції, від якої я намагаюсь себе відділити. Це стосується і звань народних і заслужених артистів.

Але до нас звернулися із самого Шевченківського комітету і пояснили, що цьогоріч буде прогресивним склад Комітету, а відтак і лауреати. Пообіцяли також, що конкурс змінить формат, щоб стати дійсно знаковою для країни потужною нагородою. Тому ми вирішили, що для  “ДахаБрахи” час настав. Мені було почесно і щемно стояти поруч з іншими людьми, які отримали цю нагороду в інших категоріях. Це круті харизматичні митці, які роблять сучасну українську культуру.

– Новий альбом Alambari ви назвали “бразильською зупинкою” – так вказано в анонсі. Можливо тому, що він записаний на студії у Бразилії. Хтось у ньому бачить північноамериканські мотиви. Яка концепція альбому?

– Він якраз був найменш концептуальним. У певний момент ми зрозуміли, що накопичилася нова музика, і саме час її зафіксувати. Деякі композиції були написані давно, але не підходили з різних причин до попередніх альбомів. Ми вважаємо, що ця збірка вийшла доволі органічною.

– У ваших попередніх альбомах велика автентична основа від тих пісень, які жіноча частина вашого гурту збирала в експедиціях. А дві пісні ви записали від своєї бабусі. Якщо дуже умовно глянути, яка частина є цією автентичною основою, а яка – обробка і переосмислення?

–  В 99% випадків основа нашої творчості – це автентична пісня. На який відсоток вона змінена чи синтезована – нам важко пояснити. Іноді ми залишаємо самі слова, а мелодію міняємо до невпізнаваності. Іноді зміни ледь відчутні – робимо пісню більш драматичною, ритмічною чи плавною. Наш театральний досвід у цьому допомагає. Ми далі співпрацюємо з Владом Троїцьким. Він є нашим наставником й ідейним батьком. У час театральних проєктів він говорив: у даному місці цієї вистави хотілося б мати дуже драматичну атмосферну композицію, щоб вона підкріплювала дії, які відбуваються на сцені. І так робилась музика. Але ступінь зміни визначати важко.

Ми за різноманіття і збереження діалектів

– Ви не маєте музичної освіти. Як ви стали єдиним чоловічим голосом “ДахиБрахи”?

– Це вийшло випадково. Я у 2002 році потрапив у театр “ДАХ”. Почав дивитися на те, що робить Влад Троїцький і зрозумів, що мені варто йти за цією людиною. Його погляди на культури були суперпрогресивними. Передусім це був театр, але тут також було багато музикантів. Наприклад фольклористи “Древо” та “Божичі” також були зі своїми проєктами в “ДАХу”. Останні ставили виставу “У пошуках втраченого життя” – хто її бачив, той ніколи не забуде. Влад зрежисував драматичну історію, а “Божичі” давали їй силу своїми піснями. Це мало незабутній містичний ефект. Я на тій виставі працював освітлювальником.

У “ДАХу” я пройшов усю театральну кухню від монтажника й освітлювача до звукорежисера й актора. Врешті-решт, коли в театр прийшли дівчата з гурту “Кралиця”, Влад запропонував мені приєднатися до них. Сказав: “Бери барабан, і допомагай їм”. Я до останнього вважав, що на це місце не заслуговую, і мене рано чи пізно звідси виженуть. Адже я мав досвід співу від своєї родини, зокрема бабусі Олександри. Від неї я записав багато пісень. На жаль, вона померла в цьому році. А дівчата – справжні профі, сприймали фольклор через викладачів, багато їздили в етнологічні експедиції  Україною. Я пишаюся тим, що є в такій команді. На питання “чому саме я?”, Влад не дав точної відповіді. Він сказав просто: “Ти маєш бути з дівчатами і робити музику разом з ними”. Коли все починалося, то це не замислювалося, як гурт. Ми мали робити музику для вистави. А коли музики назбиралося, то стало зрозумілим, що можемо робити концерти.

– Мова у ваших піснях часто діалектизована. Інколи важко зрозуміти, яка це мова. Наприклад, пісня Baby: “Вийду на горушку, посмотрю в долінушку. Чи не їде, чи  не йде серденятко моє”. Яка там мова – російська з українськими впливами чи русифікована українська?

– Швидше російська з українським впливом. Університетський викладач дівчат Іван Синельников записав цю пісню в селі Російські Пилипи на Житомирщині.

Ми за різноманіття і за збереження діалектів. Інша річ, що ми часто отримаємо на горіхи за ніби-то російську мову. І ми розуміємо, чому. Люди, які не хочуть чути російську в Україні, певним чином мають на це право через біль минулого і сьогодення. Але так само ми розуміємо, що маємо право переосмислювати пісні, які записані в Україні. І присвоювати – так, як російська культура стільки років присвоювала і вбирала в себе українську. Тепер ми спокійно можемо послуговуватися цими піснями і не боятися.

– Наскільки є живою мапа діалектів? Тобто наскільки ці діалекти на прикордонні зберігаються нині?

– У Житомирській і Чернігівській областях дуже відчувається прикордоння з Білоруссю та Росією. Там зберігся поліський діалект, який потрібно вміти розуміти. Він зберігся, і слава Богу. Гуцульщина – це також окремий світ. Звісно, мені ближче свій рідний вінницький подільський діалект. Але з антропологічної точки зору мені цікаво слухати записи людей з різними діалектами української. Це жива мова, і ми маємо її зберегти.

Українці мають великий комплекс неповноцінності

– “ДахаБраха” часто дратує людей, які виховані на шароварщині та досі її люблять. З іншого боку, прихильники автентики також вас не зовсім розуміють. Як думаєте, чому?

– Люди, які є справжніми фольклористами, вважають, що автентична пісня задля свого збереження має існувати лише у первісному вигляді. Ми дуже поважаємо цей шлях. Але вважаємо, що поряд з цим може існувати інша історія, якою ми займаємося. Ми даємо нове дихання старим пісням. Вони продовжують існувати в іншому середовищі з інакшими інструментами, ритмами і звуками. Творчість полягає в експерименті.

Інша когорта людей, яка вихована на шароварах і совку. Якщо їхні смаки та вподобання обмежуються тим, що вони слухають, то зрозуміло, що наша музика їм не підходить. Вони з естетичних міркувань не приймають нашу музику, так само як ми не приймаємо того, що вони слухають. Українське суспільство постколоніальне, пострадянське. Відбиток тієї тоталітарної культури вагомий, люди досі живуть на тих естетичних задах. Це змінить тільки час. Інша справа, що українська культура за великим рахунком втрачає молодь.  Значна частина школярів сидить на російськомовному російському продукті.

– На ваших концертах багато молоді та дітей?

– Ми не жаліємося. Прогресивна студентська молодь зі смаком – це основа нашої публіки в Україні. Якщо говорити про Європу та Америку, то там наші слухачі дуже строкаті. В останні роки в Україні, коли ми почали давати концерти у великих залах, то бачимо там і людей старшого віку.

– Український фолк, і автентичний, і експериментальний, довгий час сприймався за неформат. Його не пускали на приватні канали по радіо і по телебаченню.  У 2014 році ситуація стався різкий поворот. Чому мода на українське стала можливою і наскільки вона міцна?

– Думаю, що величезна кількість людей повірила в українське. І ми як гурт певним чином вже зрозуміли свою місію – відкривати для світу Україну як повноцінну культурну націю. Українці мають величезний комплекс неповноцінності. Для когось взірцем є те, що робить Захід, для інших – те що роблять в Москві. А українську культуру сприймають сільською і неповноцінною. Тому ми своїм прикладом показуємо, що для світу може бути актуальним те, що базується на українському фольклорі. А якщо ми з такою музикою маємо успіх у світі, то росте і рівень самооцінки серед українців.

– За вами довго тягнувся шлейф гурту, який добре знають на Заході, але який має обмежене коло прихильників в Україні. Зараз це змінилося?

– Мені здається, що так. Не доводиться жалітися, що ми не збираємо зали. Ми маємо прекрасну публіку від Львова до Харкова і Дніпра. Це вдячна публіка, яка найкраще нас може зрозуміти. Хоча визнання на Заході дійсно вплинуло на сприйняття нас тут. Буває, що на концертах у Європі до нас підходять українські студенти і говорять, що їм місцеві друзі сказали, що гратиме класна українська група. Але ми знаємо людей, які слухають нас ще з першого фестивалю “Шешори” 2004 року. Тобто ми успішні і там, і тут. Ясна річ, за кордоном концертів більше, бо світ більший. 4-6 років тому ми мали багато концертів по світу, і для України в турах майже не залишалося місця. Але потім вирішили обов’язково лишати місце для українських турів, тому баланс відновили.

– На радіо ви маєте доступ?

– Квоти квотами, але формат на радіо не зник. Якщо ми були неформатними, то ми й залишилися такими. Радіо, яке крутило б нашу музику, немає в Україні. На відміну від Канади чи Польщі, там ми можемо почути себе на радіо.

– Якщо говорити у світовому контексті, фолк-музика є нішевою?

– Так, це певна естетика і субкультура. Ніколи круті фолк-музиканти не були у верхніх чартах. Можливо, винятком є Бйорк, яка має свій національний характер і забарвлення, цю ісландську нордичну дивність і красу.

Круті фольк-музиканти або ті, що експериментують з етномузикою, можуть виступати на найкращих фестивалях. Але вони не є хедлайнерами цих фестивалів. Головною зіркою все одно є хтось на кшталт  Metallika, Rolling Stone чи Rihanna.

Наразі немає системи просування української музики у світі

– Ви сказали, що відчуваєте себе амбасадорами України. Наскільки у світі міняється сприйняття України?

– У 2005-2006 роках, коли ми виступали на фестивалі молодого вина в Німеччині, тамтешня не зовсім твереза публіка кричала перед нашим виступом: “Водка! Пірожкі!”. Коли ми завершили наш виступ, то такого вже не було. Це був одинокий приклад, однак про Україну загалом мало знали. Після Майдану і в перший рік російсько-української війни ми відчували величезну солідарність і підтримку. Пік інтересу припав на збиття малазійского боїнга. Люди цікавилися станом справ. Коли ми в кінці виступів традиційно підіймали український прапор, то глядачі підходили до сцени, плакали. Їм здавалося, що ми співаємо про війну і революцію. Тобто не розуміли слів, але вхоплювали емоційний меседж. Ми їм пояснювали, що на 99% наші пісні написані 100-200-1000 років тому. Але тоді довкола України було певне інформаційне тло і ми підтримували цей інформаційний статус. І отримували підтримку відстоювання Україною демократії та свободи.

Десь з 2016 року така підтримка все менше відчувалася, зокрема у питаннях журналістів та спілкування після концерту. Тобто українські проблеми вийшли з інформаційного поля європейців, американців, австралійців… Для них відбулася нормалізація ситуації. І нам доводилося пояснювати, що війна досі триває і нам потрібна підтримка цивілізованого світу, тому що один на один з таким агресором Україна сама не встоїть. Однак ми розуміємо, що це закономірно, бо нині світ постійно міняється і вони не можуть слідкувати за усіма новинами.

– Останні роки – просто таки бенефіс використання вашої музики у фільмах (“Дике поле”, “Спіймати Кайдаша”, “Вулкан”, “Гіркі жнива”). У деяких фільмах ви самі грали (“Гуцулка Ксеня”, “Чорний козак”). Це для вас певною мірою є експериментом?

– Ще коли ми робили перший альбом, то розуміли, що ця музика для кіно. Так ми себе налаштовували, але тоді кіно в Україні не знімалося. Тільки за часів пана Іллєнка (ми віддаємо йому належне) почало зніматися багато українського кіно. І відповідно, музику почали використовувати. Ми дуже радіємо, що вона підходить і ми можемо підсилити мистецький ефект.

– Для фільму “Вулкан” ви зробили власну версію пісні “Пливе Човен” в обробці Миколи Лисенка. Це робили спеціально для фільму чи у кіно взяли вже готову роботу?

– Так, ми мусили робити переосмислення народної пісні, яка свого часу вже була переосмислена Лисенком. Дуже раді, що вдалося попрацювати спільно з режисером Романом Бондарчуком і допомогти йому втілити його творчий задум. Це був пречудовий досвід.

А ще є велика мрія – щоб нашу музику використав у своєму фільмі режисер Джим Джармуш. Я дуже часто це проговорюю. Кажуть, що якщо це проговорювати, то мрія збудеться.

– Ви давали йому знати про бажання співпраці?

– Ми пізно усвідомили, що це потрібно робити. Взагалі, ми погано ведемо піар-стратегію. Можливість запросити Джармуша на наші концерти ми мали разів десять. Це як у тому анекдоті. Людина просить: “Боже, дай мені виграти у лотерею”. Бог йому відповідає: “А може ти для початку купиш лотерейний білет?”. Тільки на останній концерт у Нью-Йорку я запропонував його запросити. Але виявилося, що саме того дня він поїхав з міста.

Ми знаємо цю свою прогалину – невміння налагоджувати зв’язки і піар-стратегії. І для нас, і для країни можна було б зробити набагато більше.

– Кілька років тому у музичному середовищі була спроба критичного обговорення того, як українська музика може себе подати у світі. Дійсно, до неї зріс інтерес, але у плані промоції та організації змін мало. Притому як аргумент наводили те, що промоцією “ДахиБрахи” за кордоном займається російська компанія. Українці дійсно поки не спромоглися створити майданчик для просування себе?

– Нашою промоцією в Європі займається компанія, яка складається з однієї людини – Наташі Падабєд. Вона білоруска, яка довгий час жила в Петербурзі, а тепер живе в Євросоюзі. Компанія зареєстрована в Нідерландах. Наташа дуже класно розбирається в музиці, вміє розгледіти перспективні гурти. Так вона відстежила нас. Потім ми їй показали ONUKu, Pani Valkova, Dakh Daughters. Вона ж помітила “Альона-Альона”.

– Тобто одна людина, іноземка, піарить українських виконавців. А українська музика досі не говорить своїм голосом?

– Так, Наталя веде українських виконавців по значній частині Європи. Гурти, які грають метал, мають свої виходи. Ми ж маємо шлях через фестивалі. Але те, що Наталя нас помітила на Гогольfest – це випадок. І поки що немає механізму, щоб налагодити систему просування української музики у світі. Справді крутого шоукейса, який міг би знайомити європейських промоутерів з українською музикою, наразі немає. Я чув, що є спроби створити такий місток, Власне Український Інститут спроектований саме для промоції української культури за кордоном. Є ще позитивні моменти – Music Export Ukraine систематично займається вивозом української музики на європейські шоукейси в колаборацї з Українським Інститутом. І цього року, наприклад, Україна вперше стала фокусною країною великої події Waves Vienna.