Юрій Кузич: “Ми ідеалізували Україну в Чикаго”

Українці та українки третьої хвилі еміграції були політичними біженцями ― по завершенню війни вони відмовилися повертатися до України в складі Радянського Союзу і роками чекали в таборах переміщених осіб на візу до Південної чи Північної Америки. У Європі існувало 80 українських DP-таборів. З них до США виїхали в різні роки 100 тисяч людей.

У США вони, часто інтелігенція, працювали звичайними робітничими, поки не стали на ноги. Заробляючи зеледве по кілька доларів на годину, вони інвестували в збереження України поза її географічними межами. Завдяки їм зараз існують українські осередки ― зокрема, Ukrainian Village у Чикаго.

Та старання емігрантів й емігранток не направлені тільки на власну домівку. Вони так само надсилають до України гроші, обладнання, техніку ― і не втрачають зв’язок.

В історії окремих людей ― історія цілого покоління. Про своє життя в Америці і поза нею розповідає кардіохірург і пластун Юрій Кузич.

Еміграція на “кілька місяців”

Ми виїхали фірою з дому в Заліщиках 15 березня 1944 року. Фронт наступав. Намагалися намовити бабусю і двох вуйків поїхати з нами, але вони сказали, що нічого з ними не трапиться. Обоє були священиками. Ніхто тоді не думав, що Сталінові віддадуть цілу Східну Європу, тож ми пакувалися на кілька місяців. А з того вийшло уже 70 років.

Ми опинилися у DP-таборі в селі Ваєр, де було близько 200 людей, і перебували там від 1946 до 1949 років. Мали таборову управу, школу, курси, спортовий клюб, пластові табори. Працю тяжко було дістати, але нами опікувалися організації від ООН ― United Nations Relief Association, що привозила харчі й теплі одежі.

Жили в маленькій кімнатці, туалету не було. Маленька піч посеред хати. Коли до нас підселили ще одну родину, перегородили кімнату коцом.

Батьки шукали місця, куди поїхати. Збиралися до Канади, але моя сестра захворіла, тож на наше місце поїхали наші приятелі. Ми мали їхати до Парагваю чи Уругваю, але потім прийшла американська віза від знайомих із Заліщиків, тож ми полетіли до Чикаго, не знаючи багато про Америку і не знаючи мови.

На військовий літак, що повертався з армією США, ми чекали місяць. Політ ― то був подарунок для нас, інакше ми пливли б кораблем. Було дуже душно, люди непритомніли, ми кілька разів заправлялися ― це тривало 20 годин.

4 липня 1949 року ми прилетіли до Нью-Йорку. Були феєрверки на честь американського Дня Незалежності, і коли ми їхали поїздом до Чикаго, я боявся, що то знову війна. Мені було 10.

З Юрія до Джорджа

Перші два тижні в Чикаго ми спали на матрацах на підлозі у квартирі знайомих. Ми переїхали, коли тато знайшов працю. Вдома він був у кооперації, а тут працював на фабриці домовин. Спочатку то було моторошно і неприємно. Згодом вони лягали в домовини відпочити у полуденок, бо там було м’яко. Потім тато перейшов на іншу фабрику.

Нам ніколи не було легко. Були часи, коли тато мав вакації, але йшов назад до праці, щоб мати подвійну платню.

Я ходив до школи Миколая, їздив на пластові табори. Потім став учнем католицької гімназії Деполь, а потім вивчав хірургію в університеті. Отримуючи документи на горожанство, я змінив ім’я на “Джордж” ― так легше було казати.

Я хотів продовжити навчання, щоб стати кардіохірургом, але потрапив до американського летунства в Тайвані. Був лікарем-майором. У Тайвані я провів два роки ― туди переїхали моя дружина з шестимісячною донькою, там народився мій син. Війна у В’єтнамі вже стихала, тож я не мав багато роботи.

А коли повернувся до США, закінчив навчання на кардіохірурга. То був 1972 рік. Я вийшов на пенсію 1 серпня 2016 року ― тобто працював 44 роки.

Філософи на станції

Мій вуйко ― Олекса Ганкевич, один зі співзасновників Українського національного музею в Чикаго. Тож я пам’ятаю часи, заки музей ще не був музеєм, а вуйко збирав експонати. Він працював на поїздовій станції разом з Орестом Городиським. Вони обоє були професорами, докторами філософії, але, як і решта інтелігенції, мусили працювати, щоб утримувати родину. Якось вони зговорилися, вивантажуючи поїзди, і вирішили створити український музей.

Родина вуйка Ореста жила в маленькій квартирі на чотири кімнати, і ті експонати лежали на сходах і в коридорі ― ми мусили ходити через чорний вхід. Під ліжками, де ми спали, він складав газети.

Вуйко отримував речі з України і часто їздив по різних людях у Чикаго, що мали старі речі. Кожен привозив з собою, що було йому дороге, навіть якщо не цінне: газети, вишиванки, знимки, кераміка. Вуйко їхав на рейковому автобусі, проїзд коштував 10 центів ― тож він брав тільки 20, туди і назад. То було його дивацтвом. Від молоді він вимагав, щоб ми з часом передали все на Україну, навіть якщо ми чи наші діти асмілюємося. Думаю, вуйко був би гордим з того, який зараз музей.

Нічого особливого

Починаючи з 2000-их ми з родиною майже щорічно приїжджали. Я вже й не пам’ятаю, коли вперше. Напевно, 2008 рік ― був у Києві і Львові, бо маю там родину. У Заліщиках нікого вже не лишилося, але ми й туди поїхали. Мої діти потрапили до України раніше, у 90-их ― їздили разом з Пластом і на фестиваль “Стежки культури” турою по країні. Мені хотілося б раніше, але з моєю професією не мав змоги ― я хірург. Працював у лікарнях, мав приватну практику, був членом лікарських об’єднань.

У 2018 році мені пощастило дістати стипендію Фулбрайт ― я провів в Україні рік, досліджуючи післядипломну освіту в медицині. Переважно був у Івано-Франківську. Виявилося, що в місцевій лікарні не було кардіохірургії, а лікування у приватній коштувало місцеві не могли собі дозволити. В Америці мені подарували дуже дороге обладнання для підтримки кровообігу, без якого кардіохірургія неможлива. Я розібрав його на 20 маленьких пакунків, надіслав до Івано-Франківська і зібрав його знову. У місті зачали свою кардіохірургію.

Обладнання для лікарень я постачаю сам від 2014 року ― частково через війну, частково знайомим. Також ми з дружиною фінансово підтримуємо УКУ, Український національний музей, Інститут ім. Андрея Шептицького в Торонто, українську церкву в Аргентині, музей у Нью-Йорку, сирітські організації… Але я не хочу про це говорити. Нічого особливого в цьому немає.

Ідеальні помідори

Наша родина переїхала в 1949 році, коли в українській околиці була старша еміграція другої хвилі. Вони розпочали школу ім. Святого Миколая, катедру, культурно-просвітницьку організацію “Провидіння”, але багато з них асимілювалися. Наше покоління еміграції ніби підперли їх, адже це була політична хвиля ― ми більше трималися ідеї українства і жили ідейно. Багато наших родичів були в ОУН, сиділи в таборах.

Нас виховували у патріотичному дусі, був навіть період, коли ми хотіли їхати звільняти Україну. Ми зачали організації Пласт, СУМ, співали патріотичних повстанських пісень. Усі наші ровесники одружувалися з українцями й українками ― не дай Бог було вийти за американця.

Четверта хвиля ― це трудова хвиля, ті, хто приїхав на заробітки. Ми вдячні, що вони є, хоча вони й швидше асимілюються або ж віддаляються від українського середовища. Я маю звичку переглядати кляпсидри у газеті “Свобода”: ще 20 років тому там були тільки українські прізвища, а тепер чим раз більше залишають у смутку тих, хто має американське.

Нам залежить на тім, щоб українську культура тут не затратилася. І Америка дуже приязна до того ― її називають melting pot, казан, де все збігається до купи. Тут направду кожна етнічна група може себе проявляти і зберігати свою спадщину.

Ми мусимо тримати те, що маємо тут зараз. Ми гуртуємося навколо різних організацій ― і навколо Українського національного музею теж. Завсновники хотіли, щоб все те передали до України, коли вона стане вільною, але цього досі не відбулося. Думаю, і не треба, бо це один з осередків, де люди можуть дізнаватися про культуру, то важне для нас, наших дітей і внуків. Якщо ми передамо все те на Україну, ми тут затратимося й асимілюємося. Ми лишимося ні з чим.

Як ми їхали до Америки, то хотіли вертатися назад ― думали, що то не на довго. Моя мама привезла вишивки й знимки. Щороку на Різдво і Великдень ми бажали собі побачитися на другий рік вдома. А потім усвідомили, що то не на деякий час, а на стало.

Не було нагоди повернутися аж до 90-их років. Але тоді ми вже були старшими, мали дітей, які тут народилися і виросли, мали внуків, уже закорінилися. Хоча дехто повернувся. Але ми так звикли до Америки, що вже не було тяжко тут лишатися.

Коли я поїхав з України, мав 4,5 роки. І коли дорослі говорили, що хочуть повернутися додому, я теж того хотів ― робив те, що батьки казали. Україна була для нас підкреслено ідеальною, про її злі риси не говорили. Україна була чимось найкращим. Моя мама постійно казала: “Нема таких помідорів, як у нас помідори, а я дурна була в Заліщиках, бо не любила, а такі були пишні”.

З часом те все затерлося, але Україна в думках все була ідеальною. Ми вірили, що вона така, бо нічого іншого нам не говорили. Я пам’ятав тільки нашу хату в Заліщиках і мав звідти знимку ― мав 3,5 роки і сидів на сходах ззаду хати. І як був на Україні вже зараз, то зробив таку ж. Пам’ятаю, що мій стрийко був на парафії у сусідньому селі і ми часто туди їздили. Пам’ятаю, був пес Діана. Були жнива і я їхав верхи на фірі, на сіні. Пам’ятаю служницю Ганю, яка зав’язувала мені з хустки котика, і я з ним грався. Поодинокі образи, фрагменти ― але не тяглість.

Я зрозумів, що Україна не ідеальна тільки тоді, коли сюди приїхав. Ніщо в світі не є ідеальним.

І тут я таки купив на ринку в Івано-Франківську ті заліщицькі помідори, що мама казала: найліпші. Смакували.