Дитяча книжка, написана в окопі

Три доби на деокупацію

У дитинстві мене часто возили до хрещеного батька в Ізяслав. Він служив у військовій частині, яка регулярно влаштовувала показові виступи. Так у мене і з’явився інтерес до армії. Закінчив Харківську академію Національної гвардії України, потім 5 років служив на командирських посадах. Коли закінчився контракт, жив у Києві, працював кризовим менеджером і керівником будівельної компанії. У вільний час виготовляв ковані скульптури.

24 лютого 2022 року я прокинувся від вибухів ракет і гулу літаків. Одразу повіз дітей до рідного села на Хмельниччині. На блокпостах, які тільки-но починали зводити, казав, що я — офіцер, везу дітей в село, після чого повернуся попутками. Наступного дня уже був у військкоматі. Мені запропонували десантно-штурмові війська або розвідку. Подумав 10 секунд і обрав перше. Через кілька годин уже їхав до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади в Житомирі. Там мене призначили начальником штабу 4-ї батальйонно-тактичної групи й ледь не одразу перекинули деокуповувати Чорнобиль.

У зону відчуження ми заходили через Давидки, переходили річку і КП "Овруч". Там були зосереджені великі сили противника, відбувалися повітряні бої. Домовилися з 8-м полком спецназу, що вони чекають три доби. Якщо наш підрозділ не повертається — закривають прохід, щоб ворог не просунувся. Усі мали дозиметри, які періодично пищали. Найбільше зашкалювало біля реакторів і в Рудому лісі.

Ми зайшли з мінімальними втратами. Промінували дороги, якими вороги заходили з Білорусі, закріпилися біля енергоблока ЧАЕС. Через кілька днів прибули бійці Нацгвардії. Після закінчення операції я сфотографував свого командира з синьо-жовтим прапором на тлі енергоблока. Це фото облетіло всі ЗМІ.

Росіяни поводились у Чорнобилі, як дикуни. Поблизу блокпостів я бачив розчленовані туші диких тварин. У блоці управління реакторами все було розтрощене, лежали купи сміття, у душових вирвані труби. На стіні в коридорі написали "Бог послал нас к вам, дабы освободить от этого фашизма". Не знав, з якого боку сфоткати, таким великим був той напис. Трьома кадрами зліпив докупи. Навіщо вони окопувалися в Рудому лісі, я так і не зрозумів. Обстежував ці ділянки, дивився напрямок по картах — жодної логіки в цьому не було. Можливо, надивилися фільмів і думали, що після радіації перетворяться на супергероїв.

Адреналін і тестостерон

Влітку ми перемістилися на Ізюмський напрямок, де наш підрозділ розформували й зʼєднали із 132-м окремим розвідувальним батальйоном. Так я став розвідником. Ми першими перейшли Сіверський Донець і розпочали підготовку шляхів і ділянок для подальшої Харківської операції. Форсування річки виглядало, наче кіно про висадку союзних військ у Нормандії. Нас обстрілювали з усіх видів зброї. Тільки-но потрапляли на берег, вступали у бій. Попри це, за одну ніч ми відсунули ворога на чималу відстань.

Після цієї операції ми деякий час відновлювались і навчали молоде поповнення особового складу. Далі працювали на Бахмутському напрямку. Кілька місяців тому перейшли на Запорізький напрямок.

Померти на війні від укусу змії — максимально тупо. Але я був близький до цього. Ішов повз кущі ожини й відчув щось подібне на укол. Озирнувшись, побачив змію. Через дві хвилини в очах потуманилось. Ледве дістався до свого окопу, отямився вранці в холодному поті. Нога розпухла, стала фіолетовою, а в місці укусу почорніла.

Того дня нам треба було замінувати селище, у якому базувалися росіяни, за кілометр від наших позицій. Виконувати це ризиковане завдання погодились шестеро розвідників, я серед них. Протиотрути не було. Подумав, що все вийде з потом. Кожен із нас взяв по чотири міни завважки 10 кілограмів кожна. Йшли без зайвої зброї та набоїв, вогневого прикриття теж не мали. Одна з точок, яку мінували, була за 150–170 метрів від ворожих позицій, я навіть чув голоси росіян. Коли ми відступали, почався обстріл. Попри це, всі повернулися.

В окопі я знову вирубався. Мав температуру 39,8. До нас підійшов 3-й полк спецназу, мені нарешті вкололи протиотруту. Аж наступного дня я на своїх ногах евакуювався, перед шпиталем ще й помився. Лікарі були шоковані. Найімовірніше, мене вкусила мідянка, її отрута — смертельна. Адреналін і тестостерон, які виділялись під час бойового виходу, не дали зупинитись моєму серцю.

Креативні шаленці

Наш 132-й батальйон розвідки — єдиний у такому форматі. Не кажу, що без нас ніяк, але наші вміння, впевненість у діях побратимів і планування — на висоті. Коли в майбутньому операції, які ми виконали, будуть розсекречені, вони увійдуть у світову історію розвідки.

Наші завдання: розвідка місцевості, розвідка боєм, захоплення і допит полонених, отримання інформації в місцевого населення, підготовка диверсійно-розвідувальних груп і операцій в тилу і на позиціях ворога. Використовуємо різні засоби. Десь —безпілотники, "мавіки" й українські "лелеки", десь — людський ресурс. Найчастіше — комплексно і те, і інше. Кожен вихід — це унікальний досвід. Ми ніколи не робимо двічі одне й те саме.

Кажуть, якщо розвідник почав стріляти, то це вже не розвідник. Хороший розвідник має бути креативним шаленцем. Здоровий бугай із високою виконавською дисципліною у нашій справі зламається. Дуже часто доводиться діяти ініціативно, неочікувано навіть для себе самого. Багато важить фізична підготовка, витримка — треба ж нести боєкомплект, воду, їжу. Чи не найважливіше — контролювати свій страх. Бояться всі, цього не позбудешся, хіба якщо ти здурів і вже пора на лікування. Коли заходиш на позицію ворога, ноги й руки ціпеніють, мозок блокується, з очей котяться сльози. Це — велика проблема, бо неможливо ефективно стежити або вести вогонь.

Усі ці вміння — не вроджені. Їх можна навчитись і відкоригувати. В умовах війни організм працює зовсім не так, як у цивільному житті. Ми не мились місяцями, спали на холодній землі, у снігу. Їли, що могли дістати. Однак не підчепили жодної зарази, інфекції чи хвороби.

Хоч ми часто недооцінюємо ворога, однак наших військових і людей ми ніколи не переоцінимо, якими би словами не послуговувались. Описати той рівень героїзму, з яким стикаюсь щодня, — нереально. Я точно знаю, що війна ще триватиме. Але впевнений, що ми її виграємо.

Два дрони за тираж

Синам перед сном розповідав історії та спостерігав, що їм найбільше заходить. Молодший Мирослав захопився драконами. Він і попросив мене написати книжку. Такого досвіду я ще не мав. Правда, у молодості писав вірші, як усі хлопці, з матюками. Писати книжку почав в окопах в Чорнобилі — на клаптях паперу, планшеті, у повідомленнях друзям. Використовував час, який мав іти на відпочинок і сон.

Спочатку не показував своєї писанини побратимам — раптом сміятися стануть. Коли розповів, попросили почитати. Відтоді кожен розділ погоджував із бійцями мого підрозділу. Читали вголос між боями, на краю лісу, за горнятком кави, найсмачнішої. Побратими підкидали мені ідеї, вводили нових персонажів. Квапили, випитували, коли ж буде наступний розділ — так пришвидшували процес. Кожен, хто слухав мою історію, мріяв почитати її своїй дитині.

Хибна думка, що, повоювавши, людина втрачає почуття і стає жорстокою. Навпаки. На війні ми стаємо дружнішими, згуртованішими, в нас прокидаються неймовірні почуття. Усі військові — це велика родина, хоч і без кровних зв’язків. Тут все послідовно: покришили ворога, відвоювали позиції. Новини з дому — про народжене телятко, врятоване дитиною котеня чи банальне читання книжки дуже розфарбовують вояцький побут.

Моя поема "Подорож Україною та чарівний дракон" — це мандрівка місцями, у яких я був і хотів би побувати. Персонажі — мітичні істоти. Наприклад, добрий дракон Драко Інгіс Монтем. Але головний герой — не він, а читач. Він веде сюжет, подорожує і знайомиться з усіма персонажами. Лише читач може зняти прокляття, яке тяжіє над героями, та допомогти перемогти зло.

Поему писав сім місяців. Редагувати допомагала моя подруга Олеся Поробок. Вона розставила всі розділові знаки, бо в мене з ними кепсько. Дар’я Даценко створила прекрасні ілюстрації для книжки. Гроші на першу тисячу примірників допомогли зібрати друзі. Продавали за донати. Тираж розійшовся за три тижні. Вторгованих коштів вистачило, щоб придбати два дрони по 92 тисячі гривень кожен для мого підрозділу. Вже допродую другий тираж, готується третій. Друкарня надсилає книжки в міру готовності: готова сотня — через кілька днів вона вже в мене. Я підписую і розсилаю покупцям-благодійникам.

Що більше книжок продам, то більше корисного придбаю. Маю амбітну мрію — купити броньовики. А на них вивести: "Написав дитячу книжку — купив броню". Та для цього потрібно продати 65 тисяч примірників. Хочу зняти за сюжетом поеми мультфільм, перекласти її англійською і продавати закордоном. Так книжка допомагатиме і кришити ворога, і пропагувати нашу культуру.