“Діти, які народилися після Голокосту і Голодомору, все одно носять травму батьків”, – Олександр Бойченко

– Пане Олександре, ви пишете у передмові до книги: щойно почали читати “Я звинувачую Аушвіц”, відразу зрозуміли, що перекладете. Що саме справило настільки сильне враження?

– Один із дуже важливих для мене польських письменників – Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський – називав німецько-нацистський і радянсько-комуністичний режими тоталітарними близнюками. Я вже стільки років – і як просто читач, і як перекладач, і як редактор – занурений в описи незліченних звірств цих близнюків, що мене справді дуже важко чимось вразити. 

І от, тримаючи в пам’яті всі ці картини знущань і масового винищення людей, я розгортаю збірку розмов Міколая Ґринберґа з дітьми вцілілих у Голокості. Логічно припустити, що люди, які дивом уникнули смерті в газових камерах і не згоріли в печах крематорію, а навпаки – вижили і створили сім’ї, мали б почуватися найбільшими щасливчиками і передати це відчуття неймовірного щастя своїм народженим після війни дітям. 

Що ми натомість бачимо в книжці Ґринберґа? Перший його співрозмовник на ім’я Йосі твердо заявляє, що у війні Гітлера з євреями переміг Гітлер. І полягає ця перемога Гітлера саме в тому, що декотрі в’язні концтаборів, як-от батьки Йосі, залишилися живими. Фізично живими, але духовно й душевно знищеними. І ці живі мерці, на думку Йосі, згодом продовжили справу Гітлера, влаштувавши своїм дітям домашній Аушвіц. А повинні були накласти на себе руки і припинити псування світу такими нащадками, як сам Йосі.

Ясно, що сказати щось подібне про себе і власних батьків могла лише людина в бездонній хронічній депресії. І ясно, що після таких фраз уже на перших сторінках я не міг відірватися від цієї книжки й подумав, що захочу її перекласти. Щоб і читачі в Україні довідалися про друге покоління Голокосту і причини та способи його травматизації.

– Наскільки така травматизація є масштабною? Чи всім представникам другого покоління Голокосту притаманні такі розлади?

– Не у всіх було вдома таке пекло, як у Йосі, і не всі говорять про своє дитинство так категорично, як він. Але посттравматичний стресовий розлад від трагедії, якої вони не зазнали особисто, а, так би мовити, отримали у спадок, демонструють усі співрозмовники Ґринберґа, і цим вони між собою подібні.

Звичайно, є й відмінності, зумовлені зокрема тим, у якій країні зростали представники цього другого покоління. Одна справа – жити у Польщі, де нові антисемітські хвилі почали прокочуватися відразу після війни і, загалом, ліпше було приховувати своє єврейство. Часом діти виростали – чи в комуністичних, чи в католицьких родинах – і лише в дорослому віці дізнавалися, що вони євреї.

Інакшою була ситуація в Ізраїлі, де навколо ніби всі свої. Але виявилося, що не до кінця. Виїжджаючи в “землю Обітовану” після всіх поневірянь часів Голокосту, європейські євреї мовби знову опинялися в ґетто і ще довго почувалися людьми другого сорту. Сабри, тобто євреї, народжені в Палестині, демонстрували їм свою зневагу аж до процесу Айхмана Адольф Айхман – німецький офіцер і співробітник гестапо, який відповідав за "остаточне вирішення єврейського питання". У квітні 1961 року постав перед судом в Єрусалимі і був засуджений до смертного вироку через повішення..

Ще інакше було в Америці, де з травмою Голокосту послідовно працювали психотерапевти, та й саме середовище було прихильне до жертв. Щоправда, тут виникла інша проблема, про яку автор говорить прямим текстом: ніде у світі він не відчував більшої агресії, ніж із боку саме американських євреїв, які обзивали його ідіотом за те, що він далі живе в Польщі і виховує там своїх дітей.

– Є приклади успішного подолання успадкованої травми представниками цього другого покоління?

– Не знаю, чи можна говорити про цілковите подолання травми, але, здається, краще дають собі з нею раду ті, хто отримав її в легшій формі. А це значною мірою залежить від того, в який спосіб урятувалися їхні батьки. Якщо батьки були менш травмовані, то й дітей своїх вони травмували менше.

<p>Пам'ятний знак при в'їзді до Треблінки</p>

Яскравий приклад – Оріт Вілленберґ. Це знана ізраїльська архітекторка, у неї багато професійних досягнень, крім усього іншого, вона спроєктувала будинок посольства Ізраїлю в Берліні, – є чим хвалитися. Ця її, скажімо так, “нормальність” виразно пов’язана з тим, що і її батьки жили після Другої світової війни “нормально”. Її тато був одним із керівників успішного повстання в Треблінці – а такі повстання траплялися дуже рідко. Відповідно, він і чувся переможцем. Не тим, хто лише страждав, а й тим, хто зміг повстати й героїчно врятувати себе. Відтак і дочку він виховував не як жертву, яка має постійно щось приховувати і чогось соромитися, а як людину, яка має чим заслужено пишатися.

Проте типовішими є протилежні приклади. Часто доводилося викуповувати своє життя такою ціною, сама згадка про яку потім це життя й отруювала.

Мабуть, найдраматичніше склалася у Ґринберґа розмова з Ґітлею. Вона не називає свого прізвища, а я підозрюю, що й ім’я Ґітля є вигаданим. Її батько був у таборі “піпелем”, тобто хлопчиком на побігеньках, якого сексуально використовував капо чи ще якийсь там “функціонер”. Використовував, але й оберігав, підгодовував – завдяки чому батько Ґітлі й вижив. В екстремальних умовах все інше втрачає значення, головне – вижити. Але в момент визволення табору вчорашній “піпель” раптом усвідомив, що його ганьбу бачили не лише есесівці, яких уже немає, а й тисячі в’язнів, які сьогодні разом із ним вийдуть на свободу. І як далі жити, як зустрічатися з ними у мирному житті на вулицях? Батько Ґітлі не мав на це сил і прожив багато років, не виходячи з дому, і по черзі викреслюючи зі складеного списку співтабірників тих, хто помер. То яке виховання він міг дати дочці? І як вона могла зрозуміти поведінку тата, який тільки за місяць до смерті розповів їй свою історію?

Зрештою, навіть у якихось “м’якших” випадках травмовані концтаборами батьки або знецінювали потім усі проблеми своїх дітей, вважаючи їх несуттєвими на тлі Аушвіца, або так затято намагалися захистити сім’ю від будь-яких небезпек, що мимоволі перетворювалися на табірних охоронців.

– Поясніть момент: чому європейських євреїв не сприймали в Ізраїлі після війни? Чому до тих, хто вижив в Голокості, ставилися зневажливо?

– Як мені здається, причин було кілька. Можна спробувати від імені уявного давнього переселенця сформулювати основні претензії до новоприбулих. По-перше: “Чому ви не виїхали до війни, коли ми вас закликали відмовитися від асиміляції, перестати вважати себе німцями, поляками чи совєтами, перестати розраховувати на ласку чужих держав і почати боротися за створення власної?”.

По-друге: “Чому ви під час війни давали нацистам себе масово винищувати? Чому не чинили опору, а йшли, як вівці на забій?”.

Від себе додам: вираз “як вівці на забій” співрозмовники Ґринберґа згадують не раз. І, до речі, це питання мучило Тадеуша Боровського. Як дві тисячі охоронців цілого комплексу Аушвіц-Біркенау можуть тримати в покорі сто тисяч в’язнів? Чому в’язні не бунтують? Хто не сидів у концтаборі, той не має права відповідати на такі питання. Але Боровський сидів. І відповів: пасивними в’язнів робила надія вижити. Кожен сподівався, що до нього не дійде черга, що сьогодні до газу потрапить хтось інший, а завтра, може, закінчиться війна, настане визволення. Надія мільйонів якось пережити табори обернулася мільйонами смертей.

Ну, і третя претензія умовного сабри звучала після війни десь так: “Що ви всі – дантисти, адвокати і нотаріуси – тепер тут шукаєте? Ви ж лопату не можете в руках тримати. Нам не треба дантистів з адвокатами, нам потрібні люди, які по шістнадцять годин на добу здатні важкою фізичною працею відвойовувати простір у пустелі, обробляти землю, будувати дамби, аеропорти, казарми і так далі”.

Той факт, що ці люди не могли фізично працювати не через лінь, а тому що були виснажені війною і концтаборами, будівничих молодої ізраїльської держави не надто обходив. Молода ізраїльська держава прагнула культу героїв, а не жертв. А героїзм нерідко є синонімом жорстокості чи щонайменше байдужості до чужих доль.

Пригадую, у “Красивих двадцятилітніх” Марека Гласка є епізод, як він приїхав до Ізраїлю і закохався в місцеву дівчину, сабру Естер. Якраз тоді польське консульство влаштувало там фотовиставку, присвячену Варшавському ґетто. Гласко запропонував Естер оглянути ту виставку. Певно, думав, що так він – як поляк – виявить свою емпатію до єврейської дівчини. Але Естер тільки кинула оком на сцени нацистського насильства над варшавськими євреями і сказала, що нема часу, треба бігти, бо вона не хоче спізнитися на новий фільм з Елізабет Тейлор і Монті Кліфтом. Лише в 60-х роках, після трансляцій суду над Айхманом, ставлення народжених в Ізраїлі до тих, хто пережив Голокост, почало змінюватися в бік співчуття і солідарності.

– У книжці “Я звинувачую Аушвіц” багато різких моментів щодо Польщі і поляків. Наприклад, один із героїв, Пьотр, був залучений до збору свідчень про Голокост фундацією Спілберга. Він казав: найбільше його дивували відповіді на запитання: “Чи боялися вони німців?”. Тому що 99% людей відповідали: “Так, але поляків більше”. Цікаво, які відгуки книга отримала у Польщі?

– Сьогоднішня Польща поділена ще виразніше, ніж Україна. В одній – опозиційній до нинішньої влади – у мене море друзів. У другій – провладній – немає навіть знайомих. Дружня мені Польща цю й решту книжок Міколая Ґринберґа хвалить. Відтак можу припустити, що в другій, недружній, його, обережно кажучи, не надто люблять.

Але от що цікаво. Якось мені трапилася дуже критична рецензія на “Я звинувачую Аушвіц”, написана іншим євреєм, який, за іронією долі також має прізвище Ґринберґ. І цей інший Ґринберґ розкритикував мого Ґринберґа за те, що в книжці є кілька різких оцінок держави Ізраїль. Але ж ці оцінки висловлюють люди, які розмовляють з автором. Комусь не подобається Польща, комусь – Ізраїль, хтось згадує про участь у Голокості українців. Співрозмовники Міколая розповідають йому свої історії і оцінюють різні явища чи країни. То що він би мав із цими розповідями зробити? Повикреслювати все, що може викликати у когось обурення? А як після цього дивитися в очі живим персонажам своєї книги? Одне слово, втішає бодай те, що дурнувата критика буває не лише в Україні.

– Якої реакції ви чекаєте від українських читачів?

– Передусім важливо, щоб українські читачі її просто прочитали і знали, що існує така проблема. Голокост завдав важкої травми не лише своїм прямим жертвам, а й наступним поколінням, які його безпосередньо не зазнали.

Реагувати на зібрані Міколаєм Ґринберґом історії кожен має право по-своєму, я б хотів хіба що звернути увагу читача на дві речі, які книжка може йому дати.

Про першу говорить сам автор. “Я звинувачую Аушвіц” – це книжка про євреїв, але не для євреїв. Це книжка про друге покоління Голокосту, але не для другого покоління. Євреї загалом, а особливо представники другого покоління, добре знають усе, про що в цій книжці розказано. Натомість Міколай прагне позбавити цю тему герметичності, він мріє, щоб віддалені наслідки Голокосту стали зрозумілими для решти світу, щоб світ усвідомив єврейську трагедію та породжені нею проблеми в загальнолюдському контексті.

З цього погляду я, звичайно, тішуся, що український переклад книжки Ґринберґа вийшов першим у світі, випередивши навіть англомовне видання, яке ще тільки готується.

Друга річ – те, до чого “Я звинувачую Аушвіц” може підштовхнути саме українського читача. До роздумів про Голодомор і, відповідно, його наслідки для нас сьогоднішніх.

У книжці іншого поляка Мірослава Влеклого про Ґарета Джонса (“Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала”, видавництво “Човен”, 2020, – ЛІ) є епізод, коли автор їздить Харківщиною, слідами Джонса, зі знайомим українцем. І під час однієї зупинки зауважує, як цей український знайомий дістає з кишені шматочок хліба. Він належить навіть не до другого, а вже до третього покоління після Голодомору, але й у нього є ця успадкована травма: ти завжди можеш опинитися в ситуації, коли не буде що їсти, запасайся. Власне, про це ж розповідає нам і книжка Ґринберґа. Люди, які особисто не страждали в Аушвіці, все одно виявляються травмованими Аушвіцом. Люди, які особисто ще не жили в часи Великого Голоду, все одно несуть у собі його травму.

Мушу наголосити: йдеться не про те, щоб мірятися трагедіями, а про те, щоб виховати в собі здатність співчувати трагедіям інших і навчитися адекватно говорити про власні. Ми любимо нарікати, що решта світу нас не розуміє. Я сам такий. І це також наслідок нашої травми. Це зовсім не дивна реакція ображеної людини. Але на цій реакції далеко не заїдеш. Якщо ми не навчимося говорити про свої трагедії так, щоб їх розуміли за межами України, то нас ніхто й не буде слухати. Євреї навчилися, і нам, українцям, варто у цьому взяти з них приклад.

Стосунки між травмованими народами через найменші дрібниці, через якісь необережні офіційні або й неофіційні заяви чи декларації можуть скластися дуже по-різному. Травмовані народи – так само, як окремі люди в концтаборах чи в закритих під час Голодомору загороджувальними загонами селах, – можуть зненавидіти одні одних, але можуть і солідаризуватися й одні одним допомагати. Міколай Ґринберґ мріє, щоб розповіді його покоління були почутими скрізь, зокрема і в Україні. Я мрію, щоб його книжка посприяла тривалому єврейсько-українському порозумінню. Українці і євреї мають перед собою дуже багато спільних завдань і спільної роботи.

Книгу Міколая Ґринберґа “Я звинувачую Аушвіц” можна купити тут.