Дерев’яне крісло — завжди тепле

В автобус з кріслом-гойдалкою

Мій дідо, головний архітектор Львівської залізниці, якось купив набір стільців фірми Thonet. Сидячи на них зростала спочатку моя мама, а потім — і я. Та коли ростеш з такими предметами, ти їх не помічаєш і сприймаєш як очевидні.

Якось мені випадково потрапив до рук каталог виставки організованої Німецьким національним музеєм "Принцип Тонету", яка відбувалась у Києві й Одесі на початку 90-х. Там були й подібні стільці з сімейного помешкання. Виявилося, що вироби фірми Thonet — це не просто меблі, це ціле культурне явище. Я став вишукувати їхні історії, вивчати дизайнерів, скуповувати літературу на цю тему. Наші музейники тоді вважали збирання таких меблів "низьким жанром". Інакше було у Європі: у Відні є музей дизайну MAK, у Мюнхені — Pinakothek der Moderne, в яких представлено цілі зали меблів з гнутої деревини. 

Thonet — фірма німця Міхаеля Тонета1796–1871, родом з Боппарда. 1819 року він заснував свою першу майстерню, 1840-го отримав патент на виготовлення меблів з пропареного бука. Таке дерево легко гнеться, тож Міхаель міг робити красиві й практичні меблі. Його справу продовжили та розширили сини. 1872 року шоурум Thonet відкрився у Львові. Були представництва і в підросійській частині України — Харкові та Одесі. Гарантія на вироби діяла 50 років. Але ми зараз сидимо на кріслах віком 120 років.

Перший придбаний стілець вже не згадаю. Натомість добре пам’ятаю, як під час гастролей "Океану Ельзи" у Рівному купив в антикварному магазині крісло-гойдалку. На ньому немає жодного тавра, але припускаю, що це кінець ХІХ століття. Ідеально збережене, має сидіння і спинку з соломки ротангу. Коли притягнув його в автобус, колеги по групі дуже здивувались. Наразі стоїть у квартирі моєї мами. Але воно заслуговує бути десь в експозиції.

Трапляється, мені дарують крісла зі словами: "Вони в дуже поганому стані, зробіть щось". То я щось і роблю. Лиш одне крісло, яке мені подарували, навряд чи вдасться відновити. Йому понад 100 років, виробник — фірма Jacob & Josef Kohn. Ніби у воді лежало. Поки розібране. Та навіть його фрагменти ми експонували на нашій з художником Влодком Костирком виставці Lemberg Style.

Підняти може й дитина

Сьогодні в моїй колекції — майже 100 крісел. Найбільше — виробництва фірми Thonet. Ще з десяток — Jacob & Josef Kohn. Найстарший стілець — Thonet N14 1870 року. Привезений з-за кордону, в поганому стані, потребує фахової реставрації. Наймолодше крісло — 1930-х, мʼяке, з відкидною спинкою. Також Thonet, виготовлене на території сучасної Чехії. Стоїть в "Я Галерея" у Львові біля каміна. 

Улюблене — букове крісло 1901—1902 років за проєктом віденського архітектора Отто Вагнера. Купив його 3 роки тому у Львові десь за 10 тисяч гривень. Витримано всі пропорції — ніби довершена скульптура. Тільки оббивку довелося замінити. Також маю дві бенкетки того ж комплекту, доволі рідкісні. Вони — найдорожчі предмети у колекції. Хоч якщо порівнювати ціни у нас і в Європі, можна казати, що дістались мені за скромні гроші.

20 років тому в Коломиї купив пару крісел Thonet, виготовлених за аналогом тих, що були в кабаре "Летюча миша" у Відні, проєкт Йозефа Гофмана. Це був комплект — стільці, крісла та столик. Сидіння було деревʼяне, хтось став ногою і зламав його. Довелося замінити, оббити тканиною. Ще один цікавий стілець Thonet "ноунейм" — тобто невідомі його дизайнери — кінця ХІХ століття. Має сидіння, плетене соломкою. Відшукати зараз такий цілий майже нереально. 

Останні 1,5 року знакових придбань не було. Хоча нещодавно купив у львівського лікаря дзеркало Thonet з резервуаром для квітів. Не думав, що таке можна знайти. В каталозі це дзеркало має ще й сецесійний декор. Його точно не зняли, були б отвори. Припускаю, з часом компанія відмовилася від цієї деталі, бо сецесія швидко стала неактуальною. Без нього виглядає набагато крутіше. Здається, це теж робота Отто Ваґнера. Ще одне свіже надбання — столик Thonet. Він дуже легкий — підняти може й мала дитина. Подібний вішак 1930-х стоїть при вході в галерею. Люди чіпляють на нього речі, не здогадуючись про його цінність.

Накопичення і відповідальність

Колекціонування в Україні наразі не є чимось елітарним. Авжеж, якщо ви не збираєте золоті злитки. А от колекціонувати меблі, предмети побуту, етнографію, мистецтво — цілком можна. Вікно можливостей ще відкрите. Треба навчитись його відчувати й збирати те, що вже на межі історії. Але вловити перспективу колекції в часі, навантажувати зібрання, розраховуючи свої економічні можливості, не так вже і просто.

У фахового колекціонера є вроджене чуття правил збирання та зберігання. Бо це вже частина культурного процесу країни, й крім цих двох аспектів включає селекціонування та дослідження. Якщо ж говорити про культуру репрезентації колекцій, то вона у нас тільки зароджується, чи то пак відновлюється. Колись цим займались заможні інтелігенти — Ханенки, Драгоманови, Капністи, Дідушицькі. Вони створювали приватні музеї або сприяли експонуванню своїх артефактів у державних. Радянський Союз став дуже стресовою перервою в культурі українського колекціонування.

Будь-яка колекція — це не лише накопичення, це ще й місія. Яскравий приклад поступу у цій справі — Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. Гадаю, після перемоги такі інституції будуть ширитись. Можливо, кардинальних змін і реформ зазнають і державні установи.

Питання про мистецтво і війну дуже складне. Чимало безповоротно втрачено. Часто причиною — відверта недбалість. Місяцями говорили про війну, малювали карти. Але ніхто не подумав про те, щоб перемістити мистецькі надбання у Євросоюз чи бодай на захід країни. В перші дні вторгнення я обдзвонював директорів музеїв на сході й розпитував про стан справ. Усі, як один, відповідали: "Нічого не встигли. Поспускали в підвали, упаковки не було". Хоч у міністерстві культури мені кажуть, що зробили багато. Документи, які стосуються евакуації культурної спадщини, мають гриф секретності, ця інформація в час війни не може бути публічною.

Слід часу

Музейники виступають проти реставрації, що включає відновлення частин експоната. Цю концепцію висловив австрієць Алоїз Ріґль ще в ХІХ столітті: мовляв, слід часу також є складовою спадщини мистецького чи побутового предмета. Намагаюся слідувати його підходу. Якщо без втручання не обійтися, використовую не сучасні матеріали, а аналоги часу виробництва артефакту. Наприклад, шелак — суміш, виготовлену з панцирів комах.

На всі стільці, які стоять у "Я Галерея", я дозволяю сідати відвідувачам. Не можу собі уявити, що буду маньячити настільки, що повʼяжу на них стрічки. Є тільки одне, з яким таке не дозволяю. Столітнє крісло зі шкіряною оббивкою, що висохла й потріскалась. Хтось з відвідувачів провалив палець в оббивку, порвавши її. 

Кожен новий стілець обстежую на шкідника. Хробак може довго перебувати у стані сплячки, за певних умов прокинутись і попсувати предмет і колекцію. Протираю поліроллю — шелак не любить вологу чистку й агресивну хімію. Температура в приміщенні мусить бути плюсова, вологість — мінімальна. В моделях з мʼякою оббивкою чи сидінням слідкую за пружинами та наповненням. Раніше його робили з сіна, кінського волосся, фетру. Воно забивається пилом, там можуть жити шкідники. Тканина крихкіша, ніж дерево. Іноді заміняю її, але відповідально — нейтральною або такою, що відповідає часу і стилю.

Стільці діда досі вдома. Вони в чудовому стані, ними користується моя мама. Уявляю невеликий палац з довгими залами, які виходять в перспективу, і лиш іноді її перериває якийсь барʼєр. В них від початку до кінця стоїть цілий ряд крісел. Є інтервенції, є зміна простору. Це мають бути крісла не тільки з моєї колекції. Частина цієї збірки мусить бути живою — щоб люди посиділи, відчули на собі цей шарм, доторк. Бо деревʼяне крісло — завжди тепле.