Анатолій Дністровий: "Військо змінюється на молекулярному рівні"

Російське вторгнення можна було передбачити

Багато хто в це не вірив. Але люди, які стежили за новинами, все розуміли ще влітку 2021 року. Хоча зізнаюсь, я все зрозумів у 2018–2019 роках. Тоді працював аналітиком у політичній команді прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, де щодня бачив статистику про зростання кількости російських військ на кордоні з Україною. Бачив динаміку та робив висновки про підготовку до війни.

Чимало людей жило в полоні милої інтелігентної утопії про те, що воєнні злочини у XXI століття неможливі. Так само чимало людей думало,  що масові злочини неможливі у XIX чи XX століттях. Але ми знаємо, що нумерація століття чи прогрес не визначає гуманности ворожої арміїв або існування газових камер.

Перші місяці після повномасштабного вторгнення я мав апокаліптичні очікування. Тоді ще не було проєкту "Рамштайн", не було суттєвої допомоги з боку партнерів, не було антипутінської коаліції, не було усвідомлення повної картини. Тому я все це порівнював із Українською революцією 1917–1921 років. Через що якоїсь миті навіть відчув відчай — невже може повторитися той драматичний сценарій? Сьогодні вже по-іншому все це оцінюю. Не хочу видаватися диванним аналітиком, але вже очевидно, що ця війна закінчиться поразкою російської сторони.

Неперервний геноцид

Усе це вже відбувалося в Україні. Як історик знаю, що окупанти завжди діяли однаково: насміхалися з України як "милої" країни, де можна випити самогону, смачно поїсти та помацати "хохлушку". Цим маркерам не одне століття, про цю антропологію писали й українські класики, наприклад, Іван Нечуй-Левицький. Так само це проживали різні покоління українських родин: Голодомор, репресії, Голокост, ГУЛАГ. Це неперервний геноцид. Ми знали про це і бачимо це сьогодні в діях російських солдатів.

Чому 2014 року не до всіх дійшло

Забракло державної інформаційної політики. Дуже швидко війна на Донбасі перетворилася на новини "на Донбасі знову пострілюють". Це суттєво вплинуло на сприйняття ситуації, попри те, що дуже багато людей з усієї України служили в АТО та пройшли через ротації — чи не в кожному селі на цвинтарі ми побачимо могили з українськими прапорами, могили військових.

Від лютого 2022 року набагато більше людей набули безпосереднього воєнного досвіду — серед іншого чули вибухи. Тепер ми говоримо про всі без винятку області. До того ж ситуацію електризує безпрецедентне переміщення людей — війна стала спільним горем. Ця метаподія заторкнула всіх.

"Русскій мір"

Росія довго не мала ідеологічного підґрунтя для розвитку держави — за Єльцина все трималося на тезах про економічні реформи, але з приходом Путіна це змінилося. Тоді й став видимим Дугін, який спершу критикував владу та був подразником, що мав сильну авдиторію інтелектуалів і середнього класу. Він та російський націоналізм були дуже сильними конкурентами для Путіна. Так і виникла ідея «русского міра»: російський державний апарат запропонував власний гібридний варіант націоналізму.

Спершу "русскій мір" був неформальним дискурсом. Потім він почав звучати в різних промовах представників влади. Відтак запрацювало законодавство: зокрема з’явився так званий "Закон про соотечественников", офіційна назва — "Про державну політику РФ щодо співвітчизників за кордоном" від 1999 року. Згодом вголос формулювали тезу про розпад СРСР як "найбільшу трагедію", яку Путін озвучив у зверненні до Федеральних зборів 2005 року. У 2017 році він уже говорить про "втрату 25 мільйонів російських людей", яких нібито треба повертати. Усе це поволі розвивалося.

Воєнні злочини росіян і православ’я

Природа російської ненависти до України — майже релігійна, у середньовічному сенсі слова. Це про ненависть до іншого, якого треба вбивати, катувати тощо. Нам із позицій київської традиції важко зрозуміти, як усе це може поєднуватися з такою сильною присутністю православ’я в державному житті. У них православ’я — колективістське, там окрема людина нічого не означає, її задавлює та розчиняє маса.

Росіяни коять воєнні злочини, проте насправді вони не зомбовані. Наприклад, допити полонених засвідчують, що ті все чудово розуміють, навіть знають про ліберальні демократичні цінності й нібито їх приймають. Але російська етико-моральна природа є дволикою та гібридною. Вона може швидко змінюватися, адаптовуватися до обставин і залежно від бактеріологічного клімату коливатися між нібито ліберальними поглядами та "русскім міром".

Ілюзія гідности, що перекриває соціальні негаразди

Росіяни свою самоідентичність останні три століття цементують на протиставленні, їм обов’язково потрібен зовнішній ворог. Вони не мають внутрішнього каскаду цінностей, із якого може поставати краще суспільство. 

Особливо жорстко це проявилося в XIX столітті, коли у процесі формування політичних націй росіяни пішли кардинально іншим шляхом. Усі європейські країни стали рупором націєтворних процесів, рушієм яких був бізнес, а також медіа та інтелектуали. Тобто недержавний апарат: усі ті, кого ми нині називаємо представниками громадянського суспільства. Цей рух у Європі відбувався знизу вгору.

Росіяни мали шанс піти цим шляхом, коли повстали декабристи, та їх 1825 року закатали катком. Вдруге цей процес було програно упродовж 1905–1917 років, а також під час подальшої Громадянської війни в Росії. У 1917 році самодержавство посунули, але з’явилось ще більше лихо — більшовизм. 

Формула графа Уварова "Православие, самодержавие, народность", оприлюднена в доповіді царю 1833 року, було етатистським посланням, яке російська влада сформувала та спустила низам, очоливши націєтворний процес. Це антитеза до французького "Свобода, рівність, братерство".

У цьому — причина слабкости російського громадського сектору та опозиції. Путін продає цей абсурд обивателям із меседжем про силу. Так створюється ілюзія гідности, що має перекривати собою соціальні негаразди. 

Хто в опозиції до Путіна

Якщо говорити про опозицію цій ідеології, то треба розуміти, що їх кілька. Найсильніша опозиція — ультранаціоналістична, яку представляють усі ці стрєлкови. Також діє тиха опозиція — перелякані генерали, які відмовчуються. Найслабша опозиція — так звана ліберально-демократична. І ще є четверта, дуже цікава — регіональна, насамперед Кавказ. Там зріють різні сепаратизми, зокрема економічні, а не тільки національні. Наразі вони неспроможні, тому що дуже бідні, не мають ресурсу, але дуже невдоволені. Децентралізація у Росії триватиме: згадайте великі протести на Сахаліні.

Шпаринки між націями

Боротьба та перемога — це питання нашого виживання. Рубікон. Пік становлення української нації.

Є таке поняття "гібридні ідентичності" — люди, які ніби принишкли у шпаринках між націями. Після 24 лютого в Україні всі мусять визначитися із власною ідентичністю, бо у шпаринці відсидітись не вдасться. Якщо ти хочеш вижити — ти з Україною. Якщо хочеш розчинитися — ідеш до ворогів. 

Чимало тих, хто завис між світами, можуть думати, що плекають щось нібито російське. Однак якщо пошкрябати, то виявиться, що там немає навіть нічого російського — хіба що якийсь салат "Олів’є" чи інші пострадянські штуки.

Щоби вийти зі шпаринки та позбутися решток російського, потрібно насамперед вчити іноземні мови та попрощатися з російськими інформаційними просторами та соцмережами. Якщо дивитесь YouTube, то не дивіться його російською. З цим треба було розібратися ще 2013 року, та хто про це думав.

Теорія про три ЗСУ

ЗСУ-1 — це старе пострадянське військо. Воно працювало вже в незалежній Україні, та мало радянські одяг, звички, озброєння. Усе те, що ніби успадкували від СРСР.

2014 рік — перехідний період і поява ЗСУ-2. Початок російсько-української війни допоміг усвідомити те, куди має рухатися армія.

Тепер формуються ЗСУ-3, трансформаційний процес із виходом на рейки НАТО: логістика, забезпечення, ведення бойових дій, планування.

Як змінилася армія після 24 лютого

Відчуваю нові віяння. До армії прийшло чимало людей, які взагалі ніколи не планували в ній бути. Нові люди з нових середовищ приносять із собою важливі позитивні трансформації. Якщо раніше всі жили "по накатаному", за інерцією, "за уставом", то тепер наша армія переживає щось подібне на реформу. Однак мені не хотілося би вживати слова "реформа" як занадто пафосного та системного — нині військо змінюється на глибинному молекулярному рівні.

Це можна помітити навіть неозброєним оком. Наприклад, ніхто не вітається віддаванням чести — на це вже просто немає часу. Армія стала демократичнішою. Туди прийшло багато жінок — думаю, їх уже понад 15 %. У цьому великому казані всі варяться та вдосконалюються, і це стосується не лише тих, хто на фронті, але й тих, хто працює у стратегічних і аналітичних службах. 

Після цього армійського досвіду цивільні збагатяться насамперед людським чинником — новими друзями. Наприклад, я познайомився з неймовірними людьми, яких би для себе не відкрив за інших обставин. Також усі набралися військового контенту — майже кожна бабуся нині може бути диванним військовим експертом.

Навіщо у війську філософи та інші гуманітарії

Всі люди застосовні у війську — особливо ті, які в мирному житті були дотичними до формування сенсів і керування ними. Дуже потрібні журналісти, комунікаційники, політологи, адже армія тепер інакше працює з медіа. Нині українське військо не лише є потужним ньюзмейкером, але й працює майже як медіахолдинг: знімає відео, створює інформаційні кампанії, аналітичний контент.

Змінилася мова, якою спілкується військо. Раніше це було щось сухеньке, такий собі порядок, тепер випрацьовується гнучкість. І це цікавий процес, який стосується і лексичного оновлення, і сенсотворення.

Байдужість посилює відчуження 

У повоєнній реальності нам буде потрібно якомога більше мандрувати, аби побачити різні підходи до життя та облаштування спільного простору, щоб цей досвід застосовувати в Україні. Ті, які виїхали після 24 лютого 2022 року, не обов’язково повернуться. Ті ж, які приїдуть, матимуть винятковий досвід: щось таке було в 1990-х і на початку 2000-х, коли заробітчани поверталися додому та використовували те, що побачили за кордоном, щоб започаткувати власний бізнес абощо.

Проте наразі контекст змінився, світ глобалізованіший. Повернення додому — це питання конкуренції між країнами за населення. Наприклад, біженка в умовній Німеччині отримує соціальну допомогу та має кращі рівень життя і побут, ніж мала в Україні. Або ж згадаю досвід своєї родини: мій син у Брно пішов до школи, яка має великий спорткомплекс, басейн, збірну з хокею, купу гуртків — усе безкоштовне, хіба що спортивну форму для хокейної команди довелося придбати. А у вихідні місто пропонує дуже багато варіантів безоплатного дитячого дозвілля: майстер-класи, гуртки, екскурсії, танці, фестивалі етнічних кухонь тощо. Тобто на розвиток і дозвілля дитини батькам не потрібно витрачати грошей.

Україні після війни потрібно вкладати в людський розвиток та відповідну інфраструктуру, особливо освітню. Хоча з університетами все складно: студенти виїжджали й раніше, а тепер виїжджають усе частіше. До прикладу, моя донька вступила в магістратуру Університету Масарика, а з її українського університету за всі ці місяці жодного разу не зателефонували, щоб дізнатися, як вона й де перебуває. Тупа байдужість посилює відчуження. Дітям ніхто не сигналізує, що на них чекають. 

Україна приваблює динамічністю

Західні розвинуті суспільства дуже структуровані, там усі трансформації та соціальні драбини дуже формалізовані. Наш соціум такого досвіду не набув. Натомість в Україні соціум пропонує багато можливостей: ти ніби постійно маєш декілька несподіваних дверей, крізь які можеш потрапити в нову кар’єру чи іншу сюжетну лінію.

Наприклад, я як художник або літератор не міг би працювати в Німеччині як професійний митець — мені би забракло диплома чи інших формальних ознак. А от в Україні нині всі дипломи "до лампочки", якщо ти здатний креативно мислити та працювати. Тут ти можеш кувати свою долю, стати ким завгодно.

Мало просто скинути пам’ятник Леніну 

Але нас досі тримає чимало якорів, які не дають змоги розвиватися. Наприклад, ми не до кінця розуміємо значення культурної пам’яті. Нещодавно я їздив писати репортаж до Ніжина. Це місто існувало в часи Руси, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, але всі маркери в ньому досі стосуються лише Російської імперії та більшовизму. Десь в куточку тулиться третьосортний пам’ятник Богданові Хмельницькому, десь — пам’ятник Заньковецькій і все. Хоча в Ніжині, наприклад, досі стоїть храм, де вінчався Богдан Хмельницький, але про це немає жодної таблички.

Нам пора створювати альтернативи та нові маркування. У західних областях замість радянського міту пропонують австро-угорський. А що можна використати тут? Звичайно, Гетьманщину — не шаровари, а архітектуру бароко, традиції права, урядування і стосунків між громадами у старих багатонаціональних містах.

Якщо вибудувати правильну ідеологему, вона переб’є дрімучий "совок" і допоможе людям на місцях віднайти й укріпити свою ідентичність. Мало просто скинути пам’ятник Леніну. Треба попрацювати з істориками та краєзнавцями, особливо в тих містах, які давно були під російським пануванням.

Треба також усвідомити, що ми не можемо створити стерильної історії. Доведеться визнати та описати всі її складні моменти та сюжетні лінії, наприклад, поговорити про Хмельниччину та напади на українських євреїв.

Що таке українська ідентичність

Сьогодні це насамперед держава — ЗСУ теж є державною інституцією. Якщо встоїть держава — встоїть і наша ідентичність. Раніше української держави не було, тому в есеїстиці Євген Маланюк та інші писали про державу як про мрію. Тепер ми, поживши в українській державі, усвідомили, що можемо її втратити. І не хочемо її втрачати, бо тільки держава та її інституції можуть нас захистити.

Свого часу з російського боку пропаганда вкидала в Україну меседжі, щоб дискредитувати державу та державні інституції. Мене колись хейтили за роботу держслужбовцем у Національному інституті стратегічних досліджень, де я займався етнополітикою та зовсім не вважав свою роботу даремною чи поганою. Проте безвідповідальний політичний клас робив державу заручницею своїх інтересів, а суспільство більш холодно починало ставитися до держави. 

Після 2014 року громадяни зрозуміли, що вони можуть впливати на державу. Це сталося тоді, коли нависла перша загроза нашому виживанню. Інтуїтивно це зрозуміли всі.

Акт з’єдинення

Акт Злуки між УНР і ЗУНР у першій редакції називали Актом з’єдинення. Саме це слово я вважаю доречним для того, щоби описати нинішній події в Україні. Люди масово переміщаються з області в область, вони чи не вперше в житті зустрічаються одні з одними, пізнають одні одних та всю країну. 

Наприклад, у Тернопільській області є вимерле село, де майже не залишилося мешканців, туди масово заїхали переселенці, які рятувалися від бойових дій у своїй області. Думаю, вони пустять коріння та залишаться там. Ми бачимо глобальну трансформацію.

Загалом ми переживаємо болючий та остаточний розрив з імперським центром, який багато націй пережили раніше. Поляки чи фіни. Всі 30 років нашої Незалежности виявилися преамбулою до цього остаточного моменту істини. Ні 1991-го, ні 2005-го, ні 2014 року ми не поставили крапки в цьому питанні. Саме настав той вирішальний момент, коли наша боротьба й перемога стануть початком перезавантаження країни. 

Наша поразка неможлива тому, що це питання, яке більше не стосується лише України. Ніколи в історії боротьба нашої нації за свободу не мала такого глобального контексту і глобальної підтримки. Це боротьба, з якою пов’язане майбутнє усього західного людства.