Анастасія Левкова: "Є запит на тексти про інший Крим — Крим, якого не знали"

"У цьому задумі змішалося політичне й особисте"

— Розкажіть про своє занурення у кримську тему. Ви не з Криму, як він вас привабив?

— 2012 року в журналістському середовищі багато говорили про художній репортаж. Точніше, про польські репортажі, які тоді почала видавати "Темпора". Я відчула, що теж хочу попрацювати в цьому жанрі. Тоді ж вперше побувала в Бахчисараї та в кримськотатарському будинку. І подумала, що було би класно зробити репортаж про Крим. Спершу я написала одне оповідання. Ніде його не публікувала, але окремі уривки й образи з нього потім увійшли у книжку "За Перекопом є земля". 

Я розповідала про цю ідею своїм друзям. Одна подруга порадила познайомитися з Алімом Алієвим, який тоді жив у Львові. Ми зустрілися в кав’ярні "Дзиґа". Саме Алім ввів мене в кримськотатарську тему, розказав базові речі.

Потім я знайшла програму "Тандеми", яку організував львівський Центр культурного менеджменту. За її умовами одна організація могла приїхати до другої, щоб спільно щось створювати. Я подалася як приватна особа — і мене обрали. З другого боку на програму подалася кримська організація "Топ-Кая". Так я два тижні прожила в Сімферополі, спілкувалася з громадськими й культурними діячами, істориками, журналістами, ходила в Кримську республіканську універсальну наукову бібліотеку імені Івана Франка. 

— Коли ви зрозуміли, що хочете писати не репортаж, а роман? 

— Повернувшись додому, я якось відклала цю тему. І тут почався Майдан. Думала, що після Майдану можна буде поїхати до Криму, там пожити й попрацювати. Відтак — анексія й окупація. Дуже багато людей з півострова їхали на материк. Я знайомилася з ними, записувала їхні історії. Через декілька років, 2015—2016, я зрозуміла, що в голові вже працюю не з репортажем, а з романом. У цьому задумі змішалося політичне й особисте. Безпосередню роботу над романом — так, щоб не лише збирати інформацію, а щодня сидіти й писати, — я почала 2019 року.

— Дуже яскравий епізод є на початку роману. Головна героїня, входячи в родину кримської татарки Аліє, відчуває, що це середовище не приймає її миттєво. Запитаю про те саме. Ось ви входите в цю тему і треба дуже тісно спілкуватися з дуже різними людьми з Криму. Як у це середовище може увійти чужа для них людина?

— Мені допомогли кілька знайомств. По-перше, з Алімом Алієвим. Він — дуже відкрита й щира людина, все розповідав. Через нього я познайомилася з кількома кримськими татарами, які стали моїми респондентами. Також — Олександра Целіщева. Вона теж не своя у цьому середовищі, але через її відкритість, доброзичливість і багато добрих справ їй довіряють. 

Через сестру Оксану в мене з’явилася подруга кримська татарка, яку я 2014-го приймала у своєму львівському помешканні. Відтак вона запросила мене до себе в гості. І я поїхала, хоч Крим вже був окупований. Хотіла побачити на власні очі, як там усе відбувається. Мешкала в будинку цієї приятельки, її батьки — дуже гостинні. Можливо, нашим теплим взаєминам посприяло те, що я не з Криму, а з материка, на який тоді покладали багато надій. Це нівелювало недовіру до мене як до "слов’янки" (цим словом називають усіх не кримських татар). Ця моя приятелька познайомила мене зі ще однією жінкою (не називаю імен з міркувань безпеки), яка допомогла фольклором: примовками, приказками, які я використовую в романі.

Почуватися більш своєю допомогло й те, що я добре запам’ятовую слова з інших мов. Ні, я не володію кримськотатарською, але маю певний запас слів. Також запам’ятовую деталі, нюанси. Коли все це виявляла в розмовах з людьми, то вони, певно, проймалися більшою довірою. Водночас, звичайно, я все одно відчуваю, що не є для них своєю.

"Кримські татари мусили наполегливо працювати, щоби стати бодай на рівні з іншими"

— Що у процесі збирання інформації до роману ви так і не відкрили про Крим? На яке запитання не змогли відповісти?

— Я нічого не знаю про стосунки кримськотатарських дівчат і хлопців. Не знаю, як на міжстатеві взаємини неодружених людей впливає релігія. Так, кримські татари досить світські, чимало з них є мусульманами суто номінально, їхня релігійна належність визначена етнічною. Та все одно релігійні приписи певним чином вбудовані в людей. 

— А що такого ви побачили з того, що люди з Криму не бачать про самих себе?

— У книжці є такий момент наприкінці другого розділу. Аліє питають, чому вона так довго не має пари. Дівчина відповідає, що її виховували бути першою, а це погано спрацьовує в парі. А чому виховували бути першою? Бо кримські татари мусили наполегливо працювати, щоби стати бодай на рівні з іншими. І якщо вони хоч трохи поступаються своїми принципами, то залишаються позаду суто через факт свого походження і зневажливе ставлення до кримських татар.

Про це я вперше почула від однієї зі своїх респонденток. Там ішлося не про стосунки, вже потім я це трансформувала, бо так виходило саме з тією персонажкою, Аліє. Зізнаюсь, я ніколи не говорила про оце "вчили бути першою чи першим" саме зі своїми кримськотатарськими читачами й читачками. Тепер мені стало цікаво, чи це для них щось очевидне, а чи нове. Можливо, я когось і запитаю про це.

— На які тексти ви взорувалися, працюючи над романом?

— Звичайно, як людина книжна і взагалі текстова, я одразу взялася читати. Але, якщо аналізувати тепер, то тексти про Крим дали мені мало. Виняток — кримськотатарські казки. Але не ті, які я прочитала, а ті, які я почула. Наприклад, рекомендую лекцію про казки Еміне Нурсеїнової. Я прослухала її разів зо п’ять і виписала собі те, що могло потім зіграти в романі. І воно зіграло.

Одна респондентка розповіла мені, що в Пушкіна в "Бахчисарайському фонтані" йдеться про хана з хутряним серцем, з якого потім зійшло хутро, і стало воно гладеньке, мов камінь. Я прочитала цю поему, але там не було цього мотиву. Вже потім я натрапила на казку, на основі якої написана поема, і мене вразило, що Пушкін не використав мотив хутряного серця, який там основний. Отак я це й описала в романі: героїня знає про казку, потім читає Пушкіна, а в нього про хутряне серце нема. Юна максималістка вражена: як поет, якого всі вважають видатним, міг таке опустити!

Суто практично в написанні третього розділу допомогла книжка Тараса Березовця "Острів Крим. Хроніка анексії", бо там все описано поденно. Вдома в мене велика полиця з книжками на кримську тему. Частину з них я пороздавала, коли написала роман. Маю таку звичку — роздавати або продавати книжки, якщо не планую ними користуватися.

— А як щодо художніх текстів?

— Я розумію, про які твори йдеться, але ні. Нічого з текстів не вплинуло, крім кримськотатарських казок і російськомовної трилогії Айдина Шем’ї-заде "Нитки доль людських", у якій багато історій депортації. Я не переказую історії з цієї трилогії, але там я запозичила манеру працювати з кримськотатарськими фразами в українськомовному тексті. Також я згадую Шаміля Алядіна — моє розуміння кримськотатарської історії XX століття великою мірою виникає з його текстів. Попри те, що я українська філологиня, виходить так, що на мій текст вплинули кримськотатарські твори. Можливо, це одна з причин, чому роман виглядає написаним зсередини. Все ж наші класики писали про нього ззовні, як про щось екзотичне. 

"Для мене цей роман передусім про Крим і про любов"

— Розкажіть про прототипів героїв і героїнь роману.

— Вони всі нашатковані з різних людей. Якщо брати головну героїню, то я часто називаю її прототипом Олександри, якій присвячена книжка. Та насправді в ній — багато інших людей, і не всі вони із Криму. Частина родинної історії списана з моєї знайомої, онучки полковника КДБ, яка виросла в Києві. Звісно, багато моментів списані й із мене. Іноді мені здається, що є герої, які взагалі ні з кого не списані. Як-от Боря, дуже важливий для мене персонаж, який висловлює багато неочевидних ідей. Його зовнішність нагадує одного знайомого запоріжця, а сімейна історія і той факт, що Боря після анексії пішов воювати на Донбасі, взяті зі знайомого жителя Криму. Крім Мустафи Джемілєва та Рефата Чубарова, які не діють як персонажі, а просто згадані, є лиш одна абсолютно реальна людина — зі зміненим іменем. Кримці його точно впізнають.

— Які кримські теми, досвіди, персоналії ви підсвічуєте насамперед, створюючи отаку "нарізку" з прототипів? Який візерунок так викладаєте?

— Мені здається, це передусім досвіди громадських діячів. Лише на якомусь енному році роботи з цією темою я усвідомила, що Крим був просто просочений міжнародними громадськими організаціями й міжнародними ґрантами. Якщо на початку 1990-х гроші возили буквально валізами, бо не було відповідних законів, то згодом ця робота вже мала законну основу. Спершу її спрямовували на суто практичні штуки — побудову водогонів, інфраструктурне облаштування життя поверненців. У середині 2000-х посипалися ґранти на м’який вплив — міжетнічну толерантність, взаємодію. Якщо й будувати водогін — то так, щоб у цьому брали участь різні етноси. Це все я для себе відкривала, спілкуючись з людьми, які працювали в цьому секторі. Саме такими героями населений мій роман. Тобто я підсвічую людей, які були активними, відкритими, знали іноземні мови. Для них Крим, без жодних сумнівів, був Україною. Але, звичайно, ми не можемо сказати, що півострів був переважно таким. Моя героїня порівнює спільноту активних людей у Криму з крихітним острівцем у морі.

— Як Ви оцінюєте запит і попит суспільства на кримську тему?

— Книжка дуже добре продається. Це свідчить, що на цю тему є запит. Але цікаво, що для більшости читачів це роман передусім про кримських татар, тоді як для мене він передусім про Крим (не лише кримськотатарський) і про любов. 

— Чому?

— Думаю, для них саме ця тема в романі — найбільш незнана. Коли читаєш цю книжку, якісь деталі про Крим — тим паче про любов — можуть бути відомими. А кримськотатарське врізається в пам’ять як щось нове й невідоме. Мені здається, читацький запит є на тексти про інший Крим — про Крим, якого не знали. І другий момент, який я відчуваю, — це запит на літературу, яку я тут назву реалістичною. Це література, що прагне передавати реальність якомога докладніше й точніше.

"Крим — це не тільки кримські татари"

— Як так сталося, що люди стільки років їздили до Криму й нічого про нього не знали?

— Бо їздили не по це. Хотіли побувати на морі, побачити гори, подихати йодованим повітрям. На іншому не зосереджувалися. Чимало людей із материка ставилися до кримських татар так само, як у Криму до них ставилися ці умовні "слов’яни". Мені абсолютно зрозуміло, що це наслідок російських наративів. У 2014 році це ставлення частково змінилося. 

Від молодих читачів і особливо читачок я часто чую, що вони відчувають провину за те, що нічого не знали про кримських татар. Не думаю, що це правильний підхід. Це була загальносуспільна ситуація. Боротьба з ксенофобією і просвітництво щодо історії Криму не були на порядку денному. Пересічна людина не мала нагоди дізнатися про це більше. За це радше відповідальна влада, ніж окрема Оксана чи Катря, які читають роман "За Перекопом є земля".

— Для молодшої авдиторії Крим — terra incognita. Тому поставлю запитання, яке в червні 2023 року поставив один відвідувач Книжкового арсеналу: що 17-річна людина має знати про Крим? І що 17-річна людина може знати про Крим після 10 років окупації?

— Має знати, що Крим — це Україна, і що це регіон, який окупувала Росія. Що в Криму Росія застосовує жахливі методи катувань і переслідує політв’язнів. Обов’язково потрібно знати, що в Криму живе багато народів. Є корінні народи — кримські татари, караїми, кримчаки (не плутати їх!). Але там також живуть інші, тобто Крим — це не тільки кримські татари.

— Звідки черпати цю інформацію?

— Та бодай з Вікіпедії. Є курси про Крим на Prometeus’і, є інші просвітницькі урядові й неурядові проєкти. Тобто можна просто сідати й ґуґлити. Не думаю, що на початку своїх пошуків кожен сяде читати "Пів століття опору" Ґульнари Бекірової.

— Але спершу треба захотіти щось про це дізнатися. Як бути з тими, кому тема Криму просто нецікава? 

— Що б ми не говорили, які б я не називала джерела, це все буде актуальним лише для мотивованих людей. Навіть щоб читати Вікіпедію, потрібна мотивація. Все має починатися зі школи. Певно, на державному рівні треба впроваджувати якісь такі речі.

— Якби ви укладали путівник Кримом за мотивами роману, які б там були місця?

— Це точно був би Бахчисарай — квартал Старого міста, і Хансарай, і будиночок Ісмаїла Ґаспринського, де тепер працює меморіальний музей. Це була б вулиця Кільцева, на якій мешкає моя героїня. Це був би Сімферополь, його Старе місто, де має житло моя героїня вже дорослою. Там був би й корпус Таврійського університету в колишньому дитячому садку на вулиці Київській. Також був би центр міста, де відбувалися всі мітинги, зокрема проукраїнські. Тут іронія долі: проукраїнські та промайданівські мітинги в Сімферополі влаштовували на площі Леніна. Також у путівнику були б міста, які відвідує моя героїня разом зі своїм коханим — Севастополь, Партеніт. Був би КезлевЄвпаторія, куди їздили моя героїня з подругою Аліє перед тим, як покинути півострів.