Пішки з Києва. Спогади Людмили Старицької-Черняхівської про зустріч з окупантами

Ледве сіріло на дворі, як ми підхопилися. Вмилися швиденько свіжою водою попрощалися з ласкавою господинею, що так щиро прохала нас заждати та поснідати і вирушили натще-серце в дорогу. Настрій у всіх був трохи напружений. Саме під боком денікінці чинили погром у Фастові. Ми мали йти денікінським фронтом. Коли ще доберемося до того Веприка, ану наших там вже нема? То йти до самої Попельнісело у Житомирській області? Далеко, а подруге хвилювала й турбувала думка: чого ж наші все отступають далі?

Поминули ще сонне село: вийшли на зелений луг: — скільки око навкруги темна смуга дубового ліса, то-ж на той ліс нам держати шлях, тим лісом і йти до Веприка.

Тиша на полі. Викотило сонце на безмежне небо і загоріло нас … Навкруги — ні людині, ні коний — не видно нічого. Дивно якось, наче вимерло все навколо. Аж раптом: Стій! Передний зупинився. Що воно таке? Надходимо всі. — Дорога розділилася: одна побігла в глубину ліса, друга попід лісом. Так як в казці! Куди ж йти? Радимось, радимось. Нам казали таке: "там підете просто шляхом аж до самого Веприка". Ото-ж воно й "просто"… А денікінські банди під боком.

Чи то ж так ми йдемо? А може кружляємо та й попадаємо просто у Фастів.

Аж ось нарешті люди. Розпитуємо чи так йдемо до Веприка.

— А так, так! Отсе через ліс, просто йдіть сим шляхом аж до самого Веприка.

Знов "просто".

— А звертати нікуди не треба?

— Та ні, там у саме село й зайдете.

— А далеко ще?

—Ні, верстов зо три, більше не буде.

Ну треба прибавляти кроку.

— А хто ж у Веприку? Петлюрівці?

—  Е, ні. — відказує молодиця. — "Петлюрівці", кажуть, ще вчера пішли.

Отсе так добре. Де-ж їх тепер шукати?

— А зараз є хто у Веприку.

— А я знаю? Молодиця не хоче відповідати, вона щось, скоса на нас поглядає. Ще-б пак! Сама в хаті, чоловік десь поїхав, а тут така валка… Воно краще було-б не йти у село, відпочити в неї, але вона відмовляється: і корову погнав хлопець в поле, і самовара в неї нема, і хліба тільки пів бохонця лишилося. Боїться. Треба йти в село.

Ідемо лісом. Що се? Здалеку ніби заторохкотіло, стріляють? Спиняємось всі. Так, ніби! О! Знову! Тра-та-та-та… таки cтріляють десь далеко. Що його робити?

Аж ось затарахкотіло десь зовсім близько. Бачимо у возі сидить чоловік здоровий, кремезний. Сердито поганяє коні, видко розгніваний.

— Доброго здоровля, дядьку,— спиняємо його.

— Здраствуйте! Дядько навсправжньо розгніваний, навіть не задає нам традиційного питання, звідки ви, люди добрі?

— Чи близько вже Веприк? А що у вас в селі спокійно?

— Еге спокійно! Чули стріляли?

— Чули. А хто ж се?

— Хто? Звісно, денікінці.

— Денікінці? А наші-ж де?

— Пішли ще вчора. А сі сьогодні оцем зрання увійшли.

— Се вони й стріляють?

— Ато ж! Порострілювали людей, десятеро на смерть забили, а скільки поранили.

— За що?!

— За що! — очі в нього займаються мов у вовка. — А за те, що люди засіяли панську землю, та й звісно викосили. А вони отсе війшли вдосвіта та зараз до старости: виказуй хто зожав хліб з панської землі? Та й скликали всіх, ну ось і постріляли.

— Ну а ви-ж нічого й не казали! Як-же ви дозволили! Виривається в мене мимоволі.

— Еге, поговориш з ним, як у нього кулемет, а в тебе батіжок! Хай би він був вчора прийшов, як наші тут були! Бачите "старий режім" думають заводити! Та вже-ж Петлюра не дурно по світі ходить. Ач чортова кацапня лізе сюди на Україну. Ну-ж буде їм, як і тим "комуністам"!

— А богато денікінців?

— Жменя.

— Така значить діспозиція, фронт.

— Така значіть дізпозиція? Фронт рівняти їм треба — дядько видно в бувальцях бував, — тут відступили, там наступлять. Ну тільки тим, старо-"режимникам" тут не панувати.

Він аж пищить, розлючений.

— За що людей побили! За те, що вони й виорали й засіяли й позвозили. То значить, я працював, я горював, а він прийде, нетруджений тай буде все забирати. Ну вже ж не буде того. Або з тебе, або з мене кишки на бік! Хай тільки батько Петлюра слово подасть. Єй Богу й жодного денікінця на Вкраїні не зостанеться.

Ми захопилися розмовою, а тим часом й забулися, що се-ж вже фронт. Куди ж тепер іти?

***

Ідемо мовчки і людей щось не видно. Біля хати ліворуч одалік від нас стояла купка людей: кілька селян і троє москалів в здоровезних патлах чорних шапках, на штанах лампаси, в руках вінтовки, а на плечах ріжна одежда, шуби, пальто, спідниці — військова здобич, що витрусили в Фастові.

Продають селянам.

Ми приймаємо самий незалежний вигляд, опускаємо голови, припускаємо кроку, от люди поспішають, йдуть за ділом ніколи їм на всі боки розглядатися.

Доходимо до самих москалів, очий не завважують, дуже захопилися торгом. Та наша валка велика, оглядаються люди. Озирнувся й москаль, та посунув до нас важким кроком.

— Стой! Тєбє говорять стой! Москаль стає перед нашим попередним і стукає об землю рушницею.

Що за обличе! Се не людина. Се якась звіряча морда обпухла жовта з маленькими очима визирає з-під чорної вовни таплатої шапки, ні думки, ні почуття не видно в тих очах. Зарізати, вбити людину — для нього се жадного питання нема! На спині висить шовкова спідниця і драпове пальто, мабуть здер ще з теплого тіла. Ой. Боже наш, чи то він зроду був таким, чи се випродукт "великой войни".

Стаємо всі навкруг.

— Куда йдьош?

— В Кожанку

— Зачєм?

— Хліба купить.

— От коль?

— Із Київа

— Из Киева, а что-ж там что-ли хлєба для вас не хватіло?

Пояснюємо про голод в Київі, про те, що всі кинулися хліба по селах добувати.

Морда "усміхається" ловко! Тут у них всього до схочу, — копай пий, — скільки в пельку полізе.

— Пашпорт єсть?

— А єсть все, одказує  наш старший і витягає з кишені пашпорт, справжній старорежімський — чорну книжочку. Витягаємо і ми такі-ж пашпорти. У передних є, а в задних пашпортів нема, тільки — по-українськи посвідчення.

Що воно буде?

Покрутила звіряча морда пашпорт один, другий, розгорнула їх. Книжка як книжка, справжній "старий режім", — а товариші там торгують біля хати, шкода часу.

— Ну, ступай! Крамантує він. Ми рушаємо, рушаємо поволі, так начеб нам то цілком байдуже, чи йти чи то не йти.

А з серця мов камінь звалився! Фу! Та се-ж тільки перша зустріч. Що воно буде далі?

Відійшли далеченько, завернула вулиця в другий бік. Йдемо та йдемо, як москалі, "скорим маршем", а селу й краю нема. Нарешті поле, а за полем ліс. Тим лісом нам іти на Величі, а за Величами вже й Кожанка, недалечко.

Збилися як вівці при дорозі

— Ну, се ще панове, минулося, озивається до всіх старший лікар, але знаєте нам треба надумати щось розумніше для відповіди, бо з Києва у Кожанку по хліб, се вже занадто далеко.