"Вже весна воскресла". Як українці водили ягілки 100 років тому

Ягілки (гагілки, галагілки, гаївки, веснянки), це обрядові пісні українського народа, сягаючі своєю давниною непам'ятних часів. Є вони головною основою найбільшого свята воскресення весни-літа. Природа, її зміни і сили викликували в народі божеське почитання. Перемога світла над темнотою, тепла над студінню, весняного оживання над зимовим завмиранням була предметом найбільшого почитання, дальше предметом радости і втіхи. Народ тішиться побідою світла, життя і добра над тьмою, мертвотою і злом; з обсервації набрав він переконання певности і віри в це, що добро-світло мусить побідити зло-тьму. Це довело до дуалістичного світогляду нашого народа. Народ звертався з похвальними піснями до добрих сил природи та просив їх як добрі божища, захистити перед нещастями від злих божищ — темних сил, що наносили йому лихо, а і темні сили вимагали просьб, та люде з острахом і боязню благали їх лише рідко о змилування, а більше заклинанням, чаруванням старалися відвернути від себе їх гнів.

Свята, получені все з всенародними забавами-ігрищами, були в честь лише добрих богів — добрих сил природи, а підчас цих свят побіди добра лише висмівано і кепковано собі над побідженим ворогом, не дбаючи про його майбутню пімсту.

Це вкорінене в народі вірування в добрі і певні переміни сил природи, в сильних добрих богів, що дають світло, тепло, дощик і оживлюють плодовиту землю, перетривало довгі віки. Християнство, що достроїлося і до поганських обрядів і до давніх звичаїв, не змогло і доси виругувати зовсім цего дохристиянського вірування, цего обожання природи — і народ ще доси в більшости має більше розуміння і прив'язання до предківських переконань як до християнських незрозумілих і неприступних критерій. Ще нині в околиці,— не лише на Поліссі, — де народ не розуміє майже зовсім християнства і не старається зрозуміти, а живе в переконаннях дохристиянських наших предків.

Народ сам в собі дуже консервативний і не дається легко переконувати, хиба що сам наглядно переконається; і цему завдячуємо, що наша народна давнина не затратилася, хотяй її і чужі і свої завзято викорінювали як "бісовскія плясанія". Але і це викорінювання причинилося багато до того, що мало давних дохристиянських пісень, обрядів в своїй повноті і красі перетривало до наших часів. Повного образу давніх обрядів і звичаєвих ігрищ ми собі унаглядити не можемо. Те, що перетривало, є лише фрагментом і то понищеним, перелицьованим.

Найбільше давнини маємо ми захованої у весняному святі, яке своєю величавістю, своїм гарним враженням побороло противности і перетривало до наших часів, добираючи до себе і нові сучасні із свого окруження фрагменти. Цеж свято весни унагляднює розбудження життя не лише чоловіка в його відроджуючімся окруженню, але і кожної тварини, яка веселиться новим життям і співом, рухом достроюється до радости чоловіка, навіть вода якось веселіше пливе.

Від свята весни рахував наш народ початок року  і доси ніяк натуральний селянин не може собі виобразити початку року від середини зими, а числить "від сего літа": літо і зима — це головна рахуба у народу; весна і осінь (не "пізна") входили в склад літа. То-ж початок року злучили вони з так величним святом розбудження нового життя.

Свято це розпочинано величним гимном весни — "дівочої краси": "Вже весна воскресла!"; слово "воскресла" запозичило собі опісля християнство. Хоронено "коструба" бога зими, зробленого зі снігу, якого тепер весна допче ногами і гріб його приплескує руками, щоби вже не встав. Витають піснею зазулю, вістунку весни, соловія-пташку, лискучу воду, що "по білому камени стиха йде", травку-муравку, розвивання явора зелененького, розцвіт фіялоньків, а навіть квочку з дитятоньками.

Весняне свято було також важним для молодих, головно ізза свобідного запізнаванняся. Було воно в дохристиянських часах рівнож святом загальних заручин. А вже весільні церемонії відбувалися вневдовзі по святах. Простолюдин і тепер весільні обряди більше вважає потрібними для важности шлюбу як церковні церемонії. В давнині ці всенародні, звичаєм визнані приписи і церемонії були чимсь догматичним і ненарушимим. А свято весни, яке і тепер є предметом найбільшого заінтересовання, було колись для молодіжи початком їх щасливих літ. Як це свято якби вводило усіх і усе в новорозбуджене життя, так і молодих людей лучило воно при мягкім теплі весняного сонця в злуку до нового семейного життя.

Більша частина ягілок і весняних забав угрунтована на натяканні на сполуку люблячихся сердець. В ягілках натякається і на давний звичай викрадання чи поривання дівчини для насильного змушення її вийти замуж може проти волі села чи родичів. І це діялося може найчастіше підчас свята весни (ще тепер в звичай, що хлопці засідаються в корчах коло місця, де відбуваються ягілки і страшуть дівчат, будьтоби пориванням їх у далеку чужину; а може це пам'ятка часів татарського лихоліття). Та не дармо говориться в ягілці "піде село за дівкою" шукати чи відбивати її, а тимчасом чий там "синочок, привів її до домоньку і сказав, що завтра буде привитання", бо прийде стара мати. 

Не мало є в ягілках і сатир та сміховинок з чистим українським гумором. Весняне свято і місце його ігрищ, які трівали до двох тижнів, збирало всю громаду головно молодих, але і старих, які подивляли свою народну штуку, свій театр на екрані зелені, свіжого воздуха і серед гамору і воні молоденького відновленого життя. Все зло і добро, хиби і добрі прикмети населення громади були виставлені під публичну критику не їдку, а жартобливу.

Не лише домашні і громадські справи входили в зміст українських весняних пісень, але і суспільні та політичні питання були тут скристалізовані в мініятюрній відбитці. Легко можна означити час повстання даної ягілки із кількох натяків чи слів, що характеризують її сучасність.

Співається про купців-чужинців, "данчиків" що пливуть по дунаю (більша ріка називається в українській словесности дунаєм). Невзгодини, сварки і проганяння одного князя иншим з замку, бере народ в свій словесний репертуар, висміваючи при тім брак патріотизму і любови до рідного у наших князів, що драчами занапащували свою долю і наносили нещастя краєви. Один князь взяв замок, та вневдовзі инший його прогнав і він опинився за городом "як пес".

Співається про галицького князя Романа "чужу-чужинину", який прийшов з Волині, не любили його бояри і народ, та про полишену ним вдову з дитятками. Знана ягілка "Воротар" оспівує насильне вивезення двох дітей Романа, сиріт із замку, а головно його сина Данила "крайнє дитятонько", що "ходить в атласі і в паняньскії красі". Люде не хочуть видавати свого "дитятонька", бо перечувають, що зазіхання чужих на галицьку землю принесе їм війну, неспокій і знищення.

Як галицько-волинська літопись під р. 1241 увіковічнила пам'ять словутного співака Митуси, що ходив від села до села і піснею та словом народови вогню і завзяття додавав, так ягілка зробила славним народного музика Жучка, який "грав золотою ручкою"; малий він був "як дитина", люде раді були йому дуже, носили його на руках, бо кожний слухав, як він грав, і ще казав: "Грай, Жучку, грай!". Тепер при ягілці о Жучкові носять хлопчика по руках і приспівують йому.

Згадується і українську західну землю люблинську, яку галицько-волинський князь Лев I затвердив у приналежности до української держави. Лев був споріднений з польською княжою лінією, коли домагався краківського стола по смерти Болеслава Стидливого, краківського князя; тому співається: "Поїду я до Люблина, тещі шукати".

Чим близше наших часів, тим менше сучасного сюжету. В давнині видно час більше сприяв народній словесности. Та і в новіших часах важнійші події не остали без згадки в ягілках. Всенародне повстання за Хмельницького і козацька доба згадана в ягілці ч. 4; козак їде десятками миль на своїм коникові о голоді без поживи для коня, шабелька його сестра головніша для него. Приїздили козаки під той час і до Галичини та вербували смільчаків, що не хотіли зносити панщизняної неволі, і вели їх дібровами, темними ходами до волі, до свобідного лицарства на широку Україну. І гарними, славними лицарями обдаровувала весь час Галичина козацьке військо; не перевівся відважний лицарський дух Галицьких Українців з часів перших Романовичів.

Часи нелюдського закріпощення в панщизняній неволі, коли наш народ мучений гірше скота мусів віддавати здоровля, свої сили, все своє життя, а навіть невинність дівочу і честь ненаситним, бутним польським дармоїдам-панам, коли не лише особиста воля, але і воля совісти, народна церква була в найгіршій, соромній неволі у тих несовісних польських мольохів, що пустили нехристів з арендою на наші церкви, ці часи не могли лишитися без гіркого спомину в народній ліриці. Кілька речень про Зельмана, що їде з родиною отвирати церкву на Великдень, говорить про все. Не мало окупу мусів взяти жид за отворення церкви, не мало мусіли ждати люде на його приїзд; певно, що дзвони мовчки чекали на свою пісню воскресну може і до пізнього полудня.

Народ прибитий на панщині, знеможений визутий з усякого почуття своєї гідност, при пекольних відносинах не вмів інакше реагувати, як втіхою, що бодай по так довгім ожиданню — разом з сідоглавим попом — таки були цікаві, що вийшли далеко за церкву дивитися, чи не їде Зельман; прибігли наперед і сказали, що вже їде Зельман з ключами до церкви. При приході Зельмана розступалися люде побожно, побожніше як при приході попа, та витали його низько словами "на добридень".

Епохальний перелім в життю простолюддя по скасуванні панщини відбився в весняних піснях. Народ хвалив тих панів, що скасували панщину, з обмерзінням згадував про тих, що носили панщизняні прути і били ними до безпритомности або аж до смерти — нарід був у руках своїх панщизняків чимось гіршим від його худоби. Народ сміється тепер з давних своїх панів, що просять тепер людей до себе на роботу і обіцяють усього дати, щоби лише прийти і не здурити пана.

Та найбільше подибуємо в ягілках моментів із буденного життя нашого народа; його звичаї, простота і щирість виявлені ту в цілости так, що з цих пісень можна собі докладно представити характер нашого народа.