Від Чорнобиля до параолімпійського золота. Фрагмент із книжки Оксани Мастерс "Долаючи біль"

Блим.

У кімнаті спекотно, задушливо й тісно, наче в утробі. У повітрі завис в’язкий, нудотний запах випарів хлору. Я лежу в гарячій воді, пускаю бульбашки, вдаючи з себе морську тваринку. Губи пощипує хлорка, і я майже забуваю про біль після нещодавньої операції. Мене підтримує жінка: мій маленький животик лежить на її руці, коротке темне волосся сяє у тьмяній кімнаті, можливо, у відблисках полум’я свічок. Не пригадую, яке освітлення було в кімнаті, але виразно бачу кругле обличчя жінки, її волосся, смагляву шкіру. Вона завжди тут, у цій спекотній кімнаті, біля бортика ідеально квадратного басейну, — допомагає мені після операцій. З якоюсь терапевтичною метою вона обережно ставить мені на спину підігріті скляні банки. І масажує спинку там, де від банок нагрілася шкіра. У цій пропахлій хлоркою ванні я почуваюся щасливою і любленою.

<p>Оксана Мастерс в Україні</p>

Можливо, вона моя мама. Лише вона торкається мене, лише вона хоч якось мене пестить. Вона точно моя мама. Тут я у безпеці.

Блим.

У підвальному приміщенні я тру об пральну дошку шкарпетки, а потім викручую їх. Після того як я випрала десять пар, неохайна стара жінка, одна з прачок, звідкілясь витягує грудочку цукру і кладе мені в руку. Я люблю цукор. А ще я дуже-дуже голодна й готова випрати геть усі шкарпетки світу за ще одну грудочку цукру. Я навчилася розтягувати ці ласощі на багато годин. Спочатку розчавлюю грудочку цукру язиком на кристали і поволі смокчу їх. Так цукру вистачає на довше, і я обманюю голод. Тягнуся за іншими шкарпетками, прачка всміхається. Можливо, ця жінка — моя мама.

Блим.

Мене знову відвідує жінка з довгим світлим волоссям. Я не знаю, хто вона і чому вона тут. Мабуть, моя мама — саме вона.

Блим.

Я прокидаюся. У кімнаті півтемрява. Тут завжди так темно і тьмаво, що мені знову здається, що морок висмоктує енергію з усього живого та поглинає її. І тут холодно. Мені завжди холодно, хоча вночі старенькі бабусі накривають нас уживаним одягом поверх шорстких простирадл і кусючих тоненьких ковдр. Вони так щільно, так грубо підтикають ковдри, навіть не дивлячись на нас, що інколи я цілісіньку ніч лежу на спині, бо не можу перевернутися на бік.

З мого ліжечка, найближчого до дверей, які бабусі завжди замикають ззовні, я підводжу голову, озираючись у пошуках Оленки. Вона має бути десь тут. Ліжка стоять уздовж стін, а два ряди, узголів’я до узголів’я, — у центрі кімнати. Більшість із них зараз порожні — у цій великій кімнаті на тридцять ліжок нас менше десятка, але іноді тут буває людьніше — через турнікетні двері, що обертаються, раз у раз заходять і виходять діти. Оленка тут стільки ж часу, скільки я.

Вона моя найкраща подруга у третьому для мене сиротинці. Це державна школа-інтернат, у якій живуть різні діти. Нас тримають окремо від тих, хто інколи їздить додому, до своїх рідних. Діти в моїй групі трохи відрізняються, фізично чи розумово. Хоча я ще не цілком розумію, що я — інша.

Іноді я думаю про те, що ходжу не так, як Оленка і більшість інших дітей. Моя ліва нога коротша за праву на п’ятнадцять сантиметрів та викривлена як літера "С". На обох ногах у мене по шість пальців — і я дуже пишаюся цим, — а мої ступні різного розміру. Мої руки теж інші — на кожній долоні по п’ять пальців, але великих пальців немає, і всі пальці зрослися. Знаю, що мені робили операції. I трохи пам’ятаю їх, а ще я бачила згадки про хірургічне втручання в картонній папці особової справи, що мандрує зі мною з одного дитячого будинку до іншого.

<p>Оксана із мамою у США, 1990-ті</p>

У свої п’ять років я ще не знаю, що не можу стояти прямо, бо під моїми колінами бракує опорних кісток, а на тих кістках, що маю, ходжу повільно й незграбно. Я народилася без зубної емалі, частини шлунку, правого біцепса та однієї нирки. Друга нирка неправильно розташована. У свої п’ять років я ще не знаю, що на мою матір вплинула жахлива кількість радіації, що осіла на цю частину України після вибуху на Чорнобильській АЕС, і що я одна з незліченної кількости дітей, які внаслідок катастрофи народилися з вадами. Я також не знаю, чому батьки відмовилися від мене.

У свої п’ять років я деколи замислююся про те, що відрізняюсь від інших — коли не можу зробити того, що роблять інші діти. Але найдужче мене гнітить відсутність сім’ї, і щоразу, коли якась жінка з байдужою лагідністю ставиться до мене, я запитую себе, чи не вона моя мати.

Бабусі відмикають двері. Я сідаю, і одна з них хапає мене за голову, плює собі на долоні — ненавиджу цю процедуру — та копирсається у моєму волоссі. У мене коротка стрижка, щоб легше було шукати воші. Це я також ненавиджу. Оленка має гарне й довге світле волосся. Не знаю, чому її не підстригли. Вона гарненька блакитноока білявка. Така собі українська лялечка. У мене ж волосся кучеряве та чорне. А тепер ще й мокре від бабиної слини.

Хтось зі старших хлопців на плечах виносить мене зі спальні. Я найменша й не завжди встигаю за іншими дітьми через свої ноги, іноді хлопці ось так допомагають мені. На хлопцевій спині я мандрую через дивну маленьку вітальню зі старим, вимкненим чорно-білим телевізором, похмурими довгими коридорами з батареями, — через усю величезну стару будівлю аж до їдальні. Лише тут ми бачимо інших дітей. Тих, хто має рідних. Але і в цій подібній на печеру кімнаті зі схожими на мертві дерева брудно-сірими колонами, обшитими темним деревом до половини їхньої висоти, ми сидимо за окремим столом біля кухні, подалі від тих дітей.

Тут завжди так гамірно. Тут так багато тих інших дітей, понад сотню, і їхні стільці безупинно скрегочуть по холодній брудно-білій підлозі, яку, здається, не мили багато років. Ми їмо з металевих мисок і тарілок, п’ємо з металевих горнят, і їхній брязкіт розноситься дзвінкою луною. Розмови, перешіптування, фиркання, регіт, верески. Моє тіло від цього галасу аж вібрує.

У моїй мисці — прозора червоняста рідина. Нам дають або хліб, або суп. Зрідка і те, і те. Тим іншим дітям, мабуть, таки дали хліб, бо я бачу, як наприкінці кімнати хтось жує, а переді мною немає нічого, що можна жувати. Можливо, у їхньому супі є м’ясо або картопля. А може, вони просто вдають. Знаю напевно лише одне: нам, дітям, що сидять у цьому кутку, ніколи не дають вдосталь їжі, і я завжди голодна. Іноді не можу думати ні про що інше.

Після того як ми поїмо, вихователі ведуть нас до туалету. І це я також ненавиджу. В огидній невеликій кімнаті з унітазами, вишикуваними вздовж стіни, один біля одного, нестерпно смердить. Нам усім наказують сідати, — якщо захотіти, то кожен із нас, повернувши голову, зустрінеться поглядом із сусідом, але ми просто опускаємо голови й чекаємо, поки нас пристебнуть ременями. Нам не дозволяють підводитися, аж поки ми не випорожнимося, а іншого шансу піти в туалет не випаде, аж поки вихователі нас знову не приведуть сюди. Тому ми примушуємо себе випорожнитися.

Потім вирушаємо до школи. Ми ходимо туди ненадовго, на годинку, можливо, на дві. Виходимо надвір, минаємо іржаві гойдалки дитячого майданчика й заходимо до меншої огородженої цегляної будівлі, де здебільшого на нас просто кричать або записують наші імена на запорошеній класній дошці. Іноді ми взагалі не ходимо до школи. Найчастіше ми просто сидимо в маленькій кімнатці поряд із великою спальнею і дивимося по телевізору вічні французькі вестерни, у яких індіанці завжди перемагають, або тиняємося купками чи парами в лунких коридорах із мовчазного дозволу вихователів, що курять біля дверей і не звертають на нас уваги, якщо ми не бешкетуємо. Я уникаю сходів, що ведуть із вітальні нагору до замкнених кімнаток без вікон на другому поверсі. Навіть не дивлюся на ці сходи.

Сьогодні вночі, після того, як старі жінки закутали нас у тоненькі ковдри й накинули зверху одяг, я вислизнула з ліжка, як уже робила не раз, і підкралася до замкнених дверей спальні. Замкова шпарина досить велика, щоб зазирнути в неї. Крізь отвір я бачу частину кімнати: торочки брудного килима, частину дивана, а також руку й велике пузо чоловіка, який буває там лише вночі. Він курить і дивиться телевізор, але крізь шпарину я не бачу екрана. Ми ніколи не бачили цього чоловіка вдень. Він завжди чергує вночі.

Мені лише п’ять, і я не хочу лежати в цьому незручному маленькому ліжечку, з якого щойно втекла. Я хочу дивитися телевізор. Лише цієї нічної пори я сама вирішую, що робити. Тож сідаю на холодну підлогу, зазираючи в замкову шпарину, і слухаю програму, що її дивиться чоловік. Ще кілька дітей з шурхотом виборсуються зі своїх ковдр-«в’язниць» і підходять до мене. Ми сидимо біля дверей, тремтимо від холоду й дивимося на танок світла з екрана — мерехтіння відтінків сірого та сліпучі білі спалахи, рятуючись від нічної темряви, що оточує нас зусібіч.

Блим.

Білява жінка — одна з тих, яка бере мене на руки турботливо й ніжно, а не так, наче я стара книжка чи щось таке, — простягає мені тарілочку із вареником. Мій живіт наповнений, як ніколи, після справжнього борщу, яким вона нагодувала мене, але я ніколи не відмовляюся від їжі. Надкушую вареника. Він із вишневою начинкою, і я геть про все забуваю — про те, як мені погано, як боляче, якою голодною щойно була (я завжди голодна), і навіть забуваю помилуватися дивовижною кімнатою, до якої мене привели.

За прозорими шторами — темрява, але всередині тепло і світло. Ця жінка має кольоровий телевізор, на якому повсякчас змінюються цікаві картинки, поки я доїдаю вареники. Ця невеличка й захаращена кімната відрізняється від порожніх кімнат, до яких я звикла.

Думаю, вона тут живе. Мабуть, вона приводить мене сюди, коли інші починають мене ображати, щоб дати мені час заспокоїтися перед поверненням до сиротинця. Не знаю напевно. На жаль, не можу згадати, ані хто вона, ані який мала вигляд, пригадую лише довге світле волосся і зґрабну невисоку статуру. Як завжди, я вважаю її своєю матір’ю, а цю кімнату — своєю домівкою, і хочу ніколи не покидати її.

Блим.

На підводі неперервно підкидає. Мене так нудить, що навіть не можу дивитися на коней, які тягнуть її; мені так кепсько від нудоти, що ледь не забуваю, як сильно люблю тварин. Здається, я ніколи не їздила в автомобілі або автобусі, лише на цих хитких підводах. Але ми їдемо в літній табір — місце, сповнене світла й кольорів; діти-сироти зі школи-інтернату їдуть туди, коли інші діти їдуть додому. Дім. Я мрію про нього.

Блим.

Чудового пополудня я з Оленкою збираємо ромашки — звичайні бур’яни, але я уявляю, що це величезні соняхи. Вона показує мені, як плести вінок. Мабуть, вона старша за мене. Певно, так і є. Вона завжди знає, що сказати, як вчинити. Ми ще не закінчили плести вінки, а вона хапає мене за руку, і ми сонячною галявиною біжимо до фруктових дерев, яких повно в таборі, де ми літуємо. Сливи. Теплі від сонця полуниці.  Оленка першою зриває соковиту ягоду, а отже, можна й мені. Так вона захищає мене.

Оленка так і не показала, як доплести вінок.

Блим.

У мене кровотеча. Вона не зупиняється. Крови стільки, що не можу йти. Я дивлюся на металеву конструкцію на лівій нозі: вкручені в кістку гвинти зі сталевих кілець тьмяно поблискують у сутінках. Думаю, лікарі спочатку зламали кістку, а потім засунули ногу в цю клітку, але не пам’ятаю докладно. Я завжди відвертаюся, коли закручують гвинти. Мені сказали, що лікарі намагаються видовжити мою коротку ногу. Але цього разу, мабуть, щось пішло не так, бо кров тече без упину.

Блим.

Я прокидаюся в інтернаті, щільно закутана в ковдру, з тією ж думкою, що й кожного ранку: «Сьогодні буде хороший день». Урешті-решт, це ж новий день.

Я щоразу так думаю.

Цього ранку і справді все по-іншому. В їдальні лише ми, сироти. Сидимо в центрі кімнати, де зазвичай сидять інші діти, здаля від смердючої кухні. Нам дають хліб і суп із картоплею. Я вже втямила, що це означає: на нас прийдуть дивитися. Тому замість звичайних благеньких колготок і замалої на мене сорочки, я одягнена в одну з тих суконь, спільних для всіх. Ось чому замість того, щоб їсти швидко, захищаючи свою їжу від старших дітей, я їм акуратно й поволі, як вихована дівчинка.

Ніхто не розповідає нам, що діється у такі ранки, але я здогадалася, бо люди, які приходять дивитися на нас, зазвичай обирають якусь дитину й забирають її до окремої кімнати побавитися (лише там є іграшки, з якими нам дозволяють бавитися; всі інші іграшки зберігають на високих полицях і на них можна просто дивитися, як на оздоби), а потім ми більше ніколи не бачимо цієї дитини, бо її забрали додому, в сім’ю, до мами. У такі дні я добре поводжуся, намагаюся бути тихенькою і не бешкетувати, ба навіть намагаюся здаватися милою та чарівною, чи що там іще потрібно робити, щоб мене обрали.

Але мене обирають рідко. Зазвичай обирають іншу дівчинку, й іноді вихователі просто в коридорі знімають із мене сукню й одягають її на обрану. А потім інші діти, старші, що живуть тут довше за мене, глузують:

"Ну і як, подобається, коли вибирають не тебе?"

"У тебе досі немає батьків."

"Ти нікому не подобаєшся."

А іноді ми чуємо від злостивих вихователів або інших дітей у школі:

"Звісно, ти не потрібна нікому. Поглянь-но на себе."

Одного разу, у попередньому сиротинці, мене ледь не вдочерили. Пригадую, як мене та мою подругу Юлю привели до кімнати. Вона була молодшою за мене, зовсім маленькою. Пригадую, як ми бавилися разом і танцювали перед американською парою з Колорадо, яка приїхала познайомитися з Юлею і обіцяла вдочерити й мене. Але коли вони приїхали знову, щоб забрати Юлю додому, вони передумали стосовно мене. Я вже чула таке раніше. Люди кажуть: "Ми станемо твоїми новими мамою і татом", а потім не повертаються. Але ця пара сказала: "Ми обіцяємо, що знайдемо для тебе дім. Ми надішлемо твоє фото знайомим в Америці, які хочуть удочерити маленьку дівчинку, схожу на тебе".

Того ранку мене також не вибрали.

Починаю розуміти, що зі злістю простіше впоратися, ніж зі смутком і самотністю. Я починаю ненавидіти людей, які приходять обирати дітей. I вже не намагаюся бути милою. Змушую себе перестати вірити, не прив’язуватися до людей і не сподіватися, що одного дня приїдуть по мене.

Проте щоразу, коли мене охоплює злість і похмурий настрій, Оленка обіймає мене. Вона єдина, хто обіймає мене, і робить це по-особливому. Вона простягає руки до мене, кладе їх на мої плечі й дивиться мені в очі. Потім притискається до мене, обіймає руками за шию і кладе підборіддя мені на плече. Я заспокоююся і все навколо немов завмирає. Почуваюся задоволеною, щасливою і спокійною. Певно, так почуваєшся, повернувшись додому.