Українські великодні звичаї. Стаття з газети “Дрогобицьке слово” за 1942 рік

З празником Христового Воскресення сплелося на українських землях багато прекрасних звичаїв. Хоч християнство має на наших землях уже тисячолітню традицію, а проте, на диво, ще й сьогодні пізнаємо в народних великодніх звичаях та повірях риси двоєвір'я, а то й чисто поганського релігійного культу. Факт цей свідчить наглядно, що український народ вже перед прийняттям християнства мав високу своєрідну культуру. Його релігійна система, крім багацтва форми та широкої фантазії визначалася чисто ідеалістичним підкладом. Наші предки почитали сонце, як джерело життя, тепла, радости і сили, та плекали ідеали шляхетности і правди. 

Найбільші празники були присвячені звеличанню сонця – Дажбога. Зокрема великодні звичаї вказують на те, що в давнину відбувалося в тому часі соняшне свято, Великого Дня, тобто, коли по веснянім зрівнянні дня і ночі наступають щораз довші дні. З прийняттям Христової віри це свято сплелося з празником великої в біблійній історії події, а саме з Господнім Воскресенням. 

До великодніх свят підготовляється кожний українець вже з великого посту. В першому і останньому тижні посту ніхто не вживає скоромини (м'яса й набілу), а побожні селяни постять увесь піст. 

В першому тижні посту до суботи зносять люди на Україні глечики з медом до церкви, кладуть на них грамотку зі списком померших. Цей мед лишається аж до Лазаревої неділі. Ті "поминки", у нас в Галичині майже незнані, – це прекрасні залишки поганського обряду, що гармонійно сплівся з християнським культом. 

В Україні у Лазареву суботу на утрені (вечором), а в нас, у Галичині – в цвітну неділю роздає священик вірним галузки свяченої верби. По виході з церкви люди б'ють одно одного вербою, та приговорюють: 

Не я б'ю – верба б'є! 
За тиждень – Великдень! т. д.

Вербові галузки звуть у нас "шутками" мабуть тому, що люди, б'ючи себе, "шуткують", жартують.

Найголовніші дні Страсного Тижня це Великий або "Чистий Четвер" і "Чиста п'ятниця". На літургії в четвер в катедральному Соборі єпископ відбуває зворушливий обряд миття ніг дванадцятьом священикам. Коли смеркне, по церквах відбувається читання дванадцятьох євангелій, про Христові страсті. Люди стоять із запаленими свічками. Цей наш прадавній звичай, призабутий у Галичині як і звичай відбування пасій. В останніх часах стали його знову заводити.

"Страстну" свічку забирають вірні домів, ставлять перед іконами, а згодом ховають за образи. В годині смерти дають цю запалену свічку в руки умираючому, щоб покінчив життя "во Христі". В Україні б'ють по кожній євангелії в дзвони в Галичині торохкотять калатала. В Великодну П'ятницю перед полуднем виносять Плащеницю, прибирають гріб Господній, а в Галичині часто ставлять ще при ньому почесну сторожу.

Врешті приходить Великдень. Великодню відправу на всіх, східних українських землях зачинають правити пізно в ночі так, щоб "Христос Воскрес" заспівати точно опівночі. В Галичині навпаки, відправа, починається в неділю досвіта, щоб з першим блеском сходячого сонця понеслася радісна, вістка: "Христос Воскрес!". 

По великоднім каноні в Україні священик христосується – тобто цілується з вірними, а опісля всі – знайомі й незнайомі, приятелі й вороги, цілуються та прощають собі від серця всі провини.

В Україні вір'ять, що в трьох днях Воскресення спливає на людей особливша ласка Божа, хто б і вмер в цих днях, піде прямо в рай. 

По відправі відбувається на майдані біля церкви свячення їжі. В кошах, та на розстелених платках красуються писанки, та горді паски, сир, молоко, ковбаса, сало, іноді й ціле порося, сіль та ніж. 

У свяченні "паски" бачимо теж гарно заховані останки поганського культу. Червоні крашанки – символ червоного сонця, життя і плідности, сягають старих, в сумерках віків похованих, релігійних вірувань. Так само "свячене порося" – це останки поширеного на арійському сході культу веприці – символу плодовитости.

Проте найбільшою перлиною у великодніх звичаях є гаївки та веснянки, що їх виводить молодь на майдані біля церкви. На зміст гаївки зложилось багато первнів, та засадничий тон це радість з приводу весни. Є тут суспільні та історичні мотиви, в яких маємо виразні натяки на княжу добу, татар, тощо. Гаївки виводить переважно дівоча молодь. Хлопці б'ють у дзвони, стріляють з- пістолів, моздірів та т. зв. "больців", палять ватри, грають "вежі" і т. д.

Прегарний звичай існує по тім боці Сяну, в селі Болестрашичі, (Перемищина). На другий день свят, перед Богуслужбою хлоп'яча молодь бере з церкви корогви, хрест і кропило та бігцем пускається в поле. З піснею "Христос Воскрес" перебігають всі греблі, що ділять поля одного села від другого, дзвонять при цьому дзвінками та голосно вигукують. Зовуть їх "воскресниками". Вони проганяють зиму та будять поля із зимового сну. Цей звичай знаний ще у кількох селах, що сусідують з Болестрашичами. 

Другий день свят – це Вливаний (або, як у нас – Обливаний) Понеділок. Вже від самого ранку дзвенить  веселий сміх та гул по селах. Це хлопці зливають дівчат холодною водою, щоб здорові були та в цьому році заміж пішли. В Томину неділю відбуваються на Україні поминки за померших, а в нас уже у і великодний понеділок йде процесія на цвинтар, де правляться, "парастаси". На гробах пишаються скрізь румяні паски, а то й крашанки та ковбаси. Всі діляться з тінями своїх рідних радісною новиною, та "дарами Божими". 

Серед радісного гамору та гулу дзвонів минає великий празник Воскресення Христового. На престолі природи засідає безсмертна Весна-Лада. 

Передруковано з: Дрогобицьке слово. 1942. № 40–41. 3–6 квітня. С. 5.