"З високого неба в глибоке пекло". Спогади Омеляна Поповича про Буковину в часі війни

<p>"Три генерації". Омелян Попович, його сини Олександр, Ілько та внуки Омелько та Андрій</p>

Я вибрався на другий день із жінкою та трьома дітьми в буковинські гори. Два з моїх п’яти синів, інженер Ілько і учитель Остап пішли відразу з боєвими частинами в поле, найстаршого Олександра ще не були покликали, четвертий Степан ще не мав тоді 18, а наймолодший Віктор не цілих 15 літ. Вибравшись з Черновець, доїхали ми через натовп війська, що відступало вже з Черновець, ледве до поблизького села Каменої. Переночувавши тут у моєї синової, побачили ми на другий ранок тисячі людей, що возами і пішки втікали з Черновець. Дальше ми їхали через Сторожинець, де побачив я др. Смаль-Стоцького, як австрійського сотника, що проходжувався по толоці, на якій відпочивав обоз, до якого мабуть належав. Захотілося мені попращати колишнього товариша праці, що видала такі гарні плоди, які тепер нищить ворог-москаль.

***

Приїхавши до Вижниці, де мав я вижидати дальших подій, почув я там, що москалі обсадили вже Коломию і тим відтяли мені дальшу дорогу залізницею, тому поїхали ми возом на Путилів і Селетин та Кирлібабу на Угорщину. По дорозі оглядав я в останнє гуцульські гори, де прожив перші 10 літ мого життя. Тут бачили ми, як забиралася австрійська жандармерія зі своїх станиць.

***

Про підготування Росії до війни з Австрією свідчили оживлені русофільські агітації, які спричинили були політичні процеси проти кацапів на Угорщині й Галичині, а на Буковині увязнення російських агентів, братів Геровських, яким саме перед вибухом війни вдалося втікти до Росії, а до цього мав причинитися сам президент карного суду, румун Якубовіч. Геровські лютували відтак проти українців підчас російської окупації на Буковині, аж із вибухом революції в Росії, вивезено їх силою з Буковини.

Як москалі заняли Буковину, 1914 р. видала черновецька православна консисторія друкований в її "Вістнику розпорядків" наказ до духовенства "молитися за царя й за побіду російських, що прийшли не як вороги, а як спасителі від австрійського гнету".

***

Осінню 1915 р. вернув я з родиною до Черновець по увільненню Буковини від московського наїзду, та дома був тільки гостем, бо звичайно перебував у Дорна-Ватрі, куди перенісся був буковинський Краєвий Виділ. На самі Зелені Свята 1916 р. перед другою московською окупацією Буковини, виїхав я з Краєвим Виділом до Кольошвару, де пробули ми кілька неділь, а відтак до Праги, де опинилося рівночасно й краєве правительство. І в Празі перебув я 14 місяців. В Празі ми пізнали наших славних учених, проф. др. Горбачевського і др. Пулюя. Під їхнім покровом утворили ми комітет допомоги українським збігцям, який діставав матеріальні засоби від "Буковинського Комітету", що заснували були у Відні.

***

З Праги висилали ми українських учителів до українських емігрантських шкіл у Чехах, щоби рятувати українських дітей від польських шкіл, яким пособляли Чехи. З Праги покликано членів буковинського Краєвого Виділу на авдієнцію до нового цісаря Карла, в якій узяла участь і цісарева Зита. Вони ставили нам багато доцільніших питань, ніж цісар, якому все очевидно було байдуже.

***

Через хаос, який повстав в Австрії, не мали ми ніякої вістки-вказівки ні зі Львові ні з Відня і були полишені самим собі. Ми скликали в Чернівцях буковинську делегацію "Української Національної Ради", себто послів і представників партій, які брали участь у Зборах у Львові, й доповнили їх ще відпоручниками товариств. Ця делегація вибрала мене головою й радила день в день до пізньої ночі. Її ухвали списував секретар др. Литвинович, та нажаль ці протоколи попали відтак в румунську поліцію.

Передусім ухвалила делегація скликати до Черновець з цілого краю віче, яке мало піддержати ухвалу львівських зборів. Одержавши наше повідомлення про намірене віче, вговорював президент краю граф Ецдорф голову делегації, щоби ми не скликали віча, бо визвемо тим румунів і прийде до бучі. Та ми остали при своїй ухвалі й відбулося віче, якого ще не бачили Чернівці. З цілого краю прибули тисячі народу, інтелігенції і селян, чоловіки й жінки в святочних одягах з багатьма прапорами.

Віче відбулося у трьох найбільших салях: в Народньому Домі, в Музичному Товаристві і в Робітничому Домі, де йшли палкі промови. На остаток із стихійною гринуло гасло народу: Хочемо до України, хоч після львівської ухвали йшло поки що про автономію для Австро-угорської України. З піснею на устах рушили вічевики з усіх трьох збірних точок і, злучилися разом у величний похід, перейшли головні вулиці й ринок, аж до площі перед новим театром, яку заповнив нарід битком. З піснею "Вже воскресла Україна" розійшлися вічевики на всі сторони міста, прямуючи домів в настрою, якого досі ніхто з нас не зазнав; бо от-от буде своє хата, а в ній своя правда і сила і воля.

І знову невпинні наради, що далі робити: день в день являються наші люди яких не було вдома від початку війни; прибуває й військо, буковинські полки. Наші старшини-українці стараються позискати військо для нашої справи. Аж тут один із старшин-румунів сказав воякам, що можна їм забиратися з домів і брати з собою з магазинів , що воля і змога. Військо розлетілось, магазини отворені: хто хоче, розносить, що може.

Наші старшини кличуть сотню Січових Стрільців, що була ще в Вижниці, добирають до неї добровольців і дбають про лад і спокій у місті, розбурханім та застрашенім безнастанною стріляниною по всіх дільницях. Наші стражі ходять по місті, стережуть магазини, установи й банки. Наша команда міста видає перепустки. Без нас була б цілковита анархія. Президент краю просить нас по кілька разів на день про це і те, зокрема, щоби спонукати українську владу в Галичині, щоби вислала вагони по вертаючих з Росії вояків, головно мадярів, які товпляться в Новоселиці й готові залити й спустошити край. Ми телефонуємо до Коломиї й від тоді йде поїзд за поїздом з Новоселиці до Ворохти.

Ідуть наради, хто має перебрати владу в краю в зв’язку з маніфестом цісаря Карла. Президент каже, що готов віддати керму в руки українців і румунів. Барон Гормузакі й Грігоровіч відпекуються, очевидно знають также про наміри румунів. Григоровіч знову нарікав, що українці вже запанували в місті. Др. Ончул готов з українцями стати на чолі управи краю, та президент не відволяється ним самим. Ми готові перейняти владу спільно з румунами аж до поділу краю на українську і румунську частини. Посередники вертають від румунів із заявкою, що румуни годяться переняти владу самі, а ми мали б одержати владу аж з їхніх рук. По нараді наша делегація вирішила відкинути цю загадочну пропозицію.За те з усіх боків договорюють нам переняти владу формально в наші руки, маючи її вже фактично. І знову делегація радить горячково, днями й ночами, і на остаток ухвалює переняти владу в краю силою.

Настав день 6 листопада 1918 р. і з "Народньому Дому" вирушили о 11 годині призначені делегацією відпоручники а чолі військових відділів до поодиноких урядів. Військо обсадило всі входи будинків, а відпоручники української влади обняли без опору всі уряди від здивованих начальників, що нерадо уступили з місця.

В краєвій управі (намісництві) застали ми президента графа Ецдорфа в його бюрі. Посол Семака заявив йому, що на підставі цісарського маніфесту взиваємо його в імені "Української Національної Ради" передати управу української частини Буковини і в місті Чернівці "Українській Національній Раді" до рук голови її буковинської делегації Омеляна Поповича. Президент відповів, що не може цього зробити. Тоді поручник Ілько Попович звернув йому увагу, що ми не прийшли перетрактовувати, а перебирати владу, що будинок намісництва вже в руках українського війська. На це сказав граф Ецдорф, що уступає перед силою, перестає урядувати й передасть владу в руки заступників української та румунської нації, які погодяться між собою. Справу відложено на пополудне. Граф Ецдорф спитав, чи сміє відійти до свого мешкання, на що ми згодилися. В правительственному будинку находився тоді також архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний), що лежав хворий на інфлюенцу.

***

В пятницю 7 листопада, оповідав проф. Пігуляк, що румуни лагодяться вітати румунське військо піснями і хоругвами, а вже в субот розкинув літак по Буковині відозву румунського генерала Задика, в якій оповістив він, що небавом румунське військо обсадять Буковину й приверне лад і порядок, хоч лад був усюди крім румунських містечок в південній частині Буковини і на румунському пограниччі, де очевидно агітатори Румунії підсичували румунський нарід. На цю відозву Задика ухвалила українська делегація, головою якої став др. А. Артимович, вислати протест. Уложений в французькій мові протест вивезли паровозом до Глибокої др. Кордуба й сотник Радомський, де й доручили його адютантові Задика.

Страшний сум наляг був на мою душу, що немов почувала недалеке лихо, мимо світлої хвилі, в якій сповнилися мрії, які ледви чи хто з нас леліяв і які розвіяла лукава доля вже за кілька днів кидаючи буковинських українців з високого неба в глибоке пекло.