"Се моя давна мрія боротись за волю України". Уривки з воєнного щоденника Богдана Заклинського
12:21, 2 жовтня 2024
Від початку збройної агресії Росії проти України на захист українських територій стали Збройні сили України, левову частку яких становлять цивільні у військовій формі. Схожий досвід пережили українці з початком Першої світової війни. 110 років тому було створено легіон Українських січових стрільців, який став першим національним бойовим підрозділом у складі австро-угорської армії. У січові стрільці записували лише добровольців, серед яких майже 40% були представниками інтелігенції — громадські та політичні діячі, адвокати, педагоги, письменники, митці, студенти. З-поміж них і представники відомого та авторитетного у Галичині роду Заклинських.
Яскравою постаттю цієї родини є Богдан (Теодор) Заклинський — український педагог, публіцист, фольклорист, літературознавець, письменник, дійсний член НТШ, підхорунжий УСС. Його праці, які друкували у відомих тогочасних виданнях, мали суттєвий вплив на формування патріотичного світогляду української молоді.
Після початку Великої війни Богдан Заклинський і його дружина Осипа (Середа) були евакуйовані до Відня. Там він активно займався громадською діяльністю, продовжував роботу над власними працями. В березні 1915-го пройшов курс першої медичної допомоги, а в листопаді того ж року через хворобу повернувся на Гуцульщину, адже Окружна шкільна рада в Косові скерувала його вчителем в село Жаб’єс. Верховина, Івано-Франківська обл.. У 1916-му після наступу російської армії Заклинський перебирається в табір для переселенців у Нижній Австрії. Загальноукраїнська культурна рада призначила його учителем у таборі в місті Кірхберг (Німеччина). Наприкінці січня 1917-го Заклинський приєднався до лав УСС як підхорунжийУсі відомі нам джерела з біографічними довідками інформують, що він був у стрільцях від 1915 р. , отримав стрілецький мундир, але через слабке здоров’я не міг відбувати службу на фронті. Тому на початку 1917-го його призначили вчителем у селі Дорогиничі на Волині.
Публікуємо фрагменти воєнного щоденника Богдана Заклинського за 1915—1917 роки. Оригінальну орфографію і правопис збережено. Публікацію розшукала Марія Пірко, наукова співробітниця Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Відень, 1 лютого 1915
Богдан Заклинський — підхорунжий УСС, 1917 р.
Фото: Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя СтефаникаПрисяга нової сотні Січових Стрільців. Се в хоромах в ратуши віденськім. Народа, переважно українців, зібралося багато. Богослуження відправив о. Жук, тут[ешній] парох. Проповідь сказав о. Лежогубський. Роту присяги відчитав здається сотник [Никифор] Гірнякпедагог, військово-громадський діяч, публіцист. Був референтом військових справ при Бойовій управі УСС у Відні, командиром Коша УСС.. Замітне те, що до хвилі сеї додано слова: "Присягаємо послух на суші, на мори і в повітрю". Відтак промовляв генерал по німецьки, а капітан-сотник Дм. Вітовський по українськи (дуже гарно). "Ідеш у бій, товаришу. Всего мусиш виречися, а слухати лиш розказу властий. Та при тім памятай лиш те, бореш ся за Вільну Україну". Др. Кость Левицький промовляв від Головної Укр[аїнської] нац[іональної] ради, а др. Кирило Трильовський від Боєвої Управи. Музика по промові генерала заграла австрійський гімн, а по промові Трильовського український "Ще не вмерла Україна". Виходячи на простору площу, несли Стрільці укр. хоругов синьо-жовту, музика військова заграла воєнний марш. Так машерували вулицями Відня. Похід сей здіймив кінематограф і фотограф. Стрільці помаширували у свою касарню, а я пішов до учит[ельського] Комітету, де мав роботу. Вражіння сего дня глибоко запали мені до серця.
16. ІІ. 1915
[…] Наші виганаяють москалів з Галичини. З Буковини вже прусаки вигнали. Але хто знає, що буде з весною... Страшні битви. Потім ще й голод, холєра. А москаль вже тепер українців на Сибір пакує.
Сьогодні була академія за [Михайла] Павлика. Промовляв Кость Левицький, [Микола] Ганкевич, [Кирило] Трильовський, Жук Андрій, пані [Северина] Кабаровська і [Михайло] Білик. [Богдан] Лепкий відчитав свою поезию.
Посилаю письмо в справі воєнного музея у "Культурно-просвітну Раду". Моя стаття була у "Ділі"Богдан З-ий. Український воєнний музей. Діло. 1915. 16 сїчня. (Ч. 210). та в "Вістнику Союза Визв[олення] Укр[аїни]"Український воєнний музей. (Апель до наших вояків і громадянства). Вістник Союза визволення України. 1915. Ч. 7–8. С. 24.. Як то тяжко яку добру справу посунути хоть один крок наперед!
19.ІІ.1915
Яка важна річ — памятний дневник. Притім інтімна. Дневник, писаний в часі війни, тимбільше важний і памятковий. Так що ж, війна дїлає так пригнобляюче, що не можливо щось путнього написати. Те, що досі написано, то от балаканина. А давний памятник лишився у горах.
* * *
Читаю поезиї [Юрія] Федиковича, може вже двайцятий раз. А все знаходжу щось нове. В порівнаню з [Тарасом] Шевченком — у Шевченка — що поезия — то золото. А у Федьковича багато полови, а між нею треба добре шукати, щоби знайти зерно. Федькович — пізний романтик, до того ще людина викривлена і зломана. Одним словом — нещасний. Але можнаб його назвати й вчасним модерністи, такі його деякі поезиї чисто настроєві.
Відень, 13 марта 1915
Передвчера приїхав Славко. Каже, що у Станіславові командир московської жандармериї шукав Дмитра Донцова і Богдана Заклинського. Знов вчера приїхав з Дзембронї (Жабє) п. С[аєвич Микола]український інженер-лісівник, громадський та військовий діяч. У 1916–1918 рр. очолював Комісаріат УСС у Володимирі-Волинському. і казав, що в него були москалї. Офіцер переглядав альбом з фотоґрафіями знайшов там мою фот[ографію] і каже: "Я сего знаю. Ми його шукаємо!" І взяв собі мою фот[ографію]. А сегодни знов каже д. Ба-кМабуть, Антін Баландюк (1893–1953) – український композитор, педагог, входив до складу Пресової квартири УСС, четар УГА, що до ВарпаланкиВарпаланка (угор. Várpalánka) або Панланка, що біля підніжжя Мукачівського замку, де впродовж 9 місяців – від листопада 1914 до 5 липня 1915 р. розквартирувався Кіш УСС – українська запасна частина, створена для поповнення особового складу Легіону Українських січових стрільців до Стрільців чи до штабу прийшло письмо (його написали і підробили москалї), щоби на Україну післати 100 студентів на аґітацию, а між ними Богдана З[аклинського]. І я не можу дійти причини того, чому москалі так на мене завзялися. Не знаю, що їм спало в руки, чи може переловили ще передше мої листи. Добре, що я втїк з Жабя, бо булиби мене вже давно зловили і вже я не живби на світі!
Відень, дня 6 червня 1915
До Світлої Президії Комісиї для відбудови сіл Східної Галичини у Відни [...]. В 2.2. ч. "Діла" поміщена стаття про діяльність комісиї в напрямі відбудови сіл. Справа дуже важна і я певен що Комісия не пожалує труду, щоби лиш гаразд виконати поручену собі працю.
Передусім тут треба подбати, щоби всї нові будинки мали на собі виразні признаки укр[аїнського] стилю: селянська хата, школа, читальня і церква. Досі укр[аїнська] архітектура була найкраще збережена в селянській хаті та церкві. Ходить о те, щоб і нові будинки, прим[іром] селянські хати, хоть і не з соломяною стріхою, та церкви, хоть і муровані, не втратили своєї стильовости, а також школи і читальні були вибудовані в нашім стилю. Не лиш хата, але і плян хати наш, і все урядженя хатнє, хатна обстанова в укр[аїнському] стилю. Думаю, що до такої важної річи треба видати окрему брошуру з докладними рисунками, поясненнями та адресами, щоби заінтересувати ширший загал. Проєкти стильової хатної обстанови повинні бути барвніНасичені різними кольорами, щоби кождий бачив природну красу рідного приміненого мистецтва.
Сих кілька заміток уважав я подати Сх. Комісиї, хоч з укр. архітектурою стрінувся я, студіючи "Життя нашого народа" до антроп[ології] і геогр[афії]. України. Своє мешкання я старався урядити в нашім стилю, тож знаю які трудности треба побороти. З пошаною Б. З., п. учит[ель].
Новий рік, 14. І. [1]916
Які надії несе сей рік! Століття минали, а наш нарід не мав стільки надій на новий рік, що тепер. Вільна Україна — яке се чудове слово! Тепер се лиш слово, мрія, думка. А за якийсь час — а може ще й сего року — буде се правда, дійсність! Яка прекрасна надія! Яка хвиля блаженна!
20. І. [19]16
Перед війною инші були вовками, а ми українці — вівцями. Війна нас навчила, що хто сильний, того й право, а слабий — на дітька! Хочемо чимось бути, щось мати — будьмо сильні й відважні! Чи по війні і ми станемо вовками?
Жабє — Кривополе, 21. І. [1]916
Тяжкі хвилї. Москалі за всяку цїну хотіли здобути Галичину, а хоть Буковину. Коло Черновецьм. Чернівці страшні битви. Аж сюди чути гуркіт канонів. 10 година в ночи. Лежу в ліжку. Тіло змучене, дух нї. Тільки що перестав читати книжку, бо мої власні думки не дають мені супокою, лиш просяться на папір. Лежу у лїжку, а властиво на тапчані у помешканю — в хаті Гринюка на Кривополи. Почуваюся самітний. До самоти я звик. Але тут що инше. Дома — на ІльциТоді – присілок с. Жаб’є — жінка слаба, там малий син Славко, що на 1 лютого матиме 1 рік житя. Що буде з него. Чи заступить він мене колись у праці для України? Чи продовжуватиме мою роботу? Я можеб і скінчив все, що задумав, використав усї помисли, але до того мусів би мати великі гроші — і довге життя. А я й копійки не маю, а у грудях поболює — се нїчо доброго не ворожить. Радби я бути дома тепер — так щож. Посада моя віддалена 9 км, не годен що дня прибігати до дому. Хотїв би поїхати до Станіславова, подивитися що тато роблять. Вони там старенькі, самі одні у хаті [...] У нас у хаті давніше рійно було, казали люди, що се Сїч. А сегодня — пустка. Брати розбігли ся по світї. Лиш вітер свище крізь дїри у вікнах, пороблені московськими кулями.
Богдан Заклинський біля бараку у Ґмінді з сином і дружиною
Фото: Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника23 січня 1916
Прийшла вістка, що московська офензива зломана. І здаєть ся, Тернопіль вже в наших руках! Славно! Пишу до Влодка і Мирона, бо я радби знати, як вони перебули сей прикрий час.
27. І. [1917]
Сповняються поволи деякі мої мрії. Ось я в стрільцях, се моя давна давна мрія боротись за волю України. Хоч яка се боротьба — як я не в поли, але бачу, що не годен я серед зими у поли бути, коли не забезпечених простудени, слабий. От прийде весна, тоді може я... в поле за всіма. Та хто знає чи праця на Волини не є важніша ще від битви. […] Дальша моя мрія видати друком ІІ частину ґеогр[афії] Укр[аїни] "Житя укр[аїнського] народу". Виїзджаючи з Відня віддав я рукопис до друку. Не буде вона видана так от гарно як би треба і з тими малюнками, але добре й так. Та мимо всего чую добре, що з сил спадаю. Нема вже того молодечого розмаху, що був, […] більше вигоди, а що мене найбільше прибило — се війна, виїзд з гір. В горах я бідував дуже, але був здоров.
Взято з Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд № 48 (Заклинські).
Схожі матеріали
