І знову геноцид. Уривок книжки Тімоті Ґартон Еша "Рідні землі"

Одного жовтневого дня 1995 року я їхав пусткою — "етнічно очищеним" районом Країна в Хорватії. "Важко описати почуття, коли миля за милею, година за годиною бачиш спустошені, спалені будинки, звідки вивезено все цінне", — занотував я у записнику.

Вибиті вікна. Пляшки, постільна білизна, розтрощені меблі, розкидані по підлозі папери... Ні тракторів, ні сільськогосподарської техніки. Жодної худоби. Немає собак. Кілька котів — найвитриваліших істот. Але насамперед немає людей. Будинки. Дороги. Залишки крамниць. Садиби. Фруктові сади. Ретельно доглянуті виноградники. Але нікого, нікого, нікого, крім хорватських поліцейських патрулів [і] кількох машин ООН.

«Дивовижно багато зусиль, — додав я, — пішло на ці "чистки"». Згодом ми зустріли кількох наляканих старих сербських селянок, традиційно одягнених у все чорне. У нині майже покинутому місті Кистанє ми знайшли сімейні фотоальбоми, розкладені на прилавку порожнього ринку: весілля, хрестини, родинна вечірка. Ціле життя, що вже ніколи не повернеться.

Серби почали це робити ще 1991 року, у перші місяці кривавого розпаду Югославії, перетворивши красивий гірський прикордонний регіон — колишній "військовий кордон" Австро-Угорської імперії — на жорстоку гангстерську напівдержаву, яка сама дала собі назву Республіка Сербська Країна. Її мешканці вигнали більшість своїх сусідів-хорватів, декого вбили, пограбували їхні будинки, спалили римо-католицькі церкви. Але через чотири роки, у серпні 1995 року, цю роботу довершили хорвати. Близько двохсот тисяч сербів утекли, рятуючись від операції "Буря" — хорватської воєнної акції з визволення. Тоді ми знову побачили те, про що писав Оден: "Якщо тобі зробили зло,/ Ти злом відповідай". Тепер мародери зазнали мародерства, грабіжників пограбували й настала черга православних церков бути розгромленими добрими християнами з іншої конфесії. Через багато років чоловіків із обох сторін — як сербів, так і хорватів, — судитимуть за воєнні злочини.

Невинним сербам, які нікуди не виїхали, під покровом ночі допомагали вирушити в потойбічний світ. У столиці цього утворення Кніні всього через два місяці після завершення операції "Буря" "сили захисту" ООН надали мені інформацію про майже сотню вбитих. Це виглядало як статистична похибка в цифрах убитих, зґвалтованих, покалічених і переміщених осіб — протягом десяти років, які знадобилися, щоб розірвати цю європейську країну на шматки. На під’їзді до пограбованого будинку я знайшов велику чорно-білу фотографію маршала Тіто — людини, яка створила Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія та підтримувала її цілісність аж до своєї смерті 1980 року. На портреті Тіто було чітко видно брудний слід від великого чобота.

Наприкінці того дня ми знайшли в саду ще однієї спаленої садиби книгу дитячих віршів — "Бандитка Катя і принцеса Надя", видану в Сараєві 1989 року. "О, так, — сказала Ана Узелац, журналістка, яка зростала в Югославії. — Коли я була дитиною, то любила цю книжку". Вона відкрила її та продекламувала в темряві, що швидко насувалася:

Актор грає,
Співак співає,
Суддя судить,
Студент навчається,
Кухар готує,
Сторож сторожить.
Саме так росте наша Югославія.

(Зараз ця книга лежить переді мною, досі з брудною обкладинкою.)

Коли настали сутінки, ми спустилися вниз із голої скелі, приєднавшись до німецьких туристів у мальовничому прибережному курортному містечку Шибеник у Далмації. Тут горіло електричне світло, була проточна вода, на скутері цілувалися молоді закохані, а в кафе "Європа" нас чекав хороший еспресо. О, Європо.

За тиждень я приїхав до боснійського містечка Тузла й поговорив із тридцятидев’ятирічним слюсарем, який згодом став солдатом, а всього за три місяці до того пережив різанину в Сребрениці. Рану на його нозі прооперували голландські хірурги в нібито охоронюваній ООН "безпечній зоні". Його запевнили, що він у безпеці, але невдовзі його вивезли звідти війська боснійських сербів, розбивши невеликі голландські сили охорони ООН. Чоловік розповів мені, що бачив своїх голландських "захисників", які сиділи й випивали із сербами. Якимось дивом він вижив, але рана гноїлася, — каже, по ній повзали хробаки, — а начальник сербського табору навмисно вдарив по ній ногою. Чоловік іще нічого не знав про долю батька і двох своїх братів.

Різанина в Сребрениці в липні 1995 року стала найгіршим воєнним злочином, скоєним у Європі після 1945 року. Міжнародний трибунал, створений у Гаазі, щодо розгляду злочинів у колишній Югославії, визнав її актом геноциду. Убивати близько восьми тисяч боснійських чоловіків і хлопчиків виявилося важкою роботою. У сил боснійських сербів під командуванням генерала Ратко Младіча не було газових камер. Натомість "мусульман", як їх зазвичай називали кати, перевозили у вантажівках до місць убивств і розстрілювали один за одним пострілом у голову. Полонені з наступної вантажівки могли бачити ряди свіжих трупів.

Один із убивць, Дражен Ердемович, згадував, що той запах нагадував йому м’ясний магазин, до якого часто ходив у дитинстві. Кожна жертва реагувала по-різному: одні благали ("Прошу, не вбивайте, я рятував сербів зі Сребрениці, у мене є їхні номери телефонів"), інші лаялися, дехто пропонував гроші, а хтось мовчки йшов на смерть. Були такі, що не помирали від першої кулі, і їх доводилося добивати. Ердемович намагався не дивитися на їхні обличчя. Але він ніколи не забуде обличчя одного хлопчика без сорочки, якому було всього років п’ятнадцять, а може, й менше, такого блідого під яскравим сонячним світлом. Побачивши трупи, хлопець широко розплющив очі; він став навколішки, готовий до пострілу в потилицю, і прошепотів: "Мамо! Мамо!"

"Ніколи знову!" — після 1945 року вирішили європейці. Однак усе повторилося. Частина Європи знову поринула в рукотворне пекло братовбивчої війни, зґвалтувань, етнічних чисток і геноциду. "Я щойно повернувся з 1945 року", — написав я в одному зі своїх чотирнадцяти зошитів, що збереглися після подорожей колишньою Югославією. Ця трагедія розгорталася тоді, коли всього за кілька миль звідти інші європейці гуляли, сиділи в кав’ярнях і вихваляли тріумф свободи, миру та процвітання в Європі. Я також це робив. Як я міг щасливо сидіти з друзями у нашому саду в Оксфорді, святкуючи своє сорокаріччя, коли того дня, 12 липня 1995 року, злочинці холоднокровно страчували босняків, можливо, й того хлопчика, який шепотів: "Мамо!"? Найгірше — це сталося під самим носом голландських, французьких та інших солдатів з європейських країн, які туди приїхали, щоб захистити мешканців від імені ООН. У січні 1993 року сербський бойовик застрелив віцепрезидента Республіки Боснія і Герцеговина д-ра Хакію Турайліча, коли той сидів у фрацузькому бронетранспортері під прапором ООН.

Із Тузли я поїхав до Сараєва, де побачив розпач і гнів людей, які прожили понад три роки у військовій облозі боснійських сербів, доки решта Європи воліла того не помічати. Сараєвці вимовляли "Європа" з презирством, бо для них це стало брудним словом. Коли вони говорили "до війни", то мали на увазі до 1992-го, а не до 1939 року. Нульовий рік мав повторитися.

Незадовго перед моїм приїздом до Боснії, папа Іван Павло ІІ зустрічався з президентом Біллом Клінтоном у місті Ньюарк. ХХ століття почалося з війни в Сараєві, сказав папа Клінтону, тож президент не повинен допустити, щоб століття закінчилося війною в Сараєві. Саме завдяки Сполученим Штатам війні в Боснії нарешті було покладено край шляхом досягнутого в Дейтоні (штат Огайо) мирного врегулювання, яке, хоч і базувалося на етнічному поділі, створило тривалі проблеми на майбутнє.

Замість війни в Сараєві, ХХ століття закінчиться війною в Косові. Ця четверта війна за спадщину Югославії (після Словенії, Хорватії та Боснії) улітку 1999 року завершилась окупацією під проводом НАТО та встановленням міжнародного протекторату. Для багатьох моїх сучасників визначальним досвідом стала Боснія; мій безпосередній досвід стосувався Косова. Я відкрив для себе цей маловідомий куточок Європи ще у 1970-х роках, в юності, бувши фанатом мистецтва, відвідував вишукані середньовічні сербські православні монастирі в містах, як-от Печ, Грачаніца та Високі Дечані — і закохався в них. 1983 року я знову відвідав Косово, щоб написати про конфлікт між албанським населенням (переважно мусульманами) та сербською/ югославською владою. Моя стаття у "Спектейторі" називалася "Белфаст у Югославії" — для цього використав жарт, що почув у столиці цієї області Приштині. "Ви знаєте, що вони вирішили перейменувати Приштину? Відтепер вона називатиметься Белфаст".

Наприкінці 1990-х років я провів кілька тижнів у подорожах колишньою Югославією, спілкуючись із албанцями й сербами в Косові та з представниками всіх зацікавлених сторін у Белграді. Сербія активно вдавалася до репресій у цьому краї. Коли 1998 року розпочалося збройне повстання самозваної Армії визволення Косова (АВК), створеної косовськими албанцями, я вперше в житті побачив затверділі трупи, що стирчали з імпровізованих пластикових мішків. І бачив, як червона кров двох щойно вбитих сербських поліцейських розливається по снігу в селі під назвою Прілеп, на південь від монастиря Дечані. Заплакані матері сиділи біля своїх зруйнованих будинків. Довкола стояли діти з великими розгубленими очима. Війська Слободана Мілошевича — посткомуністичного лідера Сербії — і того, що залишилося від Югославії, відповіли ще більшою жорстокістю.

— Але ж навіть Мілошевичу не вдасться провести етнічну чистку 1,8 мільйона албанців! — вигукнув я в розмові з президентом Словенії Міланом Кучаном, коли восени 1998 року ми зустрілися в його кабінеті в Любляні.

— Ви не знаєте Мілошевича.

Сотні тисяч косовських албанців тікали, рятуючи своє життя і побоюючись іще більш масштабного геноциду, ніж у Боснії. Вони знали, хто такий Мілошевич. Застереження про "нову Боснію" від наполегливих і принципових журналістів, політиків і моральних авторитетів, як-от Гавел і папа, нарешті спонукали Сполучені Штати Америки та Європу до дій. У березні 1999 року НАТО почало бомбардувати Сербію. Після сімдесяти восьми днів бомбардувань і наростання зовнішнього тиску сербський лідер нарешті дозволив міжнародну присутність у Косові. На практиці це означало, що туди увійшли війська НАТО під командуванням генерала Майкла Джексонабританський воєначальник, генерал, начальник Генерального штабу Збройних сил Великобританії впродовж 2003—2006 рр.; до того був командувачем британських миротворчих сил у Боснії та Косові. (з його чудовими мапами Вермахту), й албанське населення вітало їх як визволителів. Через кілька днів я поїхав слідом, перебуваючи за кермом пошарпаної старенької "Лади". (Якщо в Марлен Дітріх "усе ще була своя валіза в Берліні", то я мав у Скоп’є чотири великі каністри з бензином. Мені довелося їх купити за готівку (звісно, німецькі марки), оскільки знайти бензин навколо звільненого та окупованого Косова було малореально.)

У Приштині я бачив графіті зі словами подяки британському прем’єр-міністру Тоні Блеру й гаслами [англійською мовою] "Боже, бережи КвінНеправильне написання англійського слова «королева».". У горах я зустрівся з відомим командиром АВК Рамушем Харадінаєм. Він був родом із Дреніци — ця частина краю відома безстрашними людьми. Двох його братів убили сербські військовики, а сам він рік тому був поранений у перестрілці. Але тепер його загін АВК цілком обґрунтовано обвинувачували у скоєнні воєнних злочинів, зокрема, й убивстві тих двох сербських поліцейських, чию яскраво-червону свіжу кров я бачив минулої зими на білому снігу. Я звинуватив його у цьому вбивстві.

— Сподіваюсь, там понад двійко, — відповів він. — Я був би задоволений, якби мертвих військових поліцейських виявилося більше.

Він стверджував, що вітчизна поважатиме його бойові заслуги.

— Я не можу бути матір’ю ТерезоюМати Тереза (1910—1997) — католицька черниця, засновниця доброчинних місій. Лауреатка Нобелівської премії миру за 1979 рік. Після смерті була канонізована.. Я воюю в АВК.

Протягом наступних двадцяти років Харадіная двічі судили в Гаазі за воєнні злочини й двічі виправдовували. Суд поскаржився на явні ознаки залякування свідків. Харадінай також двічі був прем’єр-міністром Косова, і в багатьох столицях Європи до нього ставилися з усією повагою, якої вартий високопосадовець. Але я ніколи не забуду ту нашу розмову в горах.

У сусідньому монастирі Дечані статечний бородатий отець Сава безперестанку звинувачував албанців, зокрема Харадіная. З його слів, саме Мілошевич "не лише втратив Косово, а й повністю знищив свій народ фізично та духовно". Монахи Дечані змогли вижити протягом п’ятисот років під турками й п’ятдесяти років під комуністами, але те, що зробив із ними сербський лідер, було найгіршим.

— У цьому святилищі не прийнято згадувати його ім’я, — підсумував він, використавши старомодний релігійний зміст слова "прийнято", що означає "правильно, доречно". — Мілошевич — це белградський Волдемортлітературний персонаж серії книг Дж. Роулінґз про Гаррі Поттера, темний чарівник, ім’я якого не можна називати.

Тоді був грудень 1999 року, і в місці, що на той час перебувало під дивним міжнародним протекторатом, я познайомився з детективом констеблем Коліном Кемпбеллом з Королівської поліцейської служби Ольстера (поліція Північної Ірландії). Він у блакитному береті ООН патрулював розбиті вулиці Приштини й сказав мені, що тут усе, мов "у нашій країні". Є дві спільноти, які ненавидять одна одну, й не- легке завдання поліції — підтримувати між ними мир. Після мирної угоди Страсної П’ятниці, укладеної попереднього року, в Північній Ірландії стало спокійніше, тому детектив вирішив улаштуватися на роботу тут. Белфаст і справді приїхав до Приштини.

Це був кінець століття, але ще не кінець кривавого розпаду колишньої Югославії. У сусідній Македонії ХХІ століття розпочалося п’ятою війною за югославську спадщину. Ця війна точилася між македонцями-слов’янами християнського віросповідання (переважно) та македонцями-етнічними албанцями (здебільшого мусульманами), й останні становили приблизно чверть населення. Один із них, Алі Ахметі, був старшим офіцером АВК, а на той час командував занадто велично названою армією — Армією національного визволення Македонії. США включили Ахметі до підписаного Джорджем Бушем-молодшим виконавчого указу від червня 2001-го, а саме щодо переліку осіб, які вдавалися до "крайніх форм насильства" й були "непересічною та надзвичайною загрозою національній безпеці та зовнішній політиці Сполучених Штатів". Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон називав Армію національного визволення "купкою вбивць-головорізів".

Тож у жовтні 2001 року, поки ще всі пам’ятали атаки ісламістських терористів на Сполучені Штати 11 вересня, я наважився піднятися у високі гори на кордоні Македонії та Албанії і відвідати цього мусульманського терориста в його лігві. Я зустрів спокійного, освіченого чоловіка приблизно мого віку, який брав участь у студентських протестах Приштинського університету 1981 року, після чого кілька років перебував в ультралівих націоналістичних революційних угрупованнях у Швейцарії та Албанії. Ахметі відразу ж запропонував мені склянку "дуже хорошого" віскі, як він стверджував — п’ятнадцятирічного "Боумора" із шотландського острова Айле. Він і сам пропустив чарчину — отже, був не найсуворішим із мусульман.

Я поцікавився в Ахметі, що б він сказав, аби його назвали терористом. Коли моє запитання було перекладено, його охоронці неспокійно почали соватися на місці, але він цілком рівно відповів:

Людина, котра носить армійський жетон; має мету, за яку воює; поважає Женевські конвенції та Гаазький трибунал; котра публічно виступає під власним ім’ям та прізвищем і відповідає за все, що робить, не може бути терористом... Ми — ті, хто прагне справжніх реформ і демократії в країні та рівності перед законом.

Невдовзі, після укладення мирної угоди за посередництва Джорджа Робертсона від НАТО та Хав’єра Солани від ЄС, Ахметі змінив військову форму на стрій політика. Він став провідним етнічним албанським політиком у країні, яку ми тепер знаємо як Північна Македонія, працюючи в коаліційних урядах разом із колишніми ворогами — так само, як і колишні лідери Ірландської Республіканської Армії Джеррі Адамс і Мартін Макґіннесс у Північній Ірландії.

Після цієї незвичайної розмови наша машина помчала з гір униз, аж раптом водій різко натиснув на гальма. Офіцер поліції та вояк македонської воєнізованої охорони вискочили на дорогу та зупинили нас на імпровізованому блокпосту. Вони говорили образливі слова моїм помітно наляканим албанським супутникам, та й на мене нагримали. Це одне з останніх моїх зіткнень із трагедією колишньої Югославії: найбільше запам’ятав момент, коли відразу після нашої тривожної зупинки я визирнув у вікно машини й побачив прямо перед собою пістолет і дерев’яний хрестик-кулон на здоровенних грудях охоронця в камуфляжній куртці. Я зафіксував це, адже знаючи, якими нещадними бувають ці воєнізовані формування, подумав: "хрест — поганий знак".