Прогулянки темним Львовом. Сенявщина

Поза сумнівом одна з найкрасивіших дільниць нашого граду, розташована в самому середмісті й найбільш здоровій околиці, десяток років тому стала цілком недоступною. Тепер пересічні жителі оминають це місце, ніби заражене якоюсь страшною хворобою, переживаючи про цілість власної особи та своєї кишені. Сенявщина — це колиска старожитнього Львова. Колись тут був центр товариського життя найкращих сфер суспільства, оточений з усіх сторін святинями й кляшторами, юридика давнього староства і садиба роду Сенявських. На початку XIX століття вона стала вбогим завулком, а від 50-х років минулого століття опустилася до розсадника останньої огиди та неприборканої проституції.

Початок Сенявщини тісно пов’язаний з першими кроками заснування Львова галицьким князем Левом, сином Данила. Чинний дотепер костел святого Івана Хрестителя фундувала дружин Лева, княжна Констанція, донька угорського короля Бели та рідна сестра святої Кінги. Констанція хоч і вийшла заміж за руського князя, не покинула латинський обряд і в ньому ж померла. Цей невеликий костел у XIV століття перебував у власності вірменських уніатів. В той самий час постали церкви святого Миколая і святого Онуфрія, теперішній кляштор василіян.

Близько 1350 року — після того, як татари ущент знищили первісний Львів — Казимир Великий заклав новий Львів на новому просторі, себто в теперішньому середмісті. Колишній град, а з ним і частина, тепер звана Сенявщиною, увійшов до складу Краківського передмістя. В середині XVI століття всі підзамкові вали з теперішніми вулицях Сенявських[18], Лева, Пильникарською, Замковою, Старим Ринком тощо перейшли у власність заможного роду Сенявських, в руках яких довгий час перебувало львівське староство. Відтоді тут на повну вирувало товариське життя. Шляхта з різних сторін краю розбудовувалася довкола панської резиденції, демонструючи свою увагу ясновельможному пану і заповнюючи просторі кімнати його великого помешкання при кожній нагоді. На схилах валів розмістилися квітучі сади з ґротами, скульптурами, альтанами тощо. Тут тримали розкішні карети й породистих коней, а все, що було достойного у місті, горнулося до панських покоїв, двері яких завжди були відкриті. Гостей приймали гучно і зі щирим серцем.

Після смерті останнього з Сенявських 1726 року їхній двір опустів. Шляхта, що гуртувалася біля нього, забралася звідси геть. Наприкінці XVIII століття місце, в якому нещодавно роїлося, ніби у вулику, сяяло пусткою. Спадкоємці не дбали про належне утримання маєтку, тож магнатські землі потихеньку розбирав кожен охочий. Вже на початку минулого століття більшість тутешніх дворів перебувала у власності євреїв. Так поступово дійшла Сенявщина до теперішнього стану — прокляття для міста і публічної ганьби для його жителів.

Чим є Сенявщина зараз? Ходи з нами, шановний читачу, і переконаєшся на власні очі. Спустившись по стрімкій стежці, що веде від ресторації на замковій горі додолу, повертаємо праворуч і потрапляємо у вузьку похилу вулицю, що веде до старого ринку. Одразу нас вражає різка картина занедбання і нехлюйства. Будинки з оббитим тиньком, ветхий брук, хідник з розбитими плитами та якихось три чи чотири гасові ліхтарі на весь простір довгої вулиці. На хіднику стоять старі єврейки з кошиками зігнилих фруктів, босі дітлахи в потріпаних сорочках сновигають по бруку. Помиї та інші нечистоти, вилиті на середину вулиці, нездоровий сморід, болотисті калюжі, що ніколи не висихають, обдерті мешканці вологих, напівзігнилих нір — оце тло, на якому нам доведеться малювати. Гоґартівська картина!Вільям Гоґарт (1697–1764) – англійський художник, що зображував на своїх полотнах представників різних прошарків суспільства

Ідемо далі, звертаємо праворуч і спускаємося по схилу до якоїсь необгородженої ділянки. Ще кілька кроків, і стаємо просто посеред правдивого чистилища. Вздовж усієї вузенької вулички тягнеться ряд партеровихОдноповерхових будинків, радше подібних до хлівів, наспіх збитих, що відрізняються від притулку худоби хіба надмірною кількістю великих вікон і вхідних дверей, котрі провадять до помешкань просто з фасаду.

Тепер середина літа й ми перебуваємо в цьому завулку близько 9-ої години вечора. З усіх вікон, відчинених навстіж, б’є рясне світло, відкриваючи нам увесь вміст цих господ. Впадає в око ґвалтовна різниця внутрішнього опорядження із зовнішньою бідністю. Бо наскільки зовні все тут брудне, обдерте, перелатане, настільки ж всередині відзначається… не комфортом, але цілком пристойним виглядом. Стіни кімнат помальовані, доволі чисті, завішані картинами й дзеркалами. Де-не-де звисає в’язаний килим, прикрашений китайськими віялами, пристойні меблі, фіранки на вікнах, вазони з квітами. В кожному вікні, в кожних дверях стоїть молодиця в оригінальному строї, що не пасує до оточення, з товстим шаром мастил на обличчі.

Тут висока постать у рожевому пеньюарі, вкритому густим мереживом. Там якась дама, виряджена на останній ґудзик. Біля неї — панянка в неґліже з відкритими принадами. На шезлонґу всередині кімнати недбало розмістилася, заклавши ноги, новочасна ПотифараДружина Потифара – біблійна персонажка, що відзначилася розпусними діяннями . Хідником походжають спокусливі німфи, ваблячи не тільки усмішкою, але й цілком недвозначним словом. Посеред них в’ється громада недоростків у шкільних мундирах, військові званням не вище фельдфебеля, якісь індивіди напідпитку й підозрілі постаті. На узбіччі діти різної статі віком від 5 до 15 років приглядаються до цікавих сцен, що розігруються перед їхніми очима. Будинки підпирають старші жінки, також красиво одягнуті, з сатанинським виразом обличчя, спричиненим надмірним зловживанням. Подекуди долинають хрипливі звуки розпусної пісеньки — це відгукується бродячий артист. А над тим всім панує душна атмосфера, просякнута якимось особливим неприємним смородом.

В цю пору не можна безкарно пройтися цим завулком. З кожного вікна долинають чуттєві зітхання, падають гарячі слова заохочення, відкриті заклики. Й горе тобі, якщо пройдеш повз, не відповівши на ці знаки уваги. Слідом за ґречними словами полетить хмара виразів, яких ти ще ніколи не чув, на твою голову поллється вода, а іноді й щось гірше. Цей акт буде супроводжуватися реготом і образами.

Таке розгнуздане життя починається тут з настанням сутінків і триває до світанку. З першими променями сонця зачиняються всі вікна, опускаються штори й фіранки, й цей відірваний шматок світу йде на спочинок — до наступного вечора. З відчуттям відрази й огиди вириваєшся нарешті з того видовиська оргії й останнього занепаду всякого поняття про дівочий сором і людську гідність. Це торговисько плоттю легко може випалити з серця чоловіка віру, що є ще на світі щось шляхетне, чим людство відрізняється від тваринного світу.

Важко тільки зрозуміти, як поліція може дозволити щось подібне? Чим вона керується, щоб цей смітник квітнув по сусідству з двома кляшторами, церквою і двома костелами? Чи невідомо тим, кому треба, що в тих лупанаріях влаштовують азартні ігри в карти? Що в кожному з них криється таємний шинок? Що неповнолітня молодь втрачає там почуття сорому, натомість набуває хвороби, які ламають їй усе подальше життя? Скільки самогубств серед легковажних людей потягнуло за собою відвідування цих нір? Скільки неуважних і безпечних осіб там пограбовано чи й побито на смерть? Невже цього мало, щоб раз і назавжди покласти край цій огиді, знищити це гніздо розпусти, шахрайства і розбоїв – і пустити його на всі чотири сторони? Якими виростуть діти, що мешкають поряд з цими оргіями?

Можливо, ця нотатка спонукає поліційні органи до якоїсь вагомої акції та спровокує їх ближче розглянути таємниці Сенявщини.