Острівки пам’яті. Спогади про Василя Кричевського

Схід сонця, море й анекдотиРозділ 4. Різні спогади

…Щосереди о шостій вечора 7—12 або й більше письменників і художників збиралися в насЙдеться про помешкання на вул. Стрілецькій, 28 (квартири 4 та 5), в якому Кричевські жили у 1926–1940 роках. Будинок зберігся; про мешкання в ньому митця свідчить меморіальна дошка, відкрита у 1997 році (скульптор Ю. Багаліка, архітектор Р. Кухаренко). на обід, щоб почитати вірші, представити свої роботи й узагалі обговорити багато наукових і мистецьких тем. Я була тоді дитиною, і ці зібрання видавалися мені вельми пізнавальними й дуже подобалися.

Мати готувала для гостей настоянки.

<p>Василь Кричевський. Київ, 1926 рік</p>

Мій батько пив чай ​​і каву. Він не полюбляв алкогольні напої, тому завжди випивав лише склянку червоного вина. Я успадкувала від нього цю нетерпимість до алкоголю.

Пізніше, коли Москва знищила всю інтелігенцію, яку лише могла, тільки двоє батькових друзів залишилися серед живих. Тоді вже не час був для таких зустрічей щосереди.

Юрій Яновський, коли завершував якийсь зі своїх романів, передусім приходив до нас і читав новий твір батькові. Він був насправді ніби пасербом для Василя Григоровича Кричевського. У романі "Майстер корабля" Яновський описує свою діяльність у кінематографі, зокрема говорячи про той вплив, який мій батько справив на нього та інших митців.

Батько зазвичай рано вкладався спати й прокидався о четвертій ранку. Він любив працювати вдосвіта, поки ми спали. Батько мав багату уяву, і ці години творчості були дуже важливі для нього.

У вільний час батько найбільше полюбляв самостійно вчитися виготовляти різні речі, наприклад плести, робити кераміку, різьбити по дереву та інших матеріалах. Його робота була його хобі. І, звісно ж, він багато читав. Іноді, коли мав настрій, читав і газети.

Батько написав багато есе про мистецтво, архітектуру й археологію. Отже, він і багато читав саме про це. Батько ефективно використовував своє дозвілля й завжди мав час для мене й для кожної людини, яка хотіла з ним поспілкуватися.

Улюбленими стравами батька були, зокрема, гречана каша з маслом, борщ, вареники, млинці, пироги (передусім із капустою). Він любив міцну гірчицю й хрін.
 З-поміж солодощів віддавав перевагу желе й кисілю з ягодами. Полуниця була однією з його найулюбленіших ягід.

Батько зазвичай ходив на прогулянку щодня, коли мав час, часто виходив з дому о третій-п’ятій ранку. Він обожнював схід сонця, це ніби заряджало його енергією. Від самого дитинства батько перебував у тісному зв’язку з природою, любив досліджувати її, подорожуючи рідною Сумською областюВасиль Кричевський народився 12 січня 1873 року у с. Ворожба біля Лебедина на Харківщині (нині Сумська область)..

Він любив плавати. У морі почувався у своїй стихії, наче риба.

Батько любив взагалі всіх тварин, а з-поміж домашніх — котів.

Він постійно грався зі своїми онуками. Але найчастіше розповідав їм неймовірні історії та анекдоти (адже мав чудове почуття гумору), і здебільшого з його оповідок можна було багато чого дізнатися й навчитися.

"Київ опинився у блокаді. Не пам’ятаю, як ми вижили"Розділ 5 Мандри В. Кричевського світом від початку війни в 1941 році до його прибуття до Венесуели

22 червня 1941 року без жодного попередження досить значна кількість бомб була скинута на Україну. Я не можу чітко сказати, де саме відбулися ці бомбардування, але про них одразу ж стало відомо всюди.

23 червня 1941 року зчинився рейвах: усі кудись збиралися. Одразу розпочалися мобілізація й примусова евакуація. З одного боку, того ж дня всіх, кого вважали годними служити у війську, мобілізували й кудись вивезли. З іншого, — комуністична влада почала "сортувати" людей, визначаючи, хто є найбільш "цінним" і "вартим" евакуації.

У цей момент мій батько був надзвичайно слабким через страшне психічне виснаження. Навряд чи він навіть міг ходити. Я пішла до нього на роботу поговорити із Савою ТкаченкомМожливо, йдеться про Саву Васильовича Ткаченка (1895–?), партійного діяча, педагога, ректора Одеського політехнікума ІЗО (1927–1930). За іншими спогадами Галини Василівни, у 1941 р. він обіймав посаду Голови Спілки художників України., ректором Мистецького інститутуЙдеться про сучасну Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури.. Ткаченко тоді мав якусь важливу телефонну розмову (не пам’ятаю, з ким).

Звичайно, я могла чути тільки те, що говорив він, а не співрозмовник. Нарешті, після тривалої дискусії, Ткаченко поклав слухавку. Тоді він сказав мені: "Вони вимагають негайної евакуації професора Василя Кричевського, але з огляду на стан серця ваш батько не переживе довгої дороги. Тому я попросив їх надати йому карету швидкої допомоги, інакше доведеться евакуювати труп. Я вимагав такого виду транспорту з огляду на його важку хворобу".

Я щиро подякував Саві Ткаченку й пішлаВ ситуації колапсу карети швидкої не знайшлося, відповідно Василя Кричевського не евакуювали..

Секретарка ректора, надзвичайно добра жінка, сказала мені тоді: "Я не повідомляла, що ви поліглот (людина, яка володіє кількома мовами), тому у вас не буде проблем". Яке полегшення! Тоді я навіть не усвідомлювала важливість цього факту. Я подякувала їй за доброту. Не пам’ятаю вже ім’я цієї жінки, але завжди буду її вдячна.

Я знала багато випадків, коли чоловіки й жінки будь-якого віку, що володіли кількома мовами, були мобілізовані на фронт як перекладачі. Я не маю уявлення про їхню подальшу долю. (Мені тоді було двадцять три, а моїй доньці Ірмі — два роки.)

Звір, ім’я якому було Сталін, не підписав жодної міжнародної угоди про поводження з військовополоненими. Згідно з його наказом, вони в жодному разі не мали здаватися в полон і натомість повинні були вчиняти самогубство. Чудово, чи не так?

Отже, згодом Київ опинився в блокаді.

Я постійно бігала кудись, щоб дістати молоко для дочки. Якось під час таких мандрів (на околицях міста постійно відбувалися обстріли) я дісталася до міського річкового порту на Дніпрі, сподіваючись придбати хоча б щось у жінок-селянок.

Який жах! У місті не було жодних продуктів харчування, і тут я на власні очі побачила таке: величезну кількість рису було просто висипано в Дніпро (який у тому місці сягав 1 км завглибшки й приблизно стільки ж — завширшки). Це зерно було втрачене назавжди. Їсти не було чого.

Та картина назавжди закарбувалася в моїй пам’яті.

Повернувшись додому, я дізналася, що стара нянечка моєї доньки, яка часто по півдня стояла у величезних чергах, принесла додому трохи мелясипобічний продукт бурякоцукрового виробництва.

Справді, я не пам’ятаю, як ми вижили. Здається, мали трохи консервів.

Зрештою, ми провели останню ніч блокади в підвалі будинку разом з усіма іншими мешканцями. Я пам’ятаю, що двірник підійшов до нас, зупинився й голосно запитав: "Чи хтось розмовляє німецькою?" Ніхто не відповів.

Через деякий час з’явилася група військових, одягнених у німецьку форму, але не нацистів; усі вони розмовляли українською й шукали контакти з представниками української інтелігенції в Києві. Вони офіційно підпорядковувалися, здається, полковникові й були приблизно одного віку.

<p>Вадим Павловський. США, 1955 рік</p>

Мета цього формування полягала в захисті якнайбільшої кількості "українських інтелектуалів".

У Києві було загальновідомо, що радянська влада, перш ніж відступити, підірвала всю інфраструктуру міста. Так, коли прийшли німці, електрики в місті не було. Якби електропостачання відновили, усі важливі об’єкти вибухнули б. Ми знали про це, як і всі інші, з чуток.

Після того, як німці зайняли місто, вони наказали населенню здавати всі радіоприймачі. Приймальний пункт, якщо я правильно пам’ятаю, розташовувався на розі Хрещатику та Прорізної. У мого брата Вадима М. ПавловськогоВадим Павловський (4.X.1907, Київ – 10.II.1986, Нью-Йорк) – інженер-хімік, мистецтвознавець, зведений брат Галини Василівни, син Методія Івановича Павловського та Євгенії Михайлівни Кричевської (Щербаківської). У 1974 р. вийшла перша фундаментальна праця про Василя Кричевського авторства Вадима Павловського: Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість. Монографія. Нью-Йорк: Вільна Академія Наук у США, 1974. було кілька друзів, які жили на вулиці неподалік від центру міста. Тож ми переїхали в порожню квартиру в мезонініТут неточність: з осені 1941 року по кінець вересня 1943 р. Кричевські мешкали в бельетажі будинку № 12 по Великій Житомирській., а Павловський і його дружина Ольга — у квартиру на одному з верхніх поверхів.

Як відбувався цей переїзд, я взагалі не пам’ятаю: потрясіння було надто великим. Сам факт переселення був найважчим ударом. Хто і як нам допомагав — я теж не можу згадати. У моїй пам’яті з цією подією пов’язана тільки абсолютна порожнеча.

Згодом людям наказали прийти й забрати назад радіоприймачі, показуючи відповідні квитанції.

І тоді почалося пекло. Дотепер я не можу зрозуміти, чому німецька армія була такою дурною, що не враховувала повідомлення про мінування багатьох важливих об’єктів. Це сталося вдень, коли величезна черга стояла біля згаданого рогу вулиць, щоб отримати назад радіоприймачі. Електропостачання було відновлено. Після його ввімкнення стався жахливий вибух. Усі люди, які там були, загинули, і величезний Хрещатик було підірвано. Усі будівлі було зруйновано: вони падали одна за одною, ніби кісточки доміноЦей вибух стався 24 вересня 1941 року..

Дякувати Богу, нікого з моїх рідних не було серед загиблих.

Проукраїнська група того полковника Х. залишилася в місті. Я пам’ятаю той час не дуже добре. Наприкінці 1942 року мій чоловікІван Лінде (3.X.1910 – 6.I.1961) – інженер-геолог, чоловік Галини Василівни. повернувся додому. Він був ув’язнений поблизу Львова на третій день війни й відправлений до відомого концентраційного табору (шталагу) № 6 у Голландії. Це був жахливий концтабір для військовополонених, які відмовилися співпрацювати з нацистами. Батько мого чоловіка (Іван Іванович Лінде) був родом із Риги (Латвія), але його мати була українкою.

Проукраїнська група діяла не дуже ефективно.

Спочатку вони порадили мені таке: щоб урятувати знайомих представників інтелігенції та будь-кого, хто, на мою думку, цього потребував, вони попросили мене працювати у відомстві одного з членів цієї відновної групи, оскільки виявили, що я добре володію німецькою мовою. Це був німецький офіцер, керівник Управління сільського господарства та продовольства.

Я отримувала номінальну зарплату, але фактично працювала за сніданок, обід і вечерю. Дещо з їжі я приносила додому.

Спочатку я нічого не їла (усе було суворо регламентовано), однак потім могла купити буханець хліба раз на три дні. І я приносила його додому. Зрештою я їла сніданок без хліба й забирала додому все, що давали на обід і вечерю. Іноді я таки щось з’їдала, тож приносила рідним менше. Мої батьки тоді не мали жодного уявлення про всі ці "маневри" з їжею.

У серпні 1943 року я була у відчаї. Мені стало зрозуміло, що в разі виїзду, перспектива якого ставала все реальнішою, я не зможу зберегти всі картини та улюблені речі батька…

Лікар-українець, друг мого дядька Вадима ЩербаківськогоВадим Щербаківський (17.III.1876, Шпичинці — 18.I.1957, Лондон) — український історик, археолог, етнограф, мистецтвознавець, брат Євгенії Михайлівни Кричевської (Щербаківської), який жив у Чехословаччині, порадив мені скористатися німецькою транспортною компанією "Шенкер і Ко". Я була здивована. "Як вони можуть прийняти щось від мене? Я ж не німкеня". "Нічого, — відповів він, — вони працюють для всіх", — і дав мені адресу. Дивно, але це виявилося правдою. Тож ми почали збирати речі, і я передала велику кількість із них (6 місць) до Львівського музею українського мистецтва перед наближенням насильницької евакуації. Перевізник прийняв наші речі, і я заплатила неймовірно малу суму за транспортування; решта мала бути сплачена після нашого прибуття до Львова.

Того ж місяця мій зведений брат Василь В. КричевськийВасиль Кричевський (18.III.1901, Харків — 16.VI.1978, Маунтен-Вʼю, США) — український митець, художник кіна, молодший син Варвари та Василя Кричевських. із дружиною, донькою та іншими родичами виїхав із Києва до Кракова (Польща). Оскільки він нічого не розповів мені, я не знала, як їм це вдалося.

Мій другий зведений брат Вадим М. Павловський також утік із дружиною, забравши все своє майно. Думаю, вони теж подалися до Кракова.

Що ж, один із них покинув батька, залишивши його напризволяще й рятуючи лише свою невелику сім’ю. А другий так само покинув матір, зате забрав із собою багато речей.

Я залишилася в Києві з батьком, матір’ю, чоловіком та маленькою донькою.

Німці не відступали до кінця вересня.

Примусова евакуація відбувалася в поїздах із відкритими платформами для великої рогатої худоби замість пасажирських вагонів. Дорога тривала три дні. Ішов дощ.

Ми прибули на якусь станцію в Західній Україні. Там пересіли до нормального поїзда. Нарешті ми прибули до своїх добрих друзів у Львові (вони заздалегідь запропонували зупинитися в їхньому домі й дали нам свою адресу)Спочатку Кричевські мешкали в родині Мирона та Люби Луцьких, згодом у родині Орисі Луцької – доньки Степана Смаль-Стоцкого та дружини Ореста Луцького..

Звідти ми пізніше поїхали до Австрії й залишалися там до закінчення війни.

У той час ми зв’язалися (суто випадково) зі старшим сином мого батька Миколою КричевськимМикола Кричевський (24.XI.1898, Харків — 11.IX.1961, Париж) — український художник-постімпресіоніст, живописець, театральний декоратор, старший син Варвари та Василя Кричевських. У 1919-му виїхав з України, як художник театру Миколи Садовського, від 1929-го мешкав у Парижі.. Зрештою прибули до Франції.

<p>Могила Василя та Євгенії Кричевських на цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (США)</p>

Оскільки мій чоловік був інженером-геологом, ми обрали Венесуелу як країну для виїзду на простійне проживання. Він також був гірським розвідником і спеціалізувався на пошуку нафтових родовищ (пізніше працював у Венесуелі на будівництві греблі, був обраний професором геології в Університеті Орієнте, але перш ніж встиг почати там працювати, помер). Наприкінці 1947 року ми звернулися по допомогу до Міжнародної організації в справах біженців.

Мій батько погано переносив холод, і з огляду на це, а також на його вік Венесуела видавалася кращим місцем для життя, ніж США чи Канада, для людини, яка почувалася ліпше в теплому кліматі.

1 квітня 1948 року мої батьки прибули до Венесуели. (Їм допоміг мсьє Айраль.)
Тоді ми вже переїхали з бараків, де мій чоловік, Ірма, Мирослава та я жили одразу після переїзду. Оксана народилася в січні 1948 року.

Мій батько помер у Каракасі (Венесуела), 15 листопада 1952 року2 серпня 1975 року за ініціативи патріарха Мстислава (Скрипника) тлінні останки Василя та Євгенії Кричевських були перепоховані на цвинтарі святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (США)..

Це все.

Звичайно, є ще багато цікавих деталей.

Але це буде вже зовсім інша історія.