"Остапкова жертва". Оповідання Франца Коковського про "Київську катастрофу"

I.

Всі події збувалися наче лискавкоюблискавкою. 

Ще не забув Остапко тої святочної хвилини, коли разом з родичами був на Софійському Майдані, де відбувалося проголошення єдности українських земель, аж тут на місто насунула большевицька навала, що вбилася Киянам добре в память. Кілька довгих місяців тривало панування большевиків. Але з розмов родичів виміркував Остапко, що має прийти якась зміна. 

Докладно не розумів Остапко цих розмов, а як коли запитав про те маму чи батька, чув усе відповідь: 

–Маєш на це ще час! 

І хоч як хитрував Остапко своїм тринацятьлітнім мозком, хоч як заходився з пестощами коло мами – не міг нічого довідатись. Забігав до своїх шкільних товаришів, з якими більше дружив, але й вони нічого не знали. Один тільки, старший двома-трьома роками від Остапка та його товаришів, казав, що українська армія йде наступом на большевиків, що буде завзятий бій, а як буде треба – то всі, старі й молоді, підуть боронити Україну.

II.

Ранок трицятьпершого серпня збудив Остапка радісним гамором, що з усіх усюдів доносився до його кімнати. Щось радісне, святочне, дзвеніло в цих гомонах, хоч не бракувало там і гнівних, чи здивованих голосів. Вискочив Остапко з ліжка, підбіг до вікна й – аж вічі поширилися йому від здивування та радощів.

На вежі Міської Думи маяв під легким подувом вітру жовто-блакитний прапор.

– Мамо! Мамо! – закликав на радощах Остапко та кинувся в обійми матері, що на його крик вбігла до кімнати.

– Мамо! Україна! – кликав, цілуючи мамине обличчя та руки.

<p>Обкладинка збірки Франца Коковського "За Україну" 1934 року. Видавництво "Світ дитини"</p>

– Так, сину, так! Нарешті! – промовила мама, погладжуючи рукою ясні Остапкові кучері, а потім додала стиха:

– Аби тільки могла встоятися!

– Якто? – гарячився Остапко. – Чому нам не встоятись? Хтож проти нас стане?

– Найдуться, синку, найдуться такі! – промовила мама. 

Дріжучими руками почав Остапко надягати на себе вбрання. Хотів би якнайскорше опинитися поміж своїми товаришами, хотів би натішитися з ними. Тото буде радість! Тото буде весело! 

Нараз пригадалися йому мамині слова: 

– Аби тільки могла встоятися! 

І щось, наче болісна дрож, пройшло Остапковим тілом. 

– Невже? – прошепотів він до себе. Нас тут тілько й ми не мали би встоятися? 

Докінчував убиратися та прихапцем їв снідання, що стояло приготовлене для нього на столі. І ще не скінчив, як уже вхопив шапку, відчинив двері до кухні, де поралася мама й закликав: 

– Мамусю, я зараз вернуся! 

І що сили побіг на вулицю шукати товаришів. 

Не чув навіть, як за ним бігли мамині слова: 

– Остапку, вертайся! 

III.

Вулиці столичного города Київа мали цілком відмінний вигляд ніж попередніми днями. Що крок-два здибав Остапко людей, що з жовто-блакитними відзнаками на грудях прямували в цей чи той бік. Часами переходили скорою ходою військові стежі, а Остапко пізнавав по мазепинках, що їх мали на головах вояки, що це стежі Січових Стрільців. Тут, то там, поміж військовими, майнув Остапкові однострій ґімназійного учня з жовто-блакитньою кокардою на шапці; тут, то там звичайний міський одяг. А стежі проходили міцним, скорим кроком, розглядаючись пильно довкола, начеб шукали ворога, що може десь зачаївся; наче стежили, чи хто не зазіхає на те, щоб наново розбуджене життя здушити відразу.

Прохожі люди плили юрбою в сторону Міської Думи.

Там – казали – осередок цілого руху; там дають накази, що робити; там кожний може бути потрібний.

<p>"Вхопив кріс та почав пхатися у ряд...". Ілюстрація Михайла Фартуха (псевдонім Ярослава Фартух-Філевича).</p>

Попиханий юрбою побрив туди Остапко.

Побіч будинку Міської Думи, де тепер містилася військова команда, побачив людей, старих та молодих, що ходили на всі сторони, щось між собою говорили, чимось були заняті. Побачив кілька чет стрільців у шоломах прикрашених жовто-блакитними стяжочками, доглянув, як формуються нові відділи добровольців із тієї молоді, що ще у війську не служила.

Заблисли очі в Остапка. Підбіг до того гуртка, вхопив кріс та почав пхатися у ряд. Але даремні були Остапкові заходи. Той, що підбирав добровольців, тільки плечима знизав тай забрав кріс із Остапкових рук. Кріс був більший, ніж майбутній стрілець. Остапко зашарівся та цілою силою волі стримував сльози, що тислися йому на вічі. Відступив на бік та підійшов до гуртка своїх ровесників, що стояли на боці й цікавими очима слідкували за тим, що діялося довкола. Десь і його знайомі товариші найшлися, а за кілька хвилин Остапко забув про свою невдачу. Стояв, як інші, та ждав, що чейже може до чого придасться…

IV.

Не зчувся Остапко, не зчулися й інші, як минуло полудне. Іншим часом він давно був би біг до дому та примилювався до мами, щоб дещо перед обідом поласувати. Сьогодні забув про ласощі, забув про їжу. Стояв та жадібно дитячими очками приглядався, що діється довкруги; дитячою душею відчував, що діється щось важне. Той безнастанній рух, ті озброєні чети промовляли якось зворушливо до Остапкового серця, казали йому забути про голод, про все інше.

Стояв із товаришами, все сподіючись, що може чейже і для нього найдеться якась робота. Яка – Остапкові було це байдуже. Хочби вона була навіть якась така, на яку ще вчора й оком не був би глянув, аби тільки якась була.

Тепер для нього кожна робота була важна та потрібна.

V.

Нараз із околиць мосту коло Печерської Лаври почувся вистріл. Один одинокий, потім запанувала мертва тиша. Всі глипнули один на одного, але яка цьому причина, ніхто ще не вгадував. А за кілька хвилин затріскотіло знов кілька стрілів, а потім ще більше та більше.

Упав наказ і половина готових чет чвалом подалася в той бік. Та ще не прогомоніли їх кроки, як почулися стріли з другого боку. А потім все більше та більше з усіх боків. Крізь мозок Остапка проскочила думка:

– Це ті, що мама про них говорила, що найдуться…

<p>"Хлопці! &ndash; промовив старшина&hellip;"</p>

І в цю мить надбіг вулицею якийсь стрілець. Він був без шапки й увесь помазаний кровю, що ще стікала йому червоним шнурочком по зраненій руці.

– Денікінці наступають від сторони Лаври – крикнув тай побіг у сіни.

Юрба заметушилась, потім завмерла. Всі чекали, що буде. А тимчасом тут, то там, чути було крісові стріли. Це або наші відстрілювалися від противника, або противник наступав.

Нараз у брамі Міської Думи появилася постать молодого старшини Січових Стрільців.

– Кількох молодих хлопців до мене! – гукнув він.

В цю мить кількох хлопців стануло перед ним, випрямившися, гейби на команду “Позір”. Між ними був і Остапко!

– Хлопці! – промовив старшина – мусите конче дійти аж на другий бік моста та розвідатися, що там діється. І як-стій вертатися й дати мені знати. Бігом руш!

І хлопців уже на місці не було. Бігли. Спершу разом, а відтак кожний скручував десь у якусь відому собі вуличку та старався скоро добігти на вказане місце. Душею відчували, що вістки, які мають принести, можуть заважити на ході подій. Тому бігли невтомно…

VI.

Остапко помчав – попри муніційний маґазин та через площу побіч Печерської Лаври – в напрямі моста, що лучив правий беріг Дніпра з лівим. Тут уже годі було бігти як передтим, бо з недалекої віддалі чути було тріскіт крісових стрілів. У повітрі раз у раз чути було острі свисти. Люди, що проходили вулицею, заскавували в заглиблення брам або притулювалися до мурів. За людьми ховався й Остапко. Щось невідоме шепотіло йому, що слід берегти себе, а тож він мусить розвідадися, що тут діється й має дати знати своїм. 

Крадьком посувався Остапко за іншими вперед. Ще нічого не бачив, а тільки відчував душею, що небезпека близька. 

Йшов… 

І нараз, цілком несподівано, наткнувся, майже впав, на якусь заставу. Серединою на поперек улиці тягнувся вал, складений із каміня, повириваного з хідників. За тим валом сиділи якісь люди й стріляли вподовж вулиці на кожну підозрілу їм жмінку людей. Остапко прилип до сусіднього муру й почав приглядатися тим, що були за заставою. На їх шапках видніли трибарвні російські стяжки. Остапко здогадався, що це ті, що про них говорила мама. І зрозумів, що треба чимдуж вернутися до старшини, треба дати знати, де він – той противник.

Схилився, скулився і стрілою помчав у протилежний бік. Біг з усіх сил, щоби тільки скорше видістатися зпід обстрілу, щоби тільки добігти до закруту. Ще двадцять–трицять кроків і буде безпечний. Ще десять і… щось гостре, пекуче, поцілило Остапкове плече й примусило його впасти на землю. В устах посолоніло, здавалося, що багато якоїсь гарячої слини не знати звідки там набралося. Підвівся на руки, відкрив уста, щоби виплювати солону слину й – гаряча, червона кров сплила йому на груди.

Почав тратити свідомість усього, що діється довкола та почув, як його очі залягає якась темна мряка. Останнім зусиллям підвів важкі, гейби оловяні повіки, потім…

… Важкі повіки накрили дитячі оченята, голова схилилася и упала на камяний брук, а гаряча кров спливала по зимному камінні…