"На мою долю випало першому довідатися про його трагічну смерть". Промова на роковини загибелі Євгена Коновальця

Шановна громадо!

Мені випала висока честь представити перед вами кілька слів світлій пам’яті нашого славного мученика української національної ідеї — ідеї української державности,  — полковника Євгена Коновальця. Не відмовився я тієї чести, бо хоч і новий я поміж Вами, і хоч інші поміж вас заслуговували б на цю велику честь, та подумав, що мабуть ніхто з поміж вас не знав так добре покійного Основоположника Організації Українських Націоналістів, ніхто не стояв до нього так близько в останні роки його життя, як саме мені прийшлося стояти.

Знав я Євгена Коновальця ще в початку його політичної й громадської кар’єри, коли він, за часів Центральної ради, формував свій славний Корпус Січових Стрільців, і особливо добре пізнав я його політичної і громадської діяльности, коли він, — видалений, внаслідок большевицьких інтриг із Швайцарії, перенісся на життя в Римі. Тут ми часто сходилисяВзимку 1937-го Є. Коновалець разом із родиною проживав у пансіоні Є. Онацького в Римі на вул. Корсо д’Італія 6. Там він зупинявся, коли мав зустрічі з полковником Ярославом Барановським. Тут ми мали нагоду багато про що говорити. Тут мали нагоду один одного близько пізнати. І звідси полковник Коновалець вирушив в останню свою подорож, з якої вже ніколи не вернувся. На мою долю випало першому серед українців довідатися про його трагічну смерть в Роттердамі, і подати звістку про неї не тільки до Північної та до Південної Америки, але й — що було найтрудніше та найболячіше — його ДружиніОльга Федак (1896−1979), що, ще нічого не підозріваючи, ждала повороту свого Чоловіка.

Москва рахувала, що знищивши полк. Євгена Коновальця, вона тим самим кине в лави українського організованого мікроби анархії, замішання, взаємного поборювання ріжних амбітників в боротьбі за політичне спадкоємство. На жаль її розрахунки виявилися правдиві. Могутня, за життя полк. Євгена Коновальця, Організація Українських Націоналістів впала жертвою неоправданих претенсій людей, що не мали ніяких підстав на те, щоб мати будь який Провід. Єдиний національний рух почав дробитися на партії та групи, які, в руках короткозорих провідників, під’юджувані большевицькими агентами, не тільки почали себе взаємно поборювати, але дійшли навіть до братовбивств, до пролиття братньої, ще недавна дружньої крови…

Євген Коновалець був уроджений провідник. Бо й провідником, як і мистцем, треба родитися. Зробитися ним не можливо. І коли я думаю над тим, що саме визначало назовні в Євгені Коновальці прикмету провідника, який захоплює людей й веде їх за собою, я згадую ту Його скромну простоту, що відображувала його внутрішню силу.

Хто входив в безпосередній контакт із Євгеном Коновальцем, той відчував цей його особистий "шарм". Коновалець умів підходити до людей. Коновалець умів торкатися їх найкращих струн. А вмів, мабуть тому, що він вмів дивитися широко, не звертаючи уваги на дрібниці, що ділять, а виказуючи те велике спільне, що єднає.

Євген Коновалець кохався в політиці. Політика була для нього тим, чим вона повинна бути для кожного, хто розуміє її найвідповідніше призначення — бути мистецтвом улаштовувати якнайкраще людські взаємовідносини. Але, як кожне мистецтво, політика вимагає найтоншого й найглибшого розуміння людської душі, людської психології. Євген Коновалець кохався в практичних психологічних студіях. Він знав, що, щоб кермувати людьми, треба їх знати. А що може бути труднішого, як пізнання чужої душі? Вона не кожному відкриється. Вона відкривається хіба тільки тому, хто вміє до неї підійти вміло й обережно. Це – трудне, незбагненне мистецтво, але Євген Коновалець був таким мистцем, бо був людиною практичного життя, що шукає безпосереднього стику з дійсністю й живими людьми і відчуває їх безпосередню реакцію чи спротив.

<p>Могила Євгена Коновальця у Роттердамі</p>

Євген Коновалець уникав абстрактних теоретизувань, що з незвичайною легкістю розв’язують всі життєві проблеми… на папері, бо папір усе стерпить. Як практичний політик, що виріс і виховався в розгойданому морі української революції, в якому він зумів знайти й утримати свідомо вибраний напрямок, Євген Коновалець шукав контакту не тільки з окремими представниками людської психології, але й з найширшими людськими масами.

Зате він не зносив пустопорожнього критиканства, яке іноді впрост виводило його з рівноваги. В листі до одного з членів ОУН він так писав 26 грудня 1933 р.: "Мене хвилювала та обставина, що Ви ніколи не виходили поза критику того, що Вам видалося недобрим. Натомість кожний, що належить до Організації, критикуючи чито політику, чито тактику, не тільки має право, але й обов’язок точно з’ясувати по пунктах усі ті свої міркування, усе те зло, яке він добачує, має бути виправлене. Ви ж часто-густо в цій критиці спиралися не на вдокументованих фактах, а тільки на ваших враженнях, і це в ніякому разі не допустиме". Багато таких критиканів зустрічав покійний Вождь на своїй тернистій дорозі.

Але й з могили, на віддалі майже десяти років від його смерти, його ідея, його заповіт залишається все так само живий і актуальний: "Брати! — кличе він до нас в обличчі незмірної трагедії нашої улюбленої Батьківщини, нашого страдницького народу, забудьте свої дрібні амбіції, піднесіться над своїми щоденними інтересами та турботами… нехай увесь світ пізнає силу й славу Української Нації!".