"Лицар без плями". Спогад про Дмитра Вітовського

<p>Дмитро Вітовський у роки Першої світової війни</p>

Участь Вітовського у боях наших УСС-ів повинні описати його товариші по зброї. Будь-щобудь він перший по відвороті москалів зі Східньої Галичини заняв княжий город Галич і вивісив на тамошнім ратуші жовто-синій, а не жовто-чорний (австрійський) стяг.

Вітовський не належав до так званих "маркерантів" і не "декувався" при кадрі (коші), але наскільки не стояв у полі проти ворога, то працював як організатор українського шкільництва на Волині, разом з тамошніми тодішніми діячами на тім полі, якими були д-р Л. Мишуга і М. Саєвич. Він теж зорганізував заговір на наших старшин в українських полках австрійської армії, що стояли у Сх. Галичині і на Буковині, щоби мати приготовану збройну силу, коли вже в літі 1918 р. показалося, що осередні держави мусять війну програти, а Австрія мусить розлетітися.

У жовтні 1918 р. на засідання Української національної Ради прийшов і сотник Дмитро Вітовський з членами військової організації, а запитаний, чи хоче обняти команду нашого війська і чи почувається на силах виконати це завдання, — відповів рішуче, що так, бо обдумав докладно цілу справу, і команду переймає, а за виконання цього обовязку відповідає.

І справді, Д. Вітовський виконав досвіта 1 листопаду 1918 р. обсадження всіх державних установ у Львові, намісника і австрійську військову команду інтернував, магістрат обставив військом, а на його вежі казав вивісити жовто-блакитний прапор. Вітовський не мав тоді до розпорядження навіть 2,000 жовнірів. Одначе вже 2 листопада почала польська боївка наступ, а то від політехніки та міської школи ім. Сєнкевича.

Велика праця підчас тайного організування нашого війська підчас нічого обсадження Львова і підчас перших боїв в місті знесилила Вітовського так, що він був примушений дня 3 листопаду зложити команду нашого війська до рук голови Української Національної ради, д-ра Костя Левицького. В цей спосіб зістала У.Н.Рада поставлена в дуже прикре положення, бо не можна було знайти зараз відповідного наступника. Біда, що безпосередній наступник Вітовського Гриць Коссак, як і інші по нім полк. Стефанів, були невідповідні до виконання наложеного на них завдання. Коли наше військо було змушене опустити Львів дня 21 листопаду 1918 р., а У.Н.Рада перенеслася до Тернополя, то Вітовський, котрий вправді не був великими стратегом, але зате був добрим організатором зістав покликаний на військового секретаря (міністра) ЗУНР. В тім характері перенісся він опісля з цілим урядом до Станиславова, де 2 січня 1919 р. скликано повну Західньо-Українську Національну Раду. Секретарем війни був Вітовський до 13 лютого 1919 р., а на його місце прийшов заводовий австрійський військовий полк. ген. штабу Віктор Курманович.

Вітовський відійшов тому, що на тяжкі часи і неспокійні часи був просто задобрий, замягкосердний. Зрештою не він лише один, але і президент Нац. Ради (а заразом і держави) д-р Е. Петрушевич і президент міністрів д-р С. Голубович. Були це вправді цілком певно люди розумні і благородні, але не часи війни і революції замягкі.

Так наша армія мусіла відійти в червні під час т.зв. чортківської офензиви лише тому що не мала муніції. Але муніцію можна дістати від мадярів за нафту сотки вагонів, але на нафті засів в Дрогобичі як диктатор ВітикСемен Вітик (1876-1937) - громадсько-політичний і профспілковий діяч на Дрогобиччині і ціпко тримав її в своїх руках, а наш уряд не мав просто відваги зробити з ним порядок. Через надто велику лагідність Вітовського зачала заломлюватися також у війську і дисципліна.

З початком липня 1919 р. живучи вже у Відні, довідався я, що Вітовський, в подорожі до Берліна, поступив для відпочинку до Відня і станув в готелі при Йозефштедерштрассе. Там я отже відвідав його та у спільній розмові старалися ми бодай щирими словами покріпити наші душі по тяжкім національнім погромі.

Та вже за кілька днів прийшла потім відомість про його і його адютанта смерть.

Була це геройська смерть при сповнюванню національного обовязку, смерть, достойна — Вітовського. Згадаю, ще що Дмитро Вітовський був дуже скромним чоловіком, і без фальшивої амбіції. Щирий для своїх товаришів і добрий для підчинених. Він все був готов і на найбільше небезпечний подвиг.

А при тому був це й поет, котрий не лише патріотичні вірші писав, але й коли був відповідний настрій, то й веселі.

У вересні 1916 р. він (стоячи на службі при корпусі нім. генерала Лінсенгена) написав до мене лист, де просить занятися його жінкою, якщо вона була би примушена виїхати до Відня. В тім листі, який в мене захований, написано таке:

«Коло мене вже мусить бути зовсім погано, бо починаю вірші писати і то зовсім "модерні"». До листу долучив він теж і кілька віршів.

Дмитра Вітовського називають "лицарем  без плями". Таким він і був. Не був він стратегом — полководцем, але був він дійсним героєм. Хоч треба признати, що й був несогіршим стратегом, бо приготування цілого військового заговору і обсадження Львова в ночі на 1 листопаду 1918 р. вимагало й неабиякого зорганізованого хисту.

До найважливіших переживань Вітовського належало викрадення з тюрми в Станиславові М. Січинського, при чинній допомозі М. Цеглинського.

Д. Вітовський мав велике почуття справедливости. І тому ніколи не був би допустив наприклад такої неслави, як розстріл полк. Болбочана10 червня 1919 року полковника Петра Болбочана повторно заарештували. Був звинувачений разом з Володимиром Оскілком у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.

У всякому разі така подія не могла би статися в Українській Галицькій Армії, а вже найменше там де рішав Д. Вітовський.

Це був герой, що вмів цінити і геройство інших.