"Коли спалахне війна?" Пйотра М. Маєвського. Передмова до українського видання

Ця книжка розповідає про міжнародну кризу, що сталася 1938 року й ледь не призвела до передчасного спалаху Другої світової війни. Її вдалося запобігти ціною принизливої угоди з німецьким диктатором. За збереження миру західні держави заплатили, віддавши йому як здобич союзну Чехословаччину. Пізніше Вінстон Черчилль дуже влучно підсумував: у лідерів Франції та Великої Британії був вибір між ганьбою і війною; вони обрали ганьбу, а війни однаково не вдалося уникнути — всього лиш через одинадцять місяців нацистська Німеччина розв’язала конфлікт, який охопив ледь не увесь світ. Відтоді Мюнхен — це символ недалекоглядної політики умиротворення (appeasement), яка не гребує зрадою союзника в ім’я національних егоїстичних інтересів.

Хоча керований Гітлером Тисячолітній Райх у 1945 році остаточно розсипався на друзки, привид Мюнхена все ще витає над світом. Українським читачам, звісно, не варто це пояснювати. Упродовж уже понад десять років Україна мусить протистояти агресії з боку ворожої імперії, яка, як і Німеччина 1938 року, вдає, буцім захищає своїх співвітчизників, котрі живуть на території сусідньої країни. Утім на цьому аналогії з мюнхенською кризою не закінчуються. Гібридна війна, яку Росія вела проти України у 2014–2022 роках, багато в чому нагадує німецьку кампанію проти Чехословаччини: нацистський Райх також підтримував місцевих сепаратистів, вербував загони "зелених чоловічків" і з їхньою допомогою підступно нападав на територію держави, якій офіційно не оголошував війни. Прагнення Адольфа Гітлера і Володимира Путіна та аргументи, на які покликались обидва диктатори, також разюче схожі. Перший із них мав намір знищити Чехословаччину, позаяк вважав її штучним утворенням, а її землі — частиною історичної спадщини та життєвого простору німецької нації. Другий не приховує, що хотів би стерти з мапи Європи Україну, бо, на його думку, вона завжди належала до "русского мира" і не мала права на незалежне існування.

Попри те, що коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну, західні держави здебільшого стали на бік атакованої України, привид Мюнхена досі блукає кабінетами політиків і дипломатів. Зрештою, не стихають голоси про те, що було би краще, якби влада в Києві віддала Росії все, що вимагає Путін, і більше не ставила під загрозу безпеку та добробут решти континенту своєю безглуздою впертістю. Страх, що Захід може погодитися з російськими вимогами, зганяє сон із повік не лише українцям. Доля, яка 1938 року спіткала Чехословаччину, залишається болісним memento і для багатьох інших країн Центральної та Східної Європи. Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія та Чехія належать до Європейського Союзу та НАТО, але їхні громадяни непокояться, що, коли трапиться лихо, їхні західні союзники не будуть готові померти за Таллінн, Вільнюс чи Варшаву. Одним з історичних джерел їхньої тривоги є саме пам’ять про Мюнхен. Невпевненість у тому, чи виконає Захід свої союзницькі зобов’язання у годину випробувань, не полишає навіть такої близькосхідної держави, як Ізраїль. Не випадково прем’єр-міністр цієї країни присвятив аж кілька сторінок своєї книжки "Тривалий мир", докладно аналізуючи події у Чехословаччині 1938 року[1].

Моя книжка не є типовою працею у царині історії дипломатії чи міжнародних відносин. У ній я намагаюся представити те, що діялося 1938 року в різних куточках Європи, і не лише в кабінетах політиків. Вважаю, що такий підхід допоможе краще зрозуміти складність тогочасної міжнародної ситуації, неоднозначність поглядів, складне переплетіння різних інтересів. Згідно з моїми науковими інтересами, найбільше уваги я присвячую Чехословаччині. Українські читачі, мабуть, знають, що історія цієї держави в міжвоєнний період була пов’язана з їхньою національною історією. У 1920–1939 роках до складу ЧСР входила Закарпатська Русь, а українське населення, яке там проживало, було однією з кількох чехословацьких національних меншин. Крім того, на території Чехословаччини жваво діяла українська політична еміграція, а у Празі та Подєбрадах працювали українські вищі школи. У цій книжці я розповідаю про те, як 1938 року Чехословаччина стала головною гарячою точкою на мапі Європи. Однак я відтворюю не лише гру наддержав, а й, можливо, навіть передусім — внутрішньополітичні ігри та суперечки про те, варто боротися чи капітулювати. Зрештою, саме Прага вирішила, чи буде європейська криза врегульована, а чи призведе до війни.

На події в інших державах я зважаю пропорційно до їхнього взаємозв’язку з чехословацькою кризою. Майже від початку зі зрозумілих причин чільне місце в моїй книжці посідає Німеччина; поступово я розширюю наратив, долучаючи сюжети, пов’язані з Великою Британією, а також Францією, Італією, Польщею, Радянським Союзом, Угорщиною та Румунією. Звичайно, годі було відобразити всі аспекти тогочасної міжнародної ситуації. Добірка фактів, які я запропонував, як завжди в таких випадках, є суб’єктивною. Залишаю на розсуд читачів, чи вдалося мені все ж таки зберегти неупередженість викладу.

Я обрав нетипову, схожу на репортажну форму оповіді, бо хотів якнайкраще передати динаміку тогочасних подій і, якщо можна так сказати, їхню епічність, якої багато хто не тямить. Це стало можливим завдяки доступності до порівняно чималої кількости джерел — починаючи від архівних документів, відтак преси, кіноматеріалу та радіопередач і аж до щоденників, спогадів і мемуарів, на підставі яких я міг ретельно усталити різні факти, ретельно описати обставини більшости подій, а іноді навіть відтворити зміст розмов, які тоді вели. Багато з цих джерел я докладно цитую, доповнивши їх власними інтерпретаціями та коментарями. Сподіваюся, що це допоможе читачам відчути атмосферу тієї епохи та скласти уявлення про постаті головних дійових осіб історичної драми. Вважатиму за великий успіх, якщо моя книжка допоможе не тільки краще зрозуміти перебіг мюнхенської кризи, а й збагнути її механізми.

У літературі на цю тему досі не було створено синтетичної праці, яка би всебічно, а водночас доступно зобразила трагедію, що спіткала Чехословаччину в 1938 році. Це дивовижно, адже тогочасна міжнародна криза — одна з найбільш вивчених подій ХХ століття. Про неї написані сотні, якщо не тисячі, наукових праць багатьма мовами — і це не лише різноманітні принагідні статті, а й ґрунтовні монографії. Щоб їх перелічити та розглянути, знадобилася б окрема книжка.

Однак у Польщі знання про мюнхенську кризу все ще дуже неглибокі. У польській літературі на цю тему порівняно найкраще описана дипломатична гра, що передувала підписанню сумнозвісної угоди[2]. Чимало відомо про військові аспекти тогочасної міжнародної ситуації[3] і про окремі елементи чехословацької внутрішньої політики[4]. Натомість із доступних польською мовою праць ми мало що дізнаємося про глибинні визначальні чинники кризи — включно з поставою всіх чотирьох підписантів Мюнхенської угоди, Радянського Союзу та Угорщини. Що стосується нацистського Райху, на тему якого в Польщі видано десятки книжок, то, з іншого боку, відсутня монографія, присвячена антигітлерівській опозиції та державному перевороту, який вона планувала[5].

У чеській, німецькій, англійській та французькій літературі предмета також бракує, наскільки мені відомо, книжки, яка б намагалася об’єднати різні сюжети мюнхенської кризи в одну цілісну розповідь. Водночас є низка важливих і дуже ґрунтовних праць, присвячених різним аспектам тогочасних подій. Монографія Ігоря Лукеша подає глибоку, а водночас дуже яскраву картину чехословацької зовнішньої політики в 1930-х роках[6], так само як і публікації Їндржіха Деймека, зокрема його монументальна політична біографія президента Чехословаччини Едварда Бенеша[7]. Обидві ці праці допомогли мені краще зрозуміти хитросплетіння дипломатичних ігор, що відбувалися у 1938 році. Монографії Френка МакДона[8], Пітера Невіла[9] i Пола Вішні[10] докладніше ознайомили мене з британською зовнішньою та внутрішньою політикою. Чекаючи на українське видання моєї книжки, я мав нагоду прочитати нещодавню роботу Дж. К. Педена про роль, яку в період умиротворення відіграли Черчилль і Чемберлен[11]. Коли йдеться про німецьку антигітлерівську опозицію в період, що передував укладенню Мюнхенської угоди, мені дуже допомогло дослідження Террі Парсінена про діяльність полковника Ганса Остера[12]. Монографія пера Г’ю Раґсдейла допомогла мені простежити політику Радянського Союзу щодо Центральної та Східної Європи[13].

Я щиро вдячний усім, хто радив мені та допомагав у написанні цієї книжки: передчасно померлому Влодзімєжу Бородзею, Їржі Фрідлю та Рафалові Внуку за прочитання тексту рукопису та численні цінні коментарі, а також Павлу Шрамкові та Їндржіху Деймекові за їхні люб’язні консультації щодо різних деталей. Крім того, я вдячний Гердерівському інституту в Марбурзі та Центрові новітньої історії в Потсдамі за можливість користуватися їхніми бібліотеками та чудові умови роботи, якими я втішався під час моїх дослідницьких стажувань в обох цих установах. Аніті та Мачекові я вдячний за їхню терплячість і підтримку.