Київ у часі проголошення злуки

Київ, куди я приїхав разом з галицькими делєґатами на Трудовий Конґрес, зробив на нас усіх вражіння не тільки великого, але й гарного міста. Розкинений на горбках, представився він нам у своєрідній панорамі. Високі, масивні будівлі, величаві церкви, опера, що могла зовсім добре стояти у найбільшій столиці заходу, – все те вже на перший погляд вказувало що столиця України є містом великим і по свому модерним. Багато краси додавали йому розлогі сади-парки і могутній Дніпро, що його оглядали ми з Володимирської гори, стоючи поруч памятника св. Володимира. 

Що правда, тут і там видно було сліди громадянської війни та революції. Вулиці занедбані, шиби декуди повибивані. Зате саме тоді діставав Київ назовні чисто український характер. Це команда осадного корпусу Січових Стрільців видала приказ, що всі вивіски в місті мають бути до означеного речинця перемальовані, чи пак перероблені на мову українську. Це було на тодішні київські відносини зовсім революційне потягнення, з якого всі москалі та їх прихильники були крайнє невдоволені. Та приказ був ясний і всі хоч-не-хоч мусіли до нього пристосуватись. 1 таким чином щодня, хоч і поволи, щезали написи російські і на їх місці появлялись українські, так, що за розмірно недовгий час навіть на люднім, багатім Хрещатику майже всі вивіски були зукраїнізоваиі. На жаль, не було приказу, щоб тексти тих вивісок затверджувала якась комісія чи хоч би одна тямуча людина; тому була в них сила помилок і прогріхів проти духа української мови, а деякі написи викликували у ворогів просто сміх та всякі дотепи.

Одночасно з тим кидалося в очі на кожному кроці велике багатство. Багаті ювилєрські склепи, багаті маґазини і крамниці, а передовсім сильно заставлені мясивами й печивами ресторани, каварні, молочарні. По Відневі, звідки я виїхав щойно перед кількома тижнями і де панував дійсно страшний голод, де населення було виснажене до краю, де на брамі центрального цвинтаря висів цілими тижнями без перерви чорний прапор на знак, що нема дня, в якому не померло би найменше сто мирних мешканців (очевидно – переважно з недоїдання, себто на сухоти), – такий стан міг чоловіка радувати. Але зате бентежило трохи, що кияни не привязували до того всього ваги й не вміли того добра цінити, що на кожному кроці процвитало у них обжирство й пиянство, що там люди вз галі сиділи і бавились довго в ніч, а вставали неможливо пізно, так, що напр. в 9 год. ранку не можна було дістати в молочарні ні кави ні склянки молока, бо щойно тоді такі льокалі відчинялись і чекали довго-довго на першого сніданкового гостя... 

Як театроман, що знав дуже добре репертуар усіх віденських театрів, рішив я скористати з нагоди і приглянутись усім київським театрам, А грали тоді у Києві театри: Державний, Молодий під проводом Курбаса, Садовського і Саксаганського. Був я в театрі Курбаса, де йшла м. ін. пєса Макса Гальбе “Молодість”. На виставі було абсолютно не більше, як 40–50 осіб, при чому саля була неопалена. Це був просто героїзм акторів, що грали серед таких обставин, не маючи до того перед собою глядача. Куди краща фреквевція була в Держ. Театрі, де йшла тоді м. ін. “Лісова пісня” Лесі Українки і “Між двох сил” Винниченка. На цій пєсі ситуацію рятувало вояцтво, що майже на половину заповняло салю. Зате великі збори мав театр Садовського і Саксаганського, бо до обох ходили масово низи. Та що з того, коли публика в тих театрах поводилась просто неможливо! Не досить, що підчас акції на сцені глядачі найспокійніше в світі лускали собі сімячко, яке лежало купами поруч крісел, не досить, що люди розмовляли і пояснювали собі те, що діялось на сцені, зовсім свобідно, перешкоджаючи і собі і своїм сусідам, – то нетерпеливіші глядачі, які бажали слухати уважно ходу акції на сцені, викрикували ввесь час голосно на всю салю: “Тіше Увага”. Це “тіше”, якому негайно секундував оклик “увага", повторялось буквально що кілька секунд і так ішло впродовж цілої акції. Деяку зміну вносив в оту дивну атмосферу серед публики якийсь обурений до краю галичанин, що час до часу вставав зі свого крісла, підносив одну руку в гору і просив собі на всю салю: “Прошу о спокій!”. Глядачі дивились на нього здивовані (мабуть не розуміли, чого він хоче) і говорили дальше своє. Таке я пережив на виставі “Вія" в театрі Садовського, де виступала славна співачка Лигвиненко-Вольґемут, що зі своїм голосом могла стати одною з перших співачок світа, а примушена була обставинами співати в таких відносинах. Подібно було і в театрі Саксаганського. 

Очевидно – не менше від театрів цікавила мене і тодішня преса. А виходило у Києві за Директорії щось до десять українських щоденників і тільки два чи три російські. Який був наклад тодішньої київської преси, як далеко розходилася вона поза Київ, не знаю. Але знаю одно, що тодішня українська преса, хоч така численна і матеріально добре забезпечена, під редакційно-інформаційним оглядом не витримувала ніякого порівнання з пресою російською, в якій працювали очевидно переважно жиди, що все вміли роздобути цікаві інформації і їх відповідно розмістити у своїх орґанах. Памятаю напр., що звідомлення з найважніших засідань Трудового Конгресу можна було вичитати значно скорше в пресі російській, ніж в українській, хоч ходом нарад Конґресу цікавились тоді всі, в першу чергу, розуміється, українці. І не можна сказали, щоб тодішня українська преса була вбога або не мала достаточного числа співробітників. Навпаки: матеріяльно преса була забезпечена, бо всі прес. орґани дістали великі суми гроша- від Директорії, а щодо співробітників, то напр. такий щоденний орган самостійників “Україна” мав ні менше ні більше, а ок. 60 співробітників. Це не перешкодило, що коли я на прохання одного з його редакторів, п. Вол. Дорошенка, написав статтю про ситуацію у Відні, дописавши під наголовком: “Від власного кореспондента в Австрії”, то ту статтю помістили в рубриці “Кореспонденції”, себто “Дописи з краю”... Так дбайливо і з таким знанням брались дотичні редактори-референти до справи! Щойно після вияснення йшли вже дальші мої статті про відносини в Австрії та в середущій Европі, про що в Києві ніхто нічого не знав, на відповідному місці. 

<p>Газета &ldquo;Нова рада&rdquo;, 5 січня 1919 року</p>

Або такий факт: У сам день Йордану відбувались у Києві з великою нарадою похорони 16 Січових Стрільців, що згинули у протигетьманському повстанні під Мотовилівкою. Був між ними сотник Федь Черник, старшина С. С. Загаєвич і ще один незнаного назвища – решта прості стрільці, мабуть усі з Галичини. Назвищ тих погибших не міг я ніяк роздобути, хоч допитував ріжних товаришів-старшин, що служили при С. С. Назвищ їх не принесла і клєпсидра, видана С. С., в якій зазначено тільки, що всі вони полягли за самостійність України, так, що – з винятком Черника і Загаєвича – ховали тих Стрільців начебто безіменних. На диво – ніодин пресовий орган не приніс ані в дні похоронів, ані в найближчих днях списку тих поляглих, хоч усі українські щоденники помістили великі статті з приводу похоронів та описи похоронів... Чи можливе щось подібне на заході Европи? 

Вже на другий день після приїзду відшукав я мого шкільного товариша Ом. Чорноокого, якого галицька Українська Національна Рада, чи пак Секретаріят Військових Справ, назначили комендантом кількох гуцульських сотень, що їх вислали на допомогу Директорії. Сотні ті були розташовані в Бендерських казармах. Це були перші сотні, що прийшли з Галичини до Києва, але що це були хлопці тверді, недоступні для всяких большевицьких підшептів, то большевицькі елементи дуже їх зненавиділи. Треба знати, що наші вояки кожного, хто підходив до них біля казарм з большевицькою аґітацією або з якоюсь бібуло,. передавали негайно своїй безпосередній владі, яка передавала їх очевидно до арештів. 

Тут треба пригадати, що тоді йшла в Києві шалена агітація комуністів. У кульоарах опери, де мав радити Трудовий Конґрес і де було щодня повно депутатів, увихались аґітатори, які роздавали явно большевицьку літературу. Большевицька аґітація відбувалась також на вулицях, у поїздах, на всіляких зібраннях та взагалі скрізь і всюди, де тільки збирались люди. І тої аґітації ніхто поважно не думав припинювати. Бувало й таке, що під ліхтарнею ставав собі большевицький аґітатор та уладжував імпровізований мітінґ. Люди одні слухали, інші відходили, але запротестувати проти демаґоґічної промови не було кому. Могли це зробити тільки вояки, але їх було небагато і всі вони були в службі. А як і не мали служби, то галицький вояк почувався в Києві мабуть ще більше чужим, як у Львові, і коли навіть чув промову такого аґітатора, не важився без приказу виступити проти нього. Тільки коли такий аґітатор зайшов перед казарми, або таки до самих казарм (бо і таке бувало!), то наші воякі віддавали його в руки своїм старшинам. 

Взагалі галицькі вояки мали в Києві серед українців найкращу опінію, які й привязували до їх появи й побуту на Вел. Україні найбільші надії. А коли рознеслась по Києві фантастична вістка, що з Галичини має прийти на поміч Директорії стотисячна армія, то свідомі українці страшенне тішились і висказували погляд, що в такому разі Українська Армія не тільки очистить Україну з большевицьких відділів, але й віджене їх далеко в глибину московської національної території. Зате москалі, зокремаж большевицькі і большевикофільські елементи, на ту вістку сильно посоловіли і ще з більшою ненавистю ставились до галицького вояка, неприступного для їх руїнницької аґітації. 

По кількох днях побачив я, що український Київ жив у якійсь політичній горячці, що не давала майже нікому змоги здорово дивитися на траґічну ситуацію держави. Хоч ворог, а правильніше: вороги з усіх сторін переступили границі держави – що вечора відбувались тоді партійні збори (мітінґи), на яких предметом нарад не була справа оборони рідного краю, тільки справа влади: лишити Директорію, чи її усунути, відновити розігнану Скоропадським, а радше німцями, Центр. Раду, чи ні, а вкінці такі справи, як земельна і т. д. Кожна політична партія старалась побільшити свої впливи, зокрема притягнути до себе галичан, що приїхали на Трудовий Конґрес. А той Конґрес заповідався дуже лівим. Грозило повалення Директорії саме в моменті, коли вороги стояли на українській землі, а большевицькі відділи були віддалені від Києва мабуть не більше, як 100 км. 

Серед таких обставин прийшов памятний день злуки 22. січня 1919 року – саме в перші роковини появи IV. Універсалу Центральної Ради, що проголосив самостійність України. Про само Свято 22. січня, яке було иаправду величньою маніфестацією українського Києва і всієї України взагалі, писати тут не буду. Воно описане докладно в усій тодішній київській пресі, про той історичний день появились теж численні спомини, так, що повторювати тут того не беруся. Скажу тільки, що в той день, можна сказати, ввесь Київ маніфестував без ніякого примусу, добровільно, своє українство, свою відданість ідеї самостійности й соборности. Це була справді всенародня маніфестація обєднання двох частин віками розділеного народу, в якій взяла участь стотисячна маса, що з небувалим ентузіязмом, зі слізми в очах, приняла Грамоту про злуку З.У.Н.Р. з У.Н.Р., що її відчитав на Софійській площі посол д-р Льонґин Цеґельський, а опісля Універсал Директорії, відчитаний її членом проф. Ф. Швецем, в якому говорилося, що Директорія приймає цей акт до відома та приймає Західну Україну до злуки з Україною Придніпрянською.