Стара хата. Іван Керницький

Таких старосвітських хатин вже небагато. Вони вмірають так, як повмірали ті, що їх колись ставили. В нашому селі вона одна-однісінька. Має сто сім літ і мало не по самі вікна вже вросла в землю. Стоятиме ще до неділі. В понеділок до схід сонця Сенько Маланюк скличе сусідів, вони підріжуть трухляві слупки, здорово підіпруться дручками, крикнуть: – гей, рруп! – і зі старої хати залишиться лиш купа пороху… Сьогодні вона ще стоїть. Зпід стріхи ще куриться сивий дим. На порозі ще сидять діти з кучерявими голівками і з черепяної миски сьорбають теплу юшку. Під малим віконцем ще цвіте черешня і радісно гомонять бджоли. Стара хата бачить те все і чує… Вона ще жива. Хоч старість згорбила їй спину, хоч літа похилили до долу, вона вперто стоїть на дубових закопах, твердих та черствих, як тверді і дужі були її будівничі.

Стін – майже не видно. З долу наче проковтнула їх земля, з гори закрила стріха. Широка, гей покришка, почорніла стріха, поросла мохом, розхідником і зеленою травою. В самі жнива ця стріха виглядає, як хлопська нивка. Цвіте тут синій блават, червоніють маки і тихо шелестять колоски жита. Проживають тутечки миші, оси, воробці, чмілі та інша твар господня. Місто (!!!) комина комина стоїть чубате бузькове гніздо. Дим зпід бовдура мандрує собі на пекарню, звідтам до сіней, з сіней на вишку, а з вишки шпарами тікає на вольний світ. Димом перепоєний тут кожний кілок, кожна стебелинка. Димом пахне ціла хата. На вишці всі крокви і банти густо присипані сажею. Як стукнете дверми, то сажа паде вам на голову. Двері важкі, скрипливі, з деревляним засувом. За дверми, на кілочку, висять торішні, посвячені вінки. Під стріхою позатикані "Божі листи" і старі, цісарські корони.

Якщо хочете ввійти в світлицю, то напевно стукнетеся лобом до низенького одвірка. Ваші очі, що привикли на дворі до ясного світла, зразу не побачуть тут нічогісько. Крізь малі віконця, прислонені черешневим віттям, лиш вряди-годи закрадаються до хати цікаві, соняшні зайчики. Аж пізніше ви запримітите зараз біля дверей здоровенну піч, що з усякими грубками, а припічками, а зачіпками розсілася як печериця на пів хати. Коло печі звисає від стелі довга жердка, а на ній всі хатні достатки. І дідова полотнянка, і бабин кожух, і Орисині черевики "на корках", і Михасеві жовті мешти…  Широка постіль застелена білим рядном, а копиця з подушок сягає аж до самої стелі. На цій постелі прийшло на світ багато крепких Маланюків. А на тій дубовій лаві клалися на вічний сон їхні батьки… На отсій скрині, залізом кованій, світилися за їх душі воскові свічки, а дяки читали псальми… Сіру, задимлену стелю піддержують три соснові трами. Поміж щілинами, що поробилися в трамах, переховує Сенько Маланюк найцінніші свої документи: податкову книжку, кобилячу лєґітимацію і позви зі суду. На середущім трамі видовбаний Хрест і Боже Провидіння, а з боку такий напис: "Благослови Господи дом сей і живущі в нем раби Божія Йоана Маланюка і жену єго Катарину. Дня 15. апріля 1826 года". Раби Божі Йоан і Катерина повмірали ще й панськими рабами. Аж пять літ по їхній смерти милостивий цісар скасував панщину.

Попід стелю рядочком навколо світлиці поприбивані образи. Усі в порохнявих рамах, вкриті порохом і павутинням. Сновигаються по них павуки та влізливі мухи. Святим угодникам від старости почорніли світлі обличчя й померкли очі. Кожний образ пообтиканий з усіх боків ще малими образочками, так, що всіх святих, менших і більших, можна тут начислити до двіста. Між св. Варварою а преподобним чудотворцем Миколаєм висить одна, дуже сумна картина. Намальований тут небіщик Франц-Йосиф I., як простягся на білому катафальку мертвий, без життя… Біля нього міністри втирають рукавами заплакані очі… Зараз, недалечко, інший образ: на нім намальовано чотирьох славних цісарів, що хотіли конечно виграти велику війну: німецького, турецького, болгарського, ну, і "нашого" австрійського. Малий Юрцьо, як мовить у вечері "Оченаш", то молиться лишень до цих "бозів" зі золотими "менталями".

Сонце заходить – вечоріє. По хаті блукають сутінки. Блукають, як тіні предків, як спомини давніх літ… Під вікном шарудить вітер… Білі пелюстки черешневого цвіту тихо сиплються на землю… Стара хата стоїть німа, мовчазлива. Від неї віє вже могильним холодом. Вона вже прочуває свій кінець… Га!… Трудно. Пережила своє. Багато бачила, а ще більше чула… Тепер – амінь! В понеділок вранці Сенько Маланюк трутить її, як порохняву вербу. На її місці поставить нову хату. Гарну, муровану, з "фаєрмурами", з великими вікнами та з комином на чубку. Крівлю покриє червоними дахівниками, а стіни побілить вапном. По старій хаті загине слід, загине память.