Йордан у Перемишлі 1915 року

<p>Костянтин Чехович (1847&minus;1915)&nbsp;</p>

Йорданське водохреща в Перемишлі в довоєнних роках мало справді святочний характер. Процесійний похід із катедрального храму до прорубу при лівому березі Сяну вів щороку Епископ К. ЧеховичКостянтин Чехович (1847−1915) український церковний і громадський діяч у Перемишлі, що в цей день прибирав свою голову важкою, дорогоцінною мітрою, яка, по переказу, мала бути перероблена з корони короля Данила. Похід, у якому брали участь тисячі народу, представники австрійської військовости та ріжних урядів, серед звуків коляд, що їх весь час грала військова оркестра, звільна і повагом посувався вулицями міста, переходив залізний міст на Сяні і зупинявся на другому боці ріки, побіля хреста, вирубаного з леду.

Справді гарна була картина. Оба високі береги Сяну наче обліплені людьми, а здолу, зпоміж темної маси, вквітчаної церковними хоругвами та світлими ризами духовенства, час до часу, коли ущухали подуви морозного вітру, долітали звуки пісень і дзвінків, та прорізували повітря мушкетні вистріли почесного військового відділу.

Надійшов морозний день 19 січня 1915 р. Припорошене снігом місто лежало мертве. На вулицях міста здебільша вояцькі однострої. А довкола, то голосніші, то тихіші вистріли гармат на залізобетонних укріпленнях перемиської фортеці.

Це час другої облоги Перемишля. Борознами галицької землі докотилася московська лавіна доверхів Карпат і тільки гордий Перемишль скалить зуби, плює залізом і вогнем, кусає, коли хто ближче посміє підійти. Безперервними вигуками дає знак, що тримається, що мусить встояти, а в ту саму пору перебігають занімілими вулицями винуджені, згорблені постаті, несміло стукають до дверей замешкалих хат і просять продати шматок хліба. А в ту саму пору крізь отвори стрілецьких окопів у сторону московських становищ дивляться очі тисячних примар, а в них останній відблиск безнадійности. Голод-цар заключив договір з московським царем і працює безупину.

Сумно й скромно заповідається Йорданське свято. На горбі перед церквою небагацько народу. Переважає жіноцтво, дещо селянських одягів з підміських сіл. Решта це вояки. Праворуч церковного входу велика деревляна кидь наповнена водою. Подальше почесний військовий відділ, зложений із самих українських ополченців.

Вистріли гармат ні на хвилину не мовкнуть. Вухо до них уже звикло, що ніхто на них не звертає уваги. Зате щохвилини всі глядять угору, чи на ніжній синяві неба не зявиться російський літак і не кине на голови зібраних якого Йорданського дарунку. Погода на такі відвідини дуже надавалася.

Врешті почали виходити з церкви. Окружений стисненим духовенством вийшов епископ К. Чехович, що не виїхав напередодні облоги, як це йому дораджували, адже вважав за свій обовязок залишитись на місці. Голову похилив, наче більше відчував важкість королівської мітри, а може відчув, що востаннє має її на своїй голові. Загалом подалася сильно кремезна постать перемиського владики. І не дивота. Жити у відусіль замкненому місті, без найменшої вістки зі світу, дихати повітрям насиченім неприхильністю, а то й явною ворожнечою до українства, це було нелегко навіть для молодого організму. Командатура перемиської твердині сліпо слухала підшептів і денунціацій ріжних услужливих людців, між якими головну ролю відогравав один з перемиських адвокатів, а тепер адютант команданта Перемишля генерал КусманекГерман Кусманек фон Бургнойштедтен (нім. Hermann Kusmanek von Burgneustädten (1860−1918) – генерал-полковник Австро-угорської армії, у березні 1915 р. здався у російський полон після облоги Перемишля. Коли ж з одного боку по місті передавали собі фантастичні вістки про московських шпигунів, яких переловили у полишених мешканях, про відкриття підземельних телефонів, — а з другого боку творили міт про… українську зраду. Діялося це в той час, коли українські вояки серед стужі і голоду своїми грудьми закривали передпілля Перемишля, а чинили це в момент, коли надії на врятування Перемишля і на поворот Австрії були дуже малі.

Можна було нераз бачити епископа Чеховича, як у товаристві свого капеляна відвідував команду твердині, де взивали його на часті конференції. Вислухувати мусів грубі завваги словацького ренегата генерала Кусманека, а навіть, зажадали від нього, щоби виголосив відповідну проповідь до українських вояків, яких зібрано у великій салі "Робітничого Дому". Проповідь виголосив — до обдертих, голодних кістяків.

Ті переживання зробили своє.

Струнко, не зважаючи на мороз, від якого задубіли руки, стояли весь час старі ополченці. Для чогось рідного несли вони в тій хвилині службу. Задубілими руками прикладали мушкети до своїх рамен, але справно, наче кадрові вояки відділи почесні сальви.

Та коли підійшов до них епископ Чехович, щоби покропити їх йорданською водою, забули, що вони вояки. Шапки з голов позлітали, а самі захлипали як діти..

Сльоза потекла по обличчі Владики.

А довкола міста грали й грали гармати…