Захоронка

Доки в моєму Урожісело на Львівщині не було захоронки, яку створив місцевий священник Михайло Городиський, бабця садила мого вуйка Івана в діжку, а сама йшла гарувати в поле. А за моєю мамою вже наглядала сестра. Одного разу вона приставила ніж до горла молодшій сестрі і просичала: "Сиди тихо, бо заріжу!". А сама побігла бавитись з дітьми. Та що там казати про 30-ті, коли у 50-х моя тітка в Бориславі, яка працювала закрійницею в ательє, прив’язувала сина за ногу, як песика, а сама йшла на роботу. Потім прибігала в обід нагодувати і помити сплакану дитину.

<p>Кирило Селецький (1835 &mdash; 1918 )</p>

Здавалося б, саме жінкам мала би спасти на думку ідея облаштувати дитячий садочок. У давнину гурточок сусідських дітей могла часом доглядати якась бабуся, яка була вже не годна працювати, однак ще треба було таку знайти. Моя бабця в дитинстві втратила маму, а потім мачуху, яка у 8 років змушувала її місити тісто на хліб. Оті ностальгійні спомини про вільне босоноге дитинство мене завжди дратували. Світ раніше був дуже суворим до дітей з бідних родин і через відсутність догляду діти часто вмирали. Мене з двох місяців доглядала нянька, і ледь не вгробила у 7 місяців, довівши до двостороннього запалення легень.

Перші захоронки в Галичині заснували сільські священники. І найперше це зробив отець Кирило Селецький 1893 року в селі Жужіль коло Белза, що на Сокальщині. Селище, а колись повітове містечко Підбуж на Дрогобиччині, може пишатися, бо він там народився 1835 року в сім’ї вчителя. Щоправда, родина виїхала звідти до Самбора коли він був дитиною. Кирило рано втратив дружину, за нею померла маленька донька, залишилася ще одна, яка згодом вийшла заміж. На своїй парафії в Жужелі отець навів лад у занедбаній церкві, організував Товариство тверезості, читальню і Товариство Івана Милостивого1895 рік, яке допомагало сиротам і найбіднішим. 

Любив казати до своїх убогих парафіян: "Не плач, віддайся на Божу волю, а якщо тобі чогось бракує — скажи мені, я тобі допоможу". У сусідньому селі Цеблів, що також належало до його парафії, організував молочарню, позичкову касу. Йому вдалося схилити на свій бік місцевих вчителів, зрештою, отець був добре захищений, бо його проєкти підтримували граф Станіслав Потоцький з дружиною Анною, хоча тутешнє духовенство спершу дратувала активність сільського пароха.

На той час уже існували польські захоронки по селах і містечках, де дітьми опікувалися сестри-служебниці. Туди приймали й українських діток, але мова та молитви були чужими. Наші священники розуміли, що це не добре, і врешті отець Кирило наважився створивши на своїй парафії першу в Галичині захоронку. Утримували її на доброчинні внески і приймали туди всіх дітей. Їх годували, навчали ігор, віршів, пісень, молитов, особистій гігієні, й, дивлячись на це, батьки починали розуміти, що маленькі діти мають право на розвиток і повагу навіть у найменшому віці. Про селян казали, що для них худоба важливіша за власних дітей і так воно здебільшого й було. Бог дав — Бог взяв. Тому дітей народжували багато, аби хоч хтось вижив. Невдовзі захоронки почали виникати повсюди.

У книжці "Своя хата. Читанка сельскому народу на хосен" Селецький пояснював своїм читачам: "Діти не повинні рости, як тії бидлята, для котрих доста, жеби в своїм часі накормлені та напоєні були. Бог дав чоловіку розум, аби пізнавав, що тілу і души єго хосен, а що шкоду приносит".

Українські захоронки кінця ХІХ століття зродили перші паростки національного виховання, спротив ополяченню та онімеченню. Про отримання освіти рідною мовою українцям не було й мови. З тих часів залишилися світлини дітей в національному строї разом зі своїми опікунками. Дружини священників також допомагали в захоронках, брали активну участь в опіці над хворими і старими, пережили разом з громадою тяжкі часи пацифікації і агресивного москвофільства. Саме захоронки допомогли тисячам українських дітей усвідомити національну і мовну ідентичність. Перед тим, як піти до польської школи, бо іншої у 1937 році в селі не було, моя мама чітко пояснила своїм полькам-колежанкам, що вона українка, а не русинка.

Але національне виховання неможливе без національної літератури. І отець Кирило почав писати для дітей. Чудовою легкою мовою, яка звучить для українця наче музика. Казки, оповідання з цікавими сюжетами на світську та релігійну тематику, про близьке і зрозуміле селянській дитині. Створює катехизм для дітей, а для батьків — "Книгу мудрості". Досвід сільського пароха із Сокальщини мав би зайняти почесне місце в історії української педагогіки. Але… Ви коли-небудь читали твори Кирила Селецького? Чи чули про нього як письменника? Чи є його ім’я в історії української дитячої літератури? Натомість полиці бібліотек і книгарень заповнила перекладна література, що нездатна сформувати національну ідентичність.

Тому й уроки християнської етики в школі такі недолугі, бо, як правило, залякують дітей і не вчать їх бути людьми. Принаймні, таке було з моєю дочкою у школі, яку цькувала вчителька християнської етики за питання, на які дитина шукала відповідь. Діти не сприймають фарисейства. Священники мали би перейматися не золотими куполами на своїх церквах, а тим, хто піде до тих церков через 10 років. Боюсь, що духовної розради молоді люди будуть шукати у психоаналітиків та психіатрів. Найменші українці з так званих "нормальних" сімей потребують не менше уваги, ніж діти зі сиротинців. Мова не про літні школи чи табори при храмах, а про дитячі садочки нового типу, де головна увага приділяється не англійській мові, а національному вихованню, не основам дарвінівського виживання, а здатності до емпатії. Досвід Селецького і Сухомлинського мали би стати основою педагогіки в країні, що зараз, спливаючи кров’ю, змушена боротися за своє існування у ХХІ сторіччі.

Перший том з "Вибраного" отця Кирила Селецькогоукладач Ігор Розлуцький вийшов мізерним накладом у 2018 році в Дрогобичі на кошти доброчинців і шанси його придбати мізерні. Держава виділяє мільйони на переклади маскультівських книжок про рожевих поні та єдинорогів чи інший розважальний ширпотреб, адже формування національної та мовної ідентичності не в інтересах олігархів та їхньої прислуги.