Український прапор на Олімпіаді 1976 року

На монреальскому стадіоні "Олімпік" 27 липня 1976 року був майже аншлаг. Футбольну арену, яка могла вмістити більш як 65 тисяч уболівальників, того дня відвідало понад 58 тисяч. І було зрозуміло чому — не кожного разу в Канаді можна було побачити півфінальний раунд турніру з футболу. Тим паче не американського, а звичайного — тут його називали соккером. І нехай це не був чемпіонат світу, а XXI Олімпіада. І на полі в одному матчі зустрілися збірні двох країн не Заходу, а зі Східного блоку — Німецької Демократичної Республіки та СРСР. Зрештою в останній дев’ятеро гравців основи були українцями з київського "Динамо". І це зумовило в канадійської публіки, особливо українського походження, додатковий інтерес до гри.

Матч радянській збірній не вдався. Після першої половини зустрічі суперники розійшлися "нульовою" нічиєю, за 25 хвилин другого тайму команда з СРСР пропустила два м’ячі. І хоч на 84-й хвилині "динамівець" з Києва Віктор Колотов скоротив відставання завдяки реалізованому пенальті, все ж поєдинок завершився з рахунком 2–1 на користь дружини з НДР. Вона, до речі, той турнір і виграла, обігравши у фіналі польську збірну. А СРСР у матчі за третє місце здолав грізну команду з Бразилії, здобувши бронзові медалі Олімпіади. Але той півфінальний матч лише футболом не обмежився.

Спочатку посеред матчу на трибунах стадіону понад 150 молодих канадців українського походження розгорнули 30-метровий жовто-синій стяг — тоді заборонений в СРСР, та, як писала преса української громади в Америці, "стояли в сорочинках, з виписаним на них поодинокими літерами гаслом "Freedom Ukraine" ("Свобода Україні!")".

Посеред другого тайму зустрічі з українським національним стягом на поле вибіг юнак. Українська діаспорна газета "США" з цього приводу писала: "20-літній Данило Мигаль, член СУМу із Тандер-Бей, Онтаріо, вибіг на спортову площу із синьо-жовтим прапором, вигукуючи слова "Свобода Україні!”. Серед здивованих гравців почав в середині площі танцювати гопака, а публіка спонтанно вибухла грімкими оплесками — гру припинено”.

Пізніше Мигаль пояснював свій вчинок бажанням "драматизувати долю українського народу", підтримати українських футболістів з радянської збірної та показати, що в українців, як народу, також є свій прапор. Не червоно-синій, як у радянської України, а національний — жовто-синій, а отже, може бути і своя, незалежна від Москви держава. З цієї ж причини ще напередодні поєдинку Данило із молодшим братом Андрієм зірвали радянський стяг із флагштоку біля будівлі, де встановили всі прапори країн-учасниць Олімпіади, та спалили його.

Тим часом вже за мить хлопця вивели у підтрибунні приміщення стадіону троє поліцейських, а звідти — повезли до відділку, де йому довелося спілкуватися із Канадською королівською кінною поліцією. Один із правоохоронців "в цивільному" (до речі, українською мовою) намагався переконати Данила, що протести на стадіонах нічим українцям не допоможуть, а лише створять проблеми в радянсько-канадських відносинах, які у 1970-х почали налагоджуватися. Ба більше, поліціянт погрожував юнаку депортацією до СРСР. Однак вже через декілька годин Данила Мигаля відпустили без жодного покарання. Цікаво, що одним із тих, хто посприяв звільненню хлопця був син Степана Бандери Андрій.

В умовах, коли після поразки Української революції український порядок денний був на десятиліття відкинутий з офіційного дискурсу світової геополітики, вчинок Мигаля хоч і ненадовго, та привернув увагу світових видань. І вніс свою лепту у те, що у грудні 1991-го саме Канада поруч із Польщею була серед перших держав, які визнали українську Незалежність.

Сам же Данило Мигаль за останні три десятиріччя декілька разів відвідував Україну, а через 46 років йому вдалося здійснити й власну мрію — передати славнозвісний стяг своїй історичній батьківщині. І відтепер він майорітиме над головною ареною нашої держави — НСК "Олімпійським". При урочистому піднятті прапора були присутніми і безпосередні учасники легендарного матчу 1976-го — екс-"динамівці" Олег Блохін та Володимир Онищенко. Тепер уже не радянські футболісти, а громадяни незалежної української держави.