"Це плач усього людства"
09:28, 8 травня 2021
Фотографія Дмитра Бальтерманца "Горе" задокументувала один із військових злочинів нацистів – масове вбивство євреїв Керчі наприкінці 1941 року. Вона стала відомою широкому загалові аж через два десятиліття після того, як була зроблена. Автор миттєво перетворився на живого класика фоторепортажу. Але тоді, серед калюж і пронизливого вітру кримської зими, він мріяв лише про те, щоб більше ніколи не знимкувати таких сюжетів
Загиблі
Нацисти окупували Керч у листопаді 1941 року. На початку наступного місяця жителів єврейського походження почали збирати та відвозити вантажівками до селища Багерове. Там співробітники айнзатцгрупи Д, посилені солдатами Вермахту та місцевими колаборантами, розстрілювали їх цілими сім’ями. До місця страти люди мусили стояти в черзі. Тіла скидали у протитанковий рів. Згодом там виявили останки приблизно 7 тисяч осіб.
Солдати
Саме тривали бої за Москву. Керівництво СРСР вкрай потребувало бодай якоїсь перемоги, яку можна було б використати із пропагандистською метою. У той час, коли основні німецькі сили були задіяні на північно-східному напрямку, командування Червоної армії спланувало десантну операцію в Криму. Мета – відбити Керч і Феодосію. Операцію провели з типовими для радянського командування огріхами: солдати висаджувалися по шию у льодяній морській воді, не мали медичного забезпечення та належної кількості боєприпасів. Їм все ж таки вдалося досягти суттєвих успіхів. Але до травня наступного року німці повністю вибили радянські війська з півострова.
Небо
Дмитро Бальтерманц ніби змагався з долею за цей знімок. Він мав прибути до Керчі з грузинського Поті на крейсері "Червоний Крим", але той не зміг прорватися крізь неперервні атаки Люфтваффе. На наступний корабель, що відходив із Новоросійська, фотограф спізнився. Якимось дивом йому вдалося вмовити пілотів транспортної ескадрильї, що базувалася у Краснодарі, взяти його на плацдарм.
На фотографії зображено жителів міста, які намагаються відшукати тіла своїх родичів і друзів на місці нещодавніх масових розстрілів. Бальтерманц відзняв тоді дві плівки. Шок від побаченого та оброблення матеріалів у польових умовах призвели до того, що частина кадрів мала дефекти. Згодом автор зізнався, що драматичне небо на фотографії "Горе" він додрукував з іншого кадру. Втім ані з художнього, ані з документального погляду світлина від цього не постраждала.
Забуття і визнання
Це фото підтверджувало один із військових злочинів нацистів. Однак у Радянському Союзі її довго не публікували. Не вписувалася в політику керівництва щодо "Великої вітчизняної війни". Влада воліла показувати героїзм, а не страждання. Щойно в 1960-х фотографія потрапила на виставку "Що таке людина?" у Німеччині. Здобула там приз глядацьких симпатій, а потім її передрукували найбільші світові ілюстровані видання.
– Це плач усього людства, – так відгукнувся на неї Гайнріх Белль, колишній обер-єфрейтор Вермахту, лауреат Нобелівської премії з літератури.
Із пекла в "Огонëк"
Біографія Дмитра Бальтерманца (1912–1990) могла би стати основою для напруженої психологічної драми. Уродженець Варшави, син царського офіцера, який мав прізвище свого вітчима, колишнього адвоката, він навряд чи міг розраховувати на блискучу кар’єру в СРСР. Здобувши математичну освіту, Бальтерманц був, за власним висловом, "отруєний фотографією". Влаштувався у друкарню газети "Известия". Через кілька років, восени 1939-го, отримав перше журналістське завдання – зробити репортаж про "Визвольний похід Червоної армії на Західну Україну". СРСР тоді фактично виступив союзником Третього Райху. Жодна з тих світлин не була опублікована й донині не збереглася.
Кореспондентом центральних газет під час радянсько-німецької війни він пробув недовго. Через півроку після мандрівки до Криму газета "Красная звезда" опублікувала його знімок знищених танків Вермахту. Німецькі пропагандисти помітили, що насправді на фото – отримані СРСР за лендлізом і підбиті німцями англійські "Матільди". Винним визнали фотографа. Його відправили до штрафбату.
Бальтерманц вижив у пеклі боїв і навіть знову став фотокореспондентом. Щоправда, спочатку тільки газети одного з військових з’єднань. Лише знайомство з лауреатом двох Сталінських премій Анатолієм Софроновим допомогло влаштуватися в журнал "Огонëк". Там і працював до смерті. Був редактором фотовідділу, знимкував радянських вождів і комуністичні будівництва, однак жив у кімнаті батьківської квартири, яку перетворили на комуналку.
Дмитро Бальтерманц не був дисидентом. Однак навіть у розпал "застою" його світлини виокремлювались на тлі потоку візуальної пропаганди легкою іронією, людяністю та психологізмом, притаманним популярній тоді на Заході "гуманістичній фотографії".
