Городоцький прихисток Уласа Самчука

“Київ мене тягне неймовірно. Кожний вечір я болію великим болем. Ах Таню, Таню!”, – писав Улас Самчук через чотири місяці після знайомства.

Спекотного серпня 1941 року до Рівного приїхала знімальна група Київської кіностудії під керівництвом Івана Кавалерідзе. Улас Самчук, на той момент головний редактор газети “Волинь”, познайомився з режисером. Наступного дня залишив у своєму щоденнику враження про зустріч: “Учора під вечір познайомився з Кавалерідзе. Він у товаристві фільмової групи вертається з Карпат, де вони робили фільм “Пісня про Довбуша”. Надзвичайно мила, симпатична і інтеліґентна людина. Ми з ним скоро сприятелювались”. 

Через кілька днів Улас познайомився з асистенткою монтажу стрічки – Тетяною Праховою-Чорною. Жінкою, як він писав, “напружено-спокійною, внутрішньо схвильованою, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках”.

Тетяна Прахова на момент знайомства з Уласом Самчуком була заміжня і мала трирічну донечку Ірину. Письменник також був одруженим, його обраниця Марія Зоц (Маруся, як він її ніжно згадував у своєму щоденнику) мешкала у Празі та навчалась у Карловому університеті. 

Разом зі знімальною групою кінострічки “Пісня про Довбуша” письменник подорожував місцями зйомок, відвідав Крем’янець, Тилявці, Дермань та Луцьк. Вочевидь у цих подорожах між Уласом Самчуком та Тетяною Праховою-Чорною виник роман, який тривав 50 років. 

У той час у щоденникових записах Уласа Самчука, які він вів із 1941 року, довга перерва – від 26 серпня аж до 24 жовтня (зазвичай щоденник поповнював новими записами принаймні раз на тиждень – два, такі тривалі перерви були лишень у часі подорожей або… закоханости). Письменник повернувся до нотування власних думок, аби записати одне: “Від’їхали Таня, Олена, Олег Штуль… Вечори вдома вже тихі”. За тиждень, 1 листопада, Самчук приїхав до Києва. Поміж написанням репортажів та новими знайомствами в його щоденникових записах натрапляємо на скромне: “У Тані”. 

Відтоді життя письменника перетворилося на очікування зустрічей з Тетяною. “Ніколи не думав, що та киянка з тими чудовими карими очима буде тією, що знов верне мене до часів юнацтва. Скіль мушу їй дякувати…”. 

У лютому 1942 року Тетяна Прахова-Чорна остаточно переїхала до Рівного,щоб залишитись зі своїм коханим Уласом Самчуком. Розрив письменника з першою дружиною Марією Зоц був тяжким. Марія “цього нічим не спровокувала і переживала дуже боляче”, а Улас відчував докори сумління. Однак картав себе недовго – усі думки змістив страх наступу на Рівне більшовиків. 

“Всі без винятку бояться більшовиків. Я чекаю подорожі, думаю пакуватись, а тим часом шаткую капусту”. У щоденникових записах Уласа Самчука за вересень-листопад 1943 року – суцільне сум’яття. Новини про капітуляцію Італії та відступ німецьких військ на східному фронті викликали страх перед наступом радянської армії. Письменник писав про неперервний потік машин з Києва у напрямку Львова й розмови про те, що буде, якщо до Рівного знову прийде радянська влада. Однак до останнього Улас намагався “надивитись” на українські терени: “Чужина буде довга і страшна. Ще не нажився тут. Ще не натішився”. 

14 листопада 1943 року письменник записав у своєму щоденнику: “Рівне. Відступ і евакуація у повному ході. Цілий день пакуємось. Тяжко і незрозуміло, чому треба кидати дорогу рідну землю. На вулицях повно машин, возів, людей, худоби. У Рівному сьогодня вибухла перша пожежа”. 

Проти ночі 20 листопада Улас Самчук разом із Тетяною Праховою-Чорною покинули Рівне. Останніми днями перед від’їздом вони спостерігали відступ німецьких військових, розстріли ув’язнених, чули вибухи й бачили пожежі в різних частинах міста. Врешті письменнику поталанило знайти товарний вагон, що рушав до Львова. Однак у Львові потягу не дозволили зупинитись, він доїхав до Перемишля, а звідти – до Городка. Загалом евакуація тривала для подружжя чотири доби. 

“Наш вагон було повернуто до Городка. Зараз ми вже дещо улаштувались. Усі, що були з нами, поїхали до Львова. Декого з наших обікрали. Ми зупинились у місцевого священика. Старий, симпатичний о. декан Єпифаній Роздольський. Займаємо одну кімнату”, – згадував Самчук.

Під стріхою о. Єпифанія Роздольського Улас Самчук закінчив роботу над романом “Юність Василя Шеремети”, який писав чотири роки. 

“Городоцькі вакації” Уласа Самчука обірвались 18 липня 1944 року. Письменник разом  із дружиною Тетяною були вимушені залишити гостинний будинок Роздольських і емігрувати до Берліна, а згодом – далі на Захід. Роман “Юність Василя Шеремети” вперше опублікували 1947 року, під час перебування письменника у таборах Ді-Пі. 1980-го року письменника номінували на Нобелівську премію за роман “Волинь”.

Фільм “Пісня про Довбуша”, на зйомках якого Улас Самчук познайомився зі своєю другою дружиною Тетяною, так і не побачив світу. Доля стрічки досі не відома.