Наприкінці березня у видавництві “Човен” вийшла книга есеїв британо-американського історика й інтелектуала Тоні Джадта в перекладі Софії Андрухович. “Коли змінюються факти” – про ізраїльський націоналізм і єврейське лобі у США, проблему малоефективності ООН і фінансові контрасти ЄС, “знайому чужоземну” Східну Європу та ностальгію за залізницею
Володимир Молодій
журналіст
“Коли змінюються факти” – це збірка есеїв, книга, яка стала другим посмертним виданням Джадта. Впорядкувала книжку дружина автора Дженіфер Гоманс. У передмові вона пише, що це збірка одержимостей Джадта. Ці тексти можна сприймати як своєрідні послання тверезого знання і об’єктивного аналізу від знаного інтелектуала й мислителя.
Есеї Джадта сміливі. Він роздумує про потребу порозуміння Ізраїлю і Палестини, критикуючи обидві сторони. Як приклад миру для арабів з євреями автор згадує про конфлікти поляків та українців під час Другої світової війни й те, що зараз обидва слов’янські народи можуть успішно співпрацювати.
Тексти Джадта прямі. Він говорить про Голокост, вказуючи на агресивність і маніпуляції ізраїльської політики на темі Шоа. Будучи американським євреєм, Тоні Джадт в одному з текстів описує ізраїльський націоналізм, єврейське лобі у США і багаторічну шкоду від цього.
Чого, на вашу думку, ви досягли під час перебування на посту в США?” – запитав Елон високопоставленого ізраїльського дипломата. “Ну, це легко, – відповів дипломат. – На мою думку, мені вдалося переконати американців, що антисіонізм – це антисемітизм
Тексти з “Коли змінюються факти” були опубліковані впродовж 1995-2010 років в американських виданнях, здебільшого у The New York Review of Books і The New York Times. В есеях можна впізнати акценти і мотиви з фундаментальної праці автора “Після війни”. Очевидно, що під час її написання в Джадта виникали ідеї, які він згодом і формулював у своїх есеях. Наприклад, про режим Віші у Франції чи Югославію 90-их. Історик пише про Сребреницю і геноцид боснійських мусульман, не оминаючи безвідповідальності ООН.
Для українських читачів книга може бути особливо цікавою через тексти про “знайому чужоземну” Східну Європу. Вона постає романтичною територією. Однак її романтика випадкова і не надто приваблива. Там західні посередності ставали значимішими і виразнішими, бо вигідно вирізнялися на тлі.
Історик також критикує своїх східних колег, вказуючи на відповідальність інтелектуалів у деяких країнах колишнього комуністичного табору за те, що Захід їх не чув.
Чимало югославських письменників, науковців та митців не здатні були чесно мислити про власну країну, і тому втратили можливість пояснити її світові
У той час, коли Адам Міхнік та Вацлав Гавел робили все, аби Західний світ не сприймав дрібних комуністичних диктаторів Польщі чи Чехословаччини, інтелектуали Хорватії і Сербії це завдання провалили. Відповідно Туджмана й Мілошевича західні дипломати бачили як цілком легальних і допустимих державних діячів, з якими можна мати справу.
Згідно з уявленням хорватського або сербського інтелектуала, Балкани вже понад століття були на першому місці в англійських, американських і західних думках. Або їм слід було там бути
Хіба не наштовхує ця цитата на роздуми про українців? Як і про те, чи достатньо робили, та й роблять, українські інтелектуали для того, аби Україна не продовжувала бути для Західного світу невідомою, всього лише постсовєцькою, або й ще гірше, російською, землею.
Купити книгу “Коли змінюються факти” Тоні Джадта можна тут.