Київські гастролі 1890-х років. Фрагмент із книжки про Миколу Садовського

Микола Садовський найпослідовніше з усіх діячів українського театру, починаючи від часу одноосібного керівництва трупою, домагався дозволу на київські гастролі. У виступах у Києві він був зацікавлений не лише через очікуваний матеріальний зиск: для амбітного Миколи Карповича значення мала престижність та впливовість київської сцени. Адже характер його творчих устремлінь, крім іншого, визначало усвідомлення особливого місіонерства театру, яке прийшло до нього саме в 1890-ті роки, що припали на період жорстокої колоніальної залежності України.

Однак, коли вже на багатьох сценах Російської імперії — в Москві, Санкт-Петербурзі, Одесі — беззастережно панував український театр, українцям було заборонено виступати в найбільшому місті України. Тож досвідчений військовий Микола Тобілевич вирішив домогтися дозволу на київські гастролі винахідливими тактичними маневрами. Для початку Микола Карпович заручився підтримкою брата Марії Костянтинівни — офіцера-артилериста Євтихія Адасовського, теж учасника російсько-турецької війни, якого особисто знав київський генерал-губернатор Олексій Ігнатьєв — рідний брат військового дипломата, генерал-ад’ютанта Миколи Ігнатьєва.

Річ у тім, що підтримка українського театру імперськими високопосадовцями, хоч і не мала офіційного характеру й не афішувалася, була постійною. Її зумовлювали певною мірою смаки чиновників та широкої публіки, яким подобалися гарненькі українські акторки, мужні ставні чоловіки-артисти з офіцерською виправкою, щемливі мелодрами та пустотливі комедії.

Ці риси загалом і зробили український театр дуже популярним у Росії в другій половині ХІХ століття. Але, безсумнівно, цього було недостатньо, щоб повсякчасно йти на ризик братам Ігнатьєвим та іншим можновладцям, наражаючись на небезпеку потрапити до списку неблагонадійних. Тому в справі подолання десятирічної заборони на український театр у Києві Микола Садовський не тільки покладався на особисті зв’язки, а й вдавався до певних хитрощів.

Відігравши в другій половині лютого 1892 року останні десять вистав у Курську, він разом із Марією Заньковецькою прибув до Києва, щоб узяти участь в українських доброчинних спектаклях під егідою Київського літературно-драматичного товариства на користь Київського благодійного товариства. Як дещо з іронією пригадує в мемуарах Микола Карпович, організацією цих виступів опікувався Михайло Старицький, без сприяння якого всього цього не сталося б. Адже він належав до керівництва Київського літературно-драматичного товариства, яке очолювала дружина генерал-губернатора — впливова аристократка Софія Ігнатьєва, чия благодійницька діяльність набула розголосу в усій імперії.

На запрошення Старицького виступити у благодійних виставах Микола Карпович, у свою чергу, запропонував представити повноцінні виступи власної трупи. «Пропозицію мою з радістю прийняв М. П. Старицький і вся старшина. П’єси було намічено такі: "Не так склалось, як жадалось" і "Чорноморці". Весь збір з двох цих вистав повинен був піти на користь тих благодійних інституцій, що були під крилом її сіятельства, сиріч жінки графа Іґнатьєва. Ділу дали рух. Всю справу про дозвіл повів присяжний повірений Країнський, голова літературно-артистичного гурткаЙмовірно йдеться про київського громадського і культурного діяча, видавця газети «Жизнь и искусство» М. Країнського. Дозвіл на ці дві вистави добули. Звичайно, тут мали вплив гроші, бо, справді, ці дві вистави, та ще після десятилітньої заборони, обіцяли дуже великий зиск».

Тож на Великодньому тижні, власне тоді, коли осілі трупи, згідно з усталеною традицією, переривали свої виступи, вистави в Міському театрі показував Садовський: 8 квітня "Не так склалось, як жадалось" М. Старицького та російську п’єсу "Сивий волос" К. Шиловського, а 9 квітня оперету "Чорноморці" М. Старицького, водевіль В. Дмитренка "Кум-мірошник" і другу дію "Весілля Кречинського" О. Сухово-Кобиліна.

За спогадами очевидців, ці кілька українських спектаклів привабили увагу як затятих театралів, так і ентузіастів української справи і, що важливо, урядовців. У залі, найімовірніше, було чимало студентів, бо на сцені поруч із іменитими акторами виступали аматори, зокрема студент Київського університету, син Павла Чубинського Михайло, який у 1918 році став міністром юстиції в уряді гетьмана Скоропадського. Чиновники теж були присутні, оскільки родина генерал-губернатора виявила особливу прихильність до цієї події.

Софія Ігнатьєва звернула увагу на Миколу Садовського та пообіцяла йому подальше сприяння в організації гастролей. Зі свого боку, граф Ігнатьєв не залишився байдужим до Марії Заньковецької й пішов знайомитися з нею особисто, мотивуючи це, як пише Садовський, тісним товаришуванням із рідним братом актриси Євтихієм Адасовським. Так вирішувалася справа майбутніх виступів українців у Києві. І цьому посприяли й особисті симпатії, й згадки про бойове братство часів російсько-турецької війни 1877–1878 років. Близькі з фронтових часів офіцери підтримували один одного і в мирному житті, тож трупі Садовського, а потім і всім іншим з 1893 року дозволили виступати в Києві.

Однак при тому, що 1892 року адміністративна заборона на український театр у Києві була скасована, гастролі українських труп були проблемними через малу кількість повноцінних зимових театрів у місті. Адже в 1890-ті роки в Києві було лише два справжні театри: Міський, де показували і музичні, і драматичні спектаклі, та перебудований із цирку театр братів Бергоньє. Обмаль сценічних майданчиків зумовила те, що, постійно навідуючись до Києва, трупа Миколи Садовського могла виступати тільки у Великодній тиждень у період так званого міжсезоння, коли акторський склад переформатовувався перед літніми гастролями, або приїжджати до міста влітку й грати в літніх театрах.

Отримавши наступного 1893 року дозвіл на десять вистав — дев’ять українських і одну російську, трупа Садовського гастролювала в Києві в Міському театрі з 31 березня по 18 квітня, якраз у дні Великодніх свят. Зрештою кількість показів збільшили, бо, як писав у розлогій статті про Марію Заньковецьку Іван Нечуй-Левицький, «на прохання артистки трупі д. Заньковецької дозволено в тутешньому театрі ще п’ять українських спектаклів. Перший спектакль, даний 31 марта, грали на добродійні цілі на користь товариства "Червоного хреста". Од сього часу трупа д. Садовського поставила на сцені "Назара Стодолю", "Циганку Азу" д. Старицького, "Глитая" та "Дві сім’ї" д. Кропивницького, "Никандра Безщасного" д. Садовського, "Ой не ходи, Грицю" д. Старицького, "Ліс" Островського і "Лимерівну" Мирного на бенефіс д. Заньковецької».

Ущент заповнена популярними українськими п’єсами, крім "Лісу" О. Островського та переробки драми О. Писемського "Горькая судьбина" під назвою "Никандр Безщасний", гастрольна афіша трупи Садовського мала б викликати тільки схвальні відгуки київської публіки. Однак серед української громадськості не було одностайної думки щодо виваженості репертуару, й одразу після появи анонсів з цього приводу розгорнулася дискусія.

Ключовою особою, яка власне інспірувала негативний резонанс довкола виступів трупи Садовського, був письменник і відомий громадський діяч Олександр Кониський. Так, у листі до свого доброго знайомого, чернігівського адвоката Іллі Шрага, він писав: "Узяла нас опаска, коли б Садовський не переборщив: десять літ його трупи не пускали до Києва, а за сей час українська ідея зросла так, що Садовський і оком не досягне до неї і може почати частовати публіку — горілкою да п’яницями. Сьогодні ми гуртом послали до його листа, остерігаючи, щоб він своїми спектаклями не спричинивсь ні на зерно пошкодити чуттю національної поваги та ж чи послухає?".

Із подальшого листування Кониського відомо, що петиція українського громадянства спричинила те, що з афіші зникли водевіль М. Старицького "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка" та його ж переробка "Сорочинського ярмарку" М. Гоголя. Однак "Ліс", у якому Марія Заньковецька та Микола Садовський грали російською мовою, залишився, що й викликало згодом публічний осуд літератора.

Поза цією репертуарною шарпаниною, перші повноцінні гастролі трупи Миколи Садовського в Києві викликали сталий глядацький інтерес. Кілька вистав, серед яких "Глитай, або ж Павук" М. Кропивницького та "Не судилося" М. Старицького відвідав Михайло Грушевський, занотувавши в щоденнику, що "грали пречудово". А крім захоплених і дуже тонких зауважень щодо гри Марії Заньковецької, Іван Нечуй-Левицький мав чимало схвальних слів на адресу інших учасників трупи.

"Трупа д. Садовського грає в Києві з великим поспіхом. Театр сливе завсігди буває повний. Окрім д. Садовського та Затиркевичевої, давно придбавших собі артистичну славу, є в трупі д. Садовського чимало талановитих артистів, як-от Загорський, Василенко, Мова, а найбільше між ними визначається молода талановита артистка д. Ратмирова, котра мала добрий поспіх у Києві. Солісти, солістки й хор дуже гарні і сподобались публіці навіть після недавніх вистав київської опери. Власні декорації д. Садовського свіжі й мальовничі, з поетичними виглядами та картинами природи і села. Уся трупа знає й любить своє діло, як і попереду. Усі артисти грають залюбки, за яку роль не візьмуться, видко, що вони усі залюблені в свою артистичну справу. Це не ті актори, по більшій частці з міських людей, що не мають ніякого втямку про народ, про народне життя і вважають на своє діло як на неприємну і важку повинність; це правдиві залюбленики театру, усі беруть щирий і охочий суспіл в одіграванні українських п’єс з народного життя: очевидячки, вони знають народне сільське життя, як не можна краще його знати.

Драми, котрі виставляли в київському театрі, поцяцьковані й прикрашені коротенькими етнографічними уставками й картинками. Ці новозаводини утворників українських драм та оперет дуже сподобались для публіки. І справді вони дуже ефектні, підсвіжають звичайну монотонію перших дій драм, в котрих розпочинається зав’язь та розвиток драматичної дії, і підтримують увагу глядачів".

<…> Крім Марії Заньковецької, на місце прем’єрки претендувала молода актриса Євгенія Базилевська — майбутня кохана Миколи Садовського, мати його двох дітей. Навесні 1894 року вона виступила в Києві в ролі Наталки ("Наталка Полтавка" І. Котляревського). Проте, на думку рецензента, ця вистава пройшла не зовсім успішно. "З Базилевської вийшла надмірно безбарвна Наталка. Порівняна сила її голосу не завжди йшла поруч із вмінням співати, майже весь час суперечила виразності і теплоті".

Ще категоричніше про малодосвідчену Базилевську висловився на сторінках львівського часопису "Правда" тоді ще студент, літератор-початківець Іван Стешенко. "Базилевська, ніде правди ховати, має голосок, але виступати з ним на сцені яко солістка немає ніякого божого і людського права — вона зовсім не уміє владати своїми голосовими засобами і через те робить дуже часто вельми зле враження. Яко про акторку, говорити про неї не можна, бо вона здається і сама відреклась би від свого стану яко акторки".

У величезній статті, яка вийшла із значним запізненням, тобто вже після наступних київських гастролей Садовського навесні 1895 року, Стешенко виклав чимало критичного про українських артистів. Автор, молодий амбітний максималіст, марив ідеальним театром, а тому писав: "Таке сумне разочорованіє повне, мав 1894 року Київ власне українська громада, якій довелося вдруге побачити вистави трупи д. Садовського. Звичайно раді були українці побачити свою трупу у рідному Києві, раді були почути рідну мову, рідну пісню, побачити рідний народ, що все неомірно підносить глядача в гору і дає місць його душі, знесиленій у буденній метушні та боротьбі за існування. Але радість Києва була не довга: перші 3–4 вистави і зникла радість одразу, а замість неї, вкупі з тим вийшла на сцену слабкість трупи д. Садовського і відсталість його самого, як режисера і артиста".

Далі Стешенко критикував буквально все: і репертуар, і смакові вподобання Садовського, і виконання артистів. Дісталося від нього навіть Заньковецькій. «… д. Заньковецька майже рівно і реально грає ролі дівчат ошуканих в коханні, ролі прості і засновані на одному рванні нервів та диких викриках, і зовсім іншою вона вийшла в головній своїй ролі в "Талані" (Старицького), де виображений нею тип вимагав великої витриманості і де замість сього одержалась бліда гра виображеного типу, котрого очевидячки д. Заньковецька не зрозуміла. Взагалі думаємо, що д. Заньковецька з сумою таких артистичних заходів, що має ниньки, не може бути в ролях класичних, ролях рефлекторно-спокійних».

Не менш докладно описав Стешенко ролі, зіграні самим Садовським, серед яких Богдан Хмельницький у вставному епізоді драми "Талан". «Садовський грає гарно деякі типи самі примітивні по своїй психологічній складності, як Дмитро в "Не судилось" і Микола в "Наталці Полтавці" і провалюється в ролях поважних і навіть брак усякого хисту проявив д. Садовський в "Талані" Старицького, що був пробним каменем для всієї трупи. Богдан у Садовського був схожий на якусь звірюку-запияку, що тільки-но вийшла з шинку і не декламує, а "ізвергає" якісь чудні, а не гарні, написані білим віршем, слова; щоб грати цю роль нашому акторові треба дуже й дуже багато навчитись, та й тоді ми скажемо, що навряд чи заграє він сю роль, як слід».

Поява українського гетьмана в окремій сцені, що ніби розігрується в театрі, була своєрідною хитрістю Михайла Старицького, щоб, попри заборону його історичної драми "Богдан Хмельницький", вивести цю постать на кін. Однак на той момент у Садовського не було значного досвіду виконання подібної історичної ролі, не рахуючи ролей у прозовій п’єсі "Мазепа" К. Мирославського-Винникова. А тому епізод, де Хмельницький, дізнавшись про зраду Єлени, з’являється в стані афекту, він грав нестримно, з пафосом, як правдивий актор-романтик. Проте принцип метатеатру, вміло застосований драматургом ще й для того, аби викрити безпідставні звинувачення головної героїні в зраді, успішно спрацював на майбутнє. За кілька років, коли цензура все ж дозволила грати "Богдана Хмельницького", Садовський постав майстерним виконавцем цієї ролі. Він зберігав її у своєму репертуарі майже три десятиліття, бо, повернувшись у 1926 році із-за кордону, знову зіграв її на гастролях у Харкові.

Попри розгромний допис, Іван Стешенко не став особистим ворогом Марії Заньковецької та Миколи Садовського, які, можливо, навіть не читали цю публікацію в малодоступному львівському виданні. В усякому разі саме вони надали прихисток Іванові Стешенку та його молодій дружині Оксані — молодшій доньці Михайла Старицького, на своєму хуторі Жердова. Сталося це після студентських демонстрацій 1897 року, приводом до яких було самоспалення народоволки Марусі Вєтрової. Обоє, Іван і Оксана, опинилися під арештом, після чого побралися, але змушені були за адміністративним розпорядженням залишити Київ на три роки.

Іронія долі полягала у тому, що колись Маруся Вєтрова мріяла стати актрисою і короткий час була учасницею трупи Миколи Садовського. Найімовірніше, ця дівчина з Чернігівщини з досвідом вчителювання в народному училищі містечка Любеча театр уявляла місцем реалізації себе як творчої й ідейної особистості, а також декларації власних українофільських поглядів. Але сценічна невдача, найвірогідніше — неспроможність здолати страх перед публікою, змінила її життєвий шлях: у Петербурзі Маруся стала радикальною народоволкою, що й спричинило її ув’язнення в Петропавлівській фортеці, де вона, протестуючи проти насильства, облилася гасом і підпалила себе.

Суперечливі враження від київських виступів Садовського 1894 року залишилися не лише в Івана Стешенка, а й в Олександра Кониського, який завзято опікувався українськими справами. У листі до Іллі Шрага він уїдливо описав фінансові втрати артистів: «Не повезло — у нас трупі Заньковецької! Найбільший збор (до 800 крб.) дала тільки "Лимерівна", "Найліпша п’єса Старицького «Кривда і правда»", — де правду олицетворяє земський начальник, (це факт!!) дала ледві 260 крб.; і "Талан" його "имевший громаднейший успіх в Москве", — провалився у нас з успіхом ще більшим! Здається, зібрали 250 крб. (були збори і по 170… наприклад "Шельменко")».

Невідомо, наскільки точні ці цифри, але з листа Кониського зрозуміло, що його дуже роздратувала діяльність Садовського, Заньковецької та Старицького. Зазвичай причини критичних нападів цього письменника пояснюють його важким характером. Але в цьому разі незадоволення Кониського стосувалося певних ідеологічних установок, яких він дотримувався. Політична поміркованість українських артистів, а також намагання догоджати публіці, підкорення цензурі було для Кониського неприйнятним. На відміну від Кониського, ні Старицький, ні українські артисти не належали до радикального українофільського крила, бо ж їхнє українство мало ширші орієнтири.

Незгода із поміркованою щодо української справи позицією вилилася в критику Кониським драматургії Старицького та лояльності до влади Садовського. Відповідно, після київських виступів Садовського навесні 1894 року він писав Шрагові: «Старицький оце в суботу був у мене і репетував, що "Київ деморалізовав сим разом Садовського і Заньковецьку так, що у їх ледві лишалось і 5% того національного інстинкту, який був у них". Коли се правда, дак я висловив йому, що треба благати Бога, щоб вивітрились швидше остатні 5%. А Садовський і Заньковецька заприсягаються знов, "що вже довіку ноги їх не буде у Києві…". Доведеться киянам "седіти і плакати" і "на вербах повішати органи глухиї"… Та ні! Збрешуть! На осінь приїдуть».