"Я реготав у тюрмі більше, ніж тепер". Біографічний портрет Миколи Матусевича

Дім, якого не добудував Микола 

Під стіною низенької дерев’яної хатини горою лежать свіжі дрова. Кілька необроблених великих колод іще чекають свого часу біля циркулярки. 

— А ти спробуй підійми, — звертається господар до фотографа. — Я сам її волік з лісу. Забув і скільки мені років, і що сили вже не ті. 

Йому — 74 роки. Він називається Микола Матусевич. Дисидент, радянський політв’язень. Один із десяти сміливців, які в листопаді 1976 року взяли участь у створенні Української Гельсінської групи. Із того складу живі лише двоє: відомий релігієзнавець Мирослав Маринович й абсолютно немедійний Микола Матусевич. Пан Микола мешкає у скромній хатині на околиці Василькова. Коли вийшов із радянської тюрми, почав будувати собі великий дім, однак так і не завершив. Постійно перепрошує за відсутність комфорту. Навіть воду носить від сусідів. — Хотілося дворянського гнізда, за Тургенєвим. Тепер це — символ України: недобудованої, незакінченої.

"Василь Шкляр мене вуйком називає"

На невеличкій веранді на довгих дерев’яних полицях бік об бік туляться банки з різним сушеним добром: ягоди, помідори, перець, зелень. У ящиках — свіжі овочі.

— Це мої запаси на зиму. Малину для себе і для Мариновича сушу. Зимою чай добрий: всипав ягід і м’яти, залив окропом — і маєш що пити.

Із веранди двері ведуть у кухню. При вході на цвяхах висять дві пилки. Із пічки йде тепло. Досушується остання в сезоні малина. На сковорідці булькотить сметана. Пан Матусевич припрошує до маленької кімнати три на три метри, а сам закінчує готувати обід — тушковані гриби й омлет.

Кіт і собі вмощується до столу.

— Тимко, ти тут не заглядай, — сварить сірого. — Без котів тут неможливо. Ліс. Мишей повно.

Сонце пробивається до кімнати крізь вишиту штору і блукає географічними картами, якими завішані стіни. На цвяхах висить одяг. Десь між ним ховається портрет комбатантки Аміни Окуєвої, яку вбив кілер неподалік Василькова. Аміна немовби спостерігає за тим, як пан Матусевич крає ножем хліб — звичайний сірий "кірпічік". А одночасно розповідає про хліб насущний за ґратами:

— У карцері годують через день. Гаряча їжа — двічі на день, а наступного дня — 450 грамів хліба і все. Це — три скибки. Тут головне розділити: однією поснідав, другою пообідав, третьою повечеряв. А якщо зразу з’їв, ти і не наїсися ними, а потім цілий день нема що їсти. А якщо заховав, то душа радіє: о, якщо ще захочу, то є в мене.

Навички збереглися. На гвіздку біля дверей висить торбинка із сухарями.

— Мені до магазину далеко. А раптом буде день, що не зможу дійти. А так у мене на всяк випадок є, — пояснює пан Микола.

На полицях у кімнаті насипано книжок: Світличний, Стус, Кропивницький, видання про українську інтелігенцію. Дехто з авторів — приятелі чи знайомі пана Матусевича.

— А знаєте, яка в нас історія з Василем Шклярем була? Поїхали ми з ним і Мариновичем до ворожки на Полісся. Ради хохми. Наворожила Шкляру: "Бачу, ти щось там пишеш, кидай то діло, не буде толку". І тепер я собі нагадую і сміюся.

— А ви читали його книжки? Що скажете?

— Ну, трохи підтримую ворожку, — відповідає іронічний, гострий на слово пан Матусевич, — Василь мене, до речі, вуйком називає.

Аж коли господар нагодував гостей, він нарешті готовий до повноцінної розмови. Сідаємо надворі на дерев’яну лавку. 

В останній момент пан Микола біжить до хати по рядно — "щоб вам було зручніше".

Із телятка в бунтарі

— Пацаном я був нерішучим і скромним. То тепер такий нахальнуватий, а то був невинне дитятко. Брат у мене босякуватий був: бився, вічні проблеми. А я — телятко. Але потім щось зробилося зі мною. 

Ми переїхали у Васильків і батьки віддали мене в російську школу. Там я російською спілкувався. 

Мені дівчина одна дуже подобалася: розумна, золота медалістка. Пішли гуляти, і вона ляпни візьми: "Ох, какой смешной этот украинский язык". Мабуть, тоді перелом відбувся. Я нічого не сказав. Просто розвернувся і пішов. А вона: "Коля, Коля, куда ты?" А я не вернувся. Все: чужі люди. 

А потім процес почав визрівати. Як на дріжджах, як бражка визріває. Накладається прочитане. Десь почув про Голодомор. Почав аналізувати накопичений матеріал. А потім зробив висновки. Чи то Бог мені поміг, чи, може, такий розумний вродився — чорт його знає! 

Наприкінці 1960-х вступив на заочне відділення історичного факультету Київського університету. Археологію читали по-російськи. Я організував кілька осіб, підійшли до викладачки: "Ми — сільські люди, нічого не розуміємо. Нам що, перекладать?" На другий день читала українською. 

"То для мене була прививка"

Коли вбили Аллу Горську, я вже хотів розшукати людей із проукраїнської тусовки. До того відчував самотність. Що я отакий один ідіот, котрому це болить. А тоді я зрадів, що є ще такі люди. 

І от якось їхав в автобусі й познайомився з дівчиною — із Глевахи їхала до Василькова. Звернув на неї увагу, бо дуже добре українською розмовляла. Через неї ще з однією познайомився, а потім на Надію Світличну вийшов. Зійшовся з людьми із хору "Гомін". 

На роковини Горської я із художниками крав цемент на її пам’ятник. Недосвідчений був, 24 роки. Виконував все, як казали старші. Тільки повантажили той цемент — зразу за нами машина внадилася, їде та й їде. Ми за купою щебеню заховалися. І вони нас проґавили. То для мене була прививка. Я зрозумів, що треба серйозно до такого підходити, а не по-дитячому. Вже як сідати в тюрму, то щоб було за що, а не за цемент. 

Хуліган із Мариновичем 

Приїхав до Києва львівський Театр Заньковецької. Я одягнув синю сорочку, а Маринович — жовту. Ми сиділи поруч. А наприкінці пішли на сцену, понесли квіти, якісь дешевенькі чорнобривці. Я пішов одним боком, а Мирослав — другим. І там, на сцені, з’єдналися. А зала зааплодувала. Отакі речі ми час до часу робили з Мирославом. 

На Різдво співали колядки, ходили із зіркою по Києву. Гебешникам то дуже докучило. Із 1976-го на 1977-й — то були останні колядки перед арештом. Йду собі за кілька днів до Різдва, підходить чоловік: "Дай закурить". Я зразу все зрозумів, що вони провокацію влаштували. Організували так, що ніби я вдарив його. І впаяли 15 діб хуліганки. Хотіли, щоб не було колядок Але я вже був спокійний. У мене був Маринович. Я знав, що є кому мене заступити. От коли щось робиш, а нема кому тебе замінить, це хренова штука.

"Люди зривалися через стеження"

Якось ідемо з Валею Чорновілсестра В’ячеслава Чорновола в метро. А їй допекло, що оці "тихарі" ходять — і як гаркне до нього. А воно, бідне, одразу розгубилося, бо часто то були прості петеушники чи курсанти. Залякала Валя бідну дитину… Ми скочили в метро, пересіли в інший поїзд, перейшли на іншу лінію — вміли від них тікати.

Бувало, люди зривалися через ці постійні стеження. Воно надокучає. А мені навпаки було приємно. Принаймні хулігани не нападуть, не поб’ють. Я підходив до цього практично.

"Набридло боятися"

Поїхали ми з Мирославом до Руденка в Конча-Заспу. Там були всі люди, які вже за політичними статтями відсиділи по тюрмах. Тільки ми з Мирославом — ні. Мені під 30 було, Мирославу — 28.

"То що, вступаєте?" — спитав Руденко. Ми сказали, що попередньо вступаємо, а остаточне рішення скажемо завтра. Я був старший, розумів, що це закінчиться арештом…

А вже наступного дня ми сказали своє "так". Мені хотілося щось революційне робити, бо я молодий був. Головна мотивація вступу в УГГ — набридло боятися. Хотілося бути самим собою.

Що таке совєцька людина 1930–1940-х років? Це страшенно залякана людина. А тут підросло таке придуркувате покоління. Може, це з хрущовською відлигою зв’язано? Ми покращувати Совєцький Союз уже не хотіли, в нас було абсолютне несприйняття комунізму. Нове покоління. Я належу до покоління сімдесятників, котрого немає.

"Гидко хіба що за провокаторів"

Коли оголосили про створення спілки по "Радіо Свобода", одразу оприлюднили і список прізвищ, і наші адреси. Я дав Тамілину (сестра Миколи Матусевича) адресу, і був заклик: звертайтеся, якщо бачите порушення прав людини. І люди зверталися. А ми видавали меморандуми, передавали інформацію на Захід.

Якось іду собі, а Леопольд Ященко, керівник хору "Гомін", вже старший чоловік, наляканий репресіями, до мене: "Ой, Миколо…" — розказує про переслідування. Я кажу: «Давайте я підготую матеріал і передамо по "Радіо Свобода". Але треба назвати автора інформації, щоб це не було анонімно». 

Він зразу: "Ой, ні". Люди боялися навіть назвати біле білим, а чорне чорним. Це, зрештою, допомогло мені в розумінні людей, виробило антипрокурорські здібності: не суди людей, спробуй зрозуміти, чому вони так поводяться.

Я нікого не суджу. Гидко хіба що за провокаторів, що за гроші робили провокації. Але я і їх не суджу.

"Дзиндзюристо вони виглядали"

Треба знать знамениту Оксану Мешко. Вона на той час уже відсиділа — старша жінка, героїчна особистість. Вона міркувала собі: є група. Той сидів, той сидів, всі в тюрмах сиділи. 

Микола Руденко — організатор, тому він не може бути засланим від КДБ. Але ж хтось має бути? Ми з Мирославом — єдині, хто ще не сидів. І вона вирішила, що це ми — заслані козачки.

У нас іще були такі золоті персні дуті. Дзиндзюристо вони виглядали. Бідно, але по-фраєрськи... Вона Гориню передала записку, що ми — провокатори.

Я не ображаюся. Шпигуноманія у такому середовищі обов’язково мусила бути.

Психологія допиту

Якось іду я біля Володимирського собору в Києві. А там був букіністичний магазин. Заскочив. Грошей майже не було, але, думаю, може, щось куплю почитати. Попадається відомча брошурка "Психологія допиту". Хтось здав чи з кадебістів, чи з ментів, щоб копійку заробить. Я прочитав, тоді дав Мирославу, кажу: "Штудіюй, щоб ти був готовий: як купляють, чим купляють". Це було перед самим арештом. Гарно написана книжка, професійно. Для ментів. Але і мені згодилася. Я відповідально поставився.

"Поки кави не вип’ю, в тюрму не піду"

Така кружка була в мене, величезна, з петриківським розписом... Ми з Мирославом якраз були на квартирі в моєї сестри. І от прийшли нас арештовувати з самого ранку. А я кажу: "Поки кави не вип’ю, нікуди не піду". Заварив два величезні горнята собі й Мирославу, що його й випить важко. Привели якусь дєвушку понятую, вона розсілася в кімнаті, то я такий "хай" здійняв, щоб вона встала з дивана! Прийшли в 5-й ранку — яка це "понята"?! 

Я при обшуках не губився. Але вони мене переграли. Я вийшов з кухні і нас із Мирославом роз’єднали. Пішов у тюрму і руки не потис йому. І так прикро мені було, що я не попрощався, — постійно те згадував. 

Екзальтований підслідний 

Я слідчому сказав: "Мені шкода, бо ви через мене премії не отримаєте, нічого не отримаєте". А він такий: "Ай, Миколо Івановичу, два-три місяці всі тримаються, а потім починають говорити". Казав: посадимо рідних. А я не куплявся: "Посадите? Що ж поробиш, то не від мене залежить". Я на жодне їхнє запитання не відповів за рік. У них був мій психологічний портрет. Але я екзальтований, з такими важко. Сьогодні методичка каже: він отак прореагує. А він не так зовсім реагує, холєра! 

"Мама набагато сильніша, ніж я"

Привезли мене на вирок. Трудящі та з райкому партії сидять. Реагують, як партія наказала. Я роблю маленьку провокацію: ховаюсь за конвоїра, щоб зала мене не бачила, і починаю аплодувати. А ситуація не така, що треба аплодувати. Але ж сигнал даний! І всі починають плескати. А я — в регіт. Мене такий сміх розібрав. Закінчилась комедія. Мама виходить, а ті райкомівські сучки сичать у спину: "Что это за мать? Сыну дали 12 лет, она хотя бы заплакала...". Та моя мама не з тих, котрі при ворогах плачуть! Додому прийшла і там могла поплакати, але не при них! Моя мама — дуже сильна людина. Набагато сильніша, ніж я. Вся моя сім’я дуже достойно себе вела на допитах. 

Сором для зека 

Кілька разів був у карцері. Одного разу сиджу голодний, як пес, а найпаскудніший охоронець, котрого всі ненавиділи, дає мені шматок хліба з добрячим куском м’яса. Всяке бувало в тюрмі. 

Карцер, по закону, — 15 днів. Але перед виходом можуть добавити. А три рази підряд — і вже 45 днів. У мене таке було. Але я себе комфортно в карцері почував. Мені нормально було. 

Одного разу проніс у карцер сигарети, самокрутки. І знаю, що від лампочки можна прикурить: прикласти матерію, вона затліє. Поклав тканинку — не загоряється. Там лампочка слабенька — 25 ватт. Я такий лихий на себе був, як я себе лаяв! Сигарети дуже важко пронести — а я із карцера з самокрутками виходжу... Це — сором навіть для найменш досвідченого зека. 

Було якось, що мама приїхала на побачення. А вони вирішили не допустити. Є таке місце, де менти ходять [в туалет], "запрєткою" називається. І от ту "запрєтку" від снігу навіть зеки — не те, що політичні — відмовляються чистити. Вважається чимось таким низьким у тюрмі. А вони мені наказ дають її почистити. Знали, що я не погоджуся. І за відмову — в карцер. Маму мені шкода було. Але є речі, через які не можна переступати.

"Я реготав у тюрмі більше, ніж тепер"

Люди думають, що тюрма — муки. Це нормальне життя, просто інше. Я реготав там більше, ніж тепер. Були люди, які казали, що хотіли б заснути і прокинутися вже на волі. А я хотів кожен свій день проживати, не хотів проспати багато років свого життя. 

Два рази ми сиділи з Паруйром Айрікяномвірменський дисидент, кандидат у президенти Вірменії. І раз ми ледь не розсварилися назавжди. Маленька кімната на чотирьох — я, литовець, росіянин, вірменин. Важко притертися: менталітет різний, особистості різні. Паруйр боявся закритого простору. Його нагнітало. Він почав чіплятися до мене: все йому не так, а воно втомливо… І я перестав з ним розмовляти — просто вмовк і все. Я не люблю кота за хвіст тягнути: як відрубав — то вже назавжди. І він зрозумів, що Микола вже не вернеться. 

Пішов він на прогулянку і стукнувся головою. Йому погано. Вернувся в камеру — ліг на підлогу. І ото він лежить, а в мене дилема: тільки-но дав собі слово, що не буду з ним говорити, а тут — людині погано. Я підклав йому щось під голову, спитав, як себе почуває. І це був такий момент встановлення контакту, що я нарешті зрозумів: винен не він, винні стіни. 

А він зрозумів, що не треба до мене чіплятися, і ми спокійно досиділи. А потім іще раз потрапили в ПКТ("помещение камерного типа", табірна тюрма.

Зустріч зі Шухевичем

У 1980 році перевели мене в Чистопіль. Пів поверху тамтешньої тюрми відвели під політичних — 12—14 осіб нас там розтасували. Я знав, що в сусідній камері — Юрко Шухевич і дуже хотів з ним познайомитися. Ми з ним говорили "по телефону" — це коли кружку прикладаєш до стіни. І мені дуже хотілося потиснути йому руку.

А на прогулянку виводили так: мене на пів години, потім наступного — і так цілий день почергово, щоб не перетиналися. І от одного дня виводять мене два менти. Підходимо до решітки, а з того боку чекає зек із конвоїрами. Такого буть не може, щоб зеки перетиналися. А сталося так, що в конвоїрів, які вели назад Юрка, заїв замок. І так ми зустрілися. 

Протягую руку через ґрати: "Я — Микола Матусевич, добрий день, пане Юрку".

"У зоні ти — серед своїх"

На поселенні геть інакше, як у тюрмі, — абсолютно вільно. 

В мене житло було там краще, ніж тут зараз. Ходиш на роботу, отримуєш зарплату. Ти можеш їсти там скільки завгодно, можеш мати жінку. Практично життя вільної людини.

Але на засланні психологічно набагато важче. Ти — серед чужих. А в зоні ти — серед своїх. Ти з карцеру виходиш, голодав, вертаєшся в камеру — а там усі свої.

"Може, занадто гидливий"

Коли я приїхав до Києва після звільнення1989 року, атмосфера нагадувала павуків у банці. Боротьба за лідерство. Мені стало ніяково. Я не пхався в лідери ніколи, хоча й умію організувати. Подивився, як товариші чубляться, і почав хату будувати. Нахера вона мені? Хата на сім кімнат: з погребом, цокольним поверхом, гаражем. Нормальна хата… Може, занадто гидливий: коли друзі борються, мені неприємно. Не захотілося в ту банку з павуками. Мені гонор заважає. Не хочу, щоб у моїй зграї штовхалися ліктями. А коли бачу, що не просто штовхаються, а ще й можуть вкусити, і свої ж, то це не моє. 

"Мені нецікаво оглядатись. Я це прожив"

— Я був на обох революціях рядовим. На Революції Гідности сидів біля готелю "Дніпро". Там такий перехід був, і там був склад коктейлів Молотова. А щоб коктейль Молотова розгорівся, його треба чимось розігріти. То я там сидів і цілий день палив вогнище. 

Микола Матусевич чиркає сірником і підпалює ще одну цигарку. Казна-скільки викурив, поки розказував. 

Тримає цигарку оригінально — мізинцем і безіменним пальцем. Пів середнього на правій руці немає.

— То я на циркулярці відтяв собі, коли дрова пиляв. Так і не знайшов, — усміхається у вуса.

Ця його усмішка — філософія всього життя. Він не бідкається, що живе на мінімальну пенсію в будинку, який мав бути курником. Що окрім ордена "За мужність" не має почестей від держави. Король без королівства, Герой України без зірки.

— Мені не цікаво скаржитись і оглядатися назад. Навіть свою справу нецікаво читати. Це те саме, що книжку двічі перечитувати. Нащо? Я це прожив, уже все бачив. А от зі слідчим своїм хотів би зустрітися, якщо він живий. У прямому ефірі. Я його поважаю.

Попрощалися з Миколою Івановичем вже як рідні. Він по-батьківськи навантажив мене помідорами, перцем, виноградом, колекцією сушених овочів і трав. Довго стояв на дорозі й махав услід. І хоч у банці шаруділа сушена малина, а я натомість "бачила" слоїк із павуками.

У вікна машини всі 30 кілометрів до Києва зазирали обличчя з передвиборчих білбордів. З усмішками та ідеальними зачісками кандидати в депутати божилися охороняти та захищати, будувати дороги й садочки, забезпечувати гідну старість.

Але тепер я бачила, що гідність може жити й у курнику поряд із недобудованим будинком.