Українці за океаном: від іммігрантів до діаспори

Розсіяні та виселені

Термін "українська діаспора" виник відносно нещодавно. Саме слово "діаспора" походить від грецького διασπορά — "розсіяння". Первісно так називали жителів грецьких поселень-колоній, які почали виникати у VI cтолітті до н. е. поза межами материкової батьківщини. А на початку нашої ери термін вже застосовували і щодо розкиданих по світу євреїв та представників інших компактних релігійно-етнічних громад. Наприкінці ХІХ століття українців, які в пошуках кращої долі вирушали за океан, називали іммігрантами. Це слово походить від латинського immigro — "вселяюсь", "в’їжджаю". 

Після поразки Перших визвольних змагань 1917—1921 років десятки тисяч українців через політичні причини були змушені покинути батьківщину. За кордон вони їхали з думкою, що повернуться додому після швидкої перемоги української справи. Тому називали себе українською еміграцією, від латинського emigratio — "виселення", "переселення". 

Загальний освітній рівень переселенців тієї хвилі був значно вищий, ніж раніше. Вони брали активну участь у громадському житті. Тож не дивно, що незабаром цей термін закріпився за всіма вихідцями з України та їхніми нащадками. Однак і надалі бракувало об’єднувального поняття, щоб означувати всіх українців, розсіяних по світу. Поступово для цього почали використовувати термін "українська діаспора". Остаточно він утвердився у публічному дискурсі 1980 року. Тоді в дев’ятому томі словникової частини "Енциклопедії українознавства", що видана у французькому Сарселі, з’явилася стаття із відповідним гаслом. 

Перша хвиля: Бразилія у лотерею

Перша хвиля масового переселенського руху з України тривала від останньої чверті ХІХ століття до початку Першої світової війни. Тоді до переїзду спонукали переважно соціально-економічні мотиви: надлишок робочої сили на батьківщині, аграрне перенаселення, масове зубожіння, сповільнені темпи розвитку економіки, низький життєвий рівень чи висока смертність. 

Додатковим стимулом стала відсутність власної державности.

<p>Родина іммігрантів Настасюків. Текля і Михайло з синами Григорієм і Петром, Нью-Йорк, США</p>

Перевезенням займалися великі мореплавні компанії: німецькі "Гамбург-Американа" та "Північно-Німецький Ллойд", англійська "Лінія Кунарда", бельгійська "Лінія Червоної Зірки", нідерландська "Голланд-Америка", австрійська "Австро-Американа" та інші. Однак обійтися без посередників було складно. А вони не гребували жодними способами, аби нажитися на довірливих селянах. Траплялося, що безсоромно обманювали. Року 1891 староста Бродівського повіту доповідав Галицькому намісництву про агентство братів Сільвіо та Людовіка Нодарі з міста Удіне. Його представники поширювали серед селян чутки, ніби "цісарівна Єлизавета закупила землю в Бразилії для архикнягині Стефанії і спроваджує туди галицьких і буковинських емігрантів". Тоді ж у Жидачівському повіті розповідали про те, що єдиний син цісаря Франца Йосифа I покійний Рудольф насправді не помер, а, "вигравши на лотерею Бразилію, закликає туди селян з Галичини, де вони дістануть землю і майно даремно". Для такої далекої мандрівки потрібно було мати "стартовий капітал". "Емігрують такі мужики, що годні мати з продажі свого маєтку 500—800 злотих ринських на дорогу, — писав про це Василь Стефаник. — В селі продали вони газдівство своє за 2000—3000 злотих ринських. Але, оплативши довги, вони не мають більше як 80 на дорогу. Маса емігрантів є то господарі кількаморгові і незадовжені, і власне вони тисячами емігрують". 

<p>Українські іммігранти в дорозі до Америки. Друга зліва стоїть Настя Маліш, 1920-ті роки</p>

Необхідні кошти не означали закінчення випробувань. Переселенців могли ошукати ще до початку мандрівки — при продажу "шіфкарт", тобто квитків на кораблі, обміні грошей, оплаті проживання у портових готелях. Хто намагався дістатися європейських портів самостійно, часто закінчував "вояж" вже на першому трансферному пункті — краківському залізничному вокзалі. 

"Тота утеча така страшна, що видиться, як би за мужиками татари гналися, — пише Стефаник. — Спадають їх на дворець краківський такі товпи, що душаться. Як приїдуть вечером, то виганяють їх на міський брук, аби чекали ранішнього поїзду. На двірці не вільно їм ночувати. Десь за якийсь паркан або мур, коби від вітру, лягають на каміння, старші роблять з себе загати, а всередину кладуть дітей. А рано тягнуться невмивані, зі спеченими губами, перемерзлі до поїзду. Саджають їх, як худобу. То вже не ходило о діти, бо їх тиснули і тратували, а о якусь встеклу, заїлу волю втечі, коби борше. Здавалося, що тут-тут татари настигнуть і все заберуть в неволю. Жінки бігали і верещали за згубленими дітьми, урядники одного-двох мужиків силоміць пхали до воза, хоть той молив їх, що жінка з дитиною десь пропала, а публіка дивилася на то і, перестрашена, питалася, що то є і хто лишився на тій землі, що емігранти покинули".

Агенти вербували напівписьменних, часто неграмотних селян до важкої та небезпечної праці на вугільних та соляних шахтах, бійнях, залізниці, фабриках та сталеварнях. У Південній Америці переселенців чекали тропічна спека, лихоманка, важка праця на вкритій лісом і чагарниками цілинній "червоній землі".

Священник, шинкар і лікар

Хто з українців першим ступив на землю американського континенту, щоб остаточно там осісти? Точних даних немає. Коли говоримо про еміграцію до США, найчастіше називають православного священника з Київщини Агапія Гончаренка — справжнє ім’я Андрій Гумницький. Він перебрався 1865 року до Нью-Йорка, аби уникнути політичних переслідувань у Російській імперії. Серед перших емігрантів був і галичанин Іван Макогон. Під час "золотої лихоманки" 1860-х у Колорадо він зумів відкрити власний шинок. Десь у той самий час на Гаваях опинився лікар Микола Судзиловський. З його ініціативи на островах створено медичне товариство. 

Зате українське заселення Канади має чітко зафіксовану дату початку — 7 вересня 1891 року. Того дня у порту Галіфакс із пароплава "Ореон" зійшли двоє уродженців прикарпатського села Небилів — Іван Пилипів і Василь Єлиняк. Але справжнім ініціатором масової міграції українців до Канади вважають Осипа Олеськіва. Він відвідав країну 1895 року. Вражений її можливостями для розвитку сільського господарства, читав публічні лекції, видав брошури-настанови "Про вільні землі" та "О еміграції". Першими документально засвідченими українськими іммігрантами у Бразилії вважають членів сім’ї Миколи Морозовича. Вони потрапили сюди 1872 року із Золочівського повіту. Року 1876 у штаті Парана осіла група буковинських селян. У 1891 році вісім родин із Галичини заснували поселення Санта-Барбара у графстві Палмерія. Але масова імміграція розпочалася через чотири роки, коли для сезонних робіт сюди приїхало 15 тисяч бідних селян. Дещо пізніше наші земляки почали освоювати Аргентину. 27 серпня 1897 року до Буенос-Айреса прибуло 12 українських родин.

Друга хвиля: смерть посеред степу

Після Першої світової війни вагомим стимулом для переїзду стали політичні мотиви. За кордон їхали громадяни, які активно підтримували Центральну Раду, Директорію, Українську державу Павла Скоропадського, ЗУНР. Кількість переселенців суттєво скоротилася. Це було спричинене новими законами США та Канади, а також Великою економічною депресією, що розпочалася 1929 року. 

Така ситуація сприяла зростанню еміграції до країн Латинської Америки, а також активізації нелегальних каналів переміщення до США та Канади. На цьому спекулювали мореплавні компанії. Мешканець Рудок Львівського воєводства Григорій Подибка хотів потрапити до США через Мексику. Він сплатив завдаток 10 доларів США у відділенні компанії "Голланд-Америка". Однак квитка на корабель не отримав і коштів йому не повернули. 

Року 1923 агенти "Французьких Ліній" та "Голланд-Америки" взялися перевозити приблизно 5 тисяч вихідців із Польщі до США транзитом через Кубу. Більшість так і залишилася на острові в умовах тропічної спеки. Щоб закінчити мандрівку, треба було заплатити чималі кошти нелегальним перевізникам. 

Непросто було і тим, хто обрав для нового життя південну півкулю. Працю там часто називали "бразилійським пеклом". 

"Шукає нещасний емігрант роботи місяць, два, а на третій вже не вистарчає йому сили так тяжко бідувати, — оповідав на шпальтах львівської газети "Свобода" селянин Іван Бойків. — Виголоджений і знесилений, він лягає в степу і чекає смерті. Ніхто йому не допоможе на чужині, ніхто доброго слова не скаже. І помирає, усіма покинутий, проклинаючи хвилю, в котрій рідний край покинув. А там дома жінка з діточками грошей визирає. Немає кому написати, ніким  переказати, щоб за мужа і за батька псалтирі читали". 

"Свій до свого по своє" за океаном

Однак еміграція — це було не тільки горе для українців. Наші земляки швидко оговтувалися в нових умовах, намагалися започаткувати власний бізнес. Характерною рисою цього процесу була взаємна підтримка. Свого часу на чужині було поширене популярне на Галичині гасло "Свій до свого по своє". 

Відтак 1950-го Матвій Стахів, один з активних громадських діячів у діаспорі, писав: "Річ несумнівна, що коли не було б такої допомоги для нових іміґрантів від десятків років, то наша іміґрація не могла б ніколи розвинутися так гладко, як це сталося при помочі братських союзів… Спроваджувано пляново земляків з КраюУкраїнського. — Ред. до Америки. Висилано їм наперед корабельні карти. Підшукувано їм потрібне помешкання і працю. Давано на початок потрібну готівку.  Уділювано потрібних порад і осторог щодо незнаних новому іміґрантові обставин життя". 

Українці долучалися до розвитку кооперативного руху. Потужним об’єднанням у Канаді стала Елеваторна компанія русинських фермерів, заснована 1917 року. Деякий час вона володіла одинадцятьма елеваторами в Манітобі й чотирма в Саскачевані.

Від 1894 року існував Руський народний союз, пізніше перейменований на Український Національний Союз. Це громадська організація взаємодопомоги з мережею кредитних банківських установ, фондом соціального страхування. Тепер при ній існують власні клуби, будинки відпочинку, літні табори тощо. Сьогодні УНС налічує понад 80 тисяч членів. 

Третя хвиля: разом і до кінця

Основу третьої масової хвилі еміграції становили репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон у Європі. Багато з них — військовополонені, яких у CРСР вважали зрадниками. Також це були остарбайтери, примусово вивезені на роботи до Німеччини. А ще — біженці, які відверто сповідували антирадянські погляди. 

Ці люди розвивали національні інституції. Діяв уряд Української Народної Республіки в екзилі. За океан перенесли практично всі політичні партії і рухи, що існували на Галичині в міжвоєнні роки. 

Року 1967 створено Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), після проголошення відновлення незалежности України був перейменований на Світовий Конґрес Українців. Сьогодні він об’єднує українські організації із 32 країн світу. 

— Україна мусить бути українською, — заявив на установчому з’їзді СКВУ його перший президент Василь Кушнір. — Найніжніші струни наших почувань мусять бути українськими. Молода українська генерація мусить бути українською. Україні ми мусимо приготувати майбутність радіснішу і гіднішу, ніж усі її дотеперішні найсвітліші історичні дні.

Однією з головних цінностей для діаспорян стало відновлення повноцінної Української держави. Вони боролися з радянською тоталітарною системою усіма доступними методами: організовували акції, відкривали школи,  будували церкви, видавали літературу й періодику. Розповідали те, що було заборонено в СРСР. 

Переселенці вивезли зі собою документи, бібліотеки, світлини, а головне — спогади. Так вдалося зберегти пам’ять про минуле. Тож коли 1991 року Україна відновила державність, закордонні українці активно долучилися до її відбудови.