Пошук рідних

у реєстрі 7373 людей

Локації

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.

Я Бучківський Іван Павлович, 1923 року народження. Народився в селі Купновичах Самбірського району…”.

Спершу пан Іван навчався в рідному селі, а у 1936 р. почав здобувати освіту в Самборі. У 1939 році чоловік закінчив навчання в школі і вступив до гімназії, де згодом вивчився на вчителя української мови. У 1942 р. чоловік приєднався до товариства “Пласт”. “В 42-му році я приймав присягу пластунську”.

“Я був у Погірцях директором школи… Одночасно в Купновичах був осередок, станиця Української повстанської армії, і мене туди запросили читати лекції з історії України. Так два рази на тиждень я добирався до Погірець… Довірили вони мені це. Спочатку питалися: “Ви пластун?”, кажу: “Так”. «Приймали присягу на вірність Україні? От хочемо, щоби ви нам кілька лекцій прочитали по історії України”… Ну, я приходив. Їх там, може, сорок, може, п’ятдесят. Кожен зі зброєю, всьо заглушено…”

“За мною приходили. Я хотів сам підійти, а вони нє, приходили і обходили кругом. Навіть через село не йшли, бо в селі були свої, винищувальний батальйон, “стребки”… Ми прийшли туди, значить, пароль… “Слава Україні! Героям Слава!”… Пароль пропустили і прислали мене…”

“А потім в березні 47-го року вже за мною не приходили. Я зрозумів: або загинули, або не знаю що… Був сигнал, коли за мною приходили: стук у вікно один раз, перерва, потім два рази. То сигнал, що вони прийшли… В мене була спеціальна програма, але я не зберіг її, бо то небезпечно було. Був час коли моє слово було зброєю”.

У 1955 р. пан Іван переїхав жити до с. Градівка, де проживає і сьогодні. Чоловік з гордістю пригадує свої молоді роки, участь у “Пласті” та лекції для повстанців.

Люди війни

Мирослав Симчич

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Член ОУН, сотник УПА, псевдо “Кривоніс”. Народився у 1923 р. у с. Вижній Березів на Косівщині. У 1943 р. приєднався до першого куреня УНС у Космачі, навесні 1944 р. проходив вишкіл в старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова.

Наша доля –це наш вибір. Вибір свого життєвого шляху, вибір своєї позиції, свого орієнтира, своєї сім’ї… Цей вибір починається з нашого дитинства, з наших перших дитячих рішень, таких щирих і необдуманих, але все ж наших. Ось так 5 січня 1923 р., почалася життєва дорога і вибір Мирослава Симчича з с. Вижний Березів тоді Станіславського воєводства. Мирослав Васильович пригадує: “Я народився в звичайній сім’ї, в звичайній селянській сім’ї у 1923 році п’ятого, 5 січня 23 року. Ну шо про свою сім’ю шось такого, шо цікавило би вас не розказувати може… Це була звичайна собі проста селянська сім’я, яка жила своїми інтересами, шоб вижити. Ну працювали на хліб насушний та й більше та й більше нічим не займались, ані тато ані мама.” 

Невдовзі пан Мирослав закінчив 7 класів «Рідної школи» у с. Нижній Березів. У 17-річнму віці вступив до Юнацтва ОУН, а через два роки його зараховано до Коломийського архітектурного технікуму. Мирослав Васильович згадує: “я вже прийшов сюда в Коломию, маючи вже знайомство з керівниками коломийської сітки ОУН юнацької і мене зразу… Такий Славко Солятицький познайомив з провідником гімназіальної сітки. А той дав мені завдання організувати, організувати юнацьку сітку в тому у архіт… в технікумі. Я це зробив”.

В 1943 р. за наказом районного провідника теренової сітки ОУН “Орла”, пан Мирослав покинув навчання і прибув у І-й курінь Української народної самооборони (УНС). Під час вишколу молодим юнакам викладали топографію, навчали несенню польової служби, сторожової служби, особливостям артилерії, кавалерії. Мирослав Васильович згадує: “Кождий день ми мали 12 годин теорії, а до того ше були нічні заняття, то ти як 12 годин наслухаєшся теорії, а відтак ше вночі, як ідеш по азимуту в Карпатах, то йдеш по карті йдеш по карті по компасу. По компасу, а то вночи дощ темно не видно. Я раз ішов, як провалився в якийсь обрив, то тільки гепнув чую в очах блиснуло. Як зависоко я падав по сьогоднішній день не знаю, но знаю шо ледве очумався та й треба лізти дертися знову на другу сторону і йти далі”. Побут в юнаків був тяжким, жили всі практично під відкритим небом, у палатках, їжі теж не завжди вистачало, але молитва була обов’язковою рано і ввечері. Як сказав пан Мирослав  – “Той вишкіл у школі він мені дав все…”

20 серпня 1944 р. він закінчив вишкіл у старшинській школі “Ґреґіт” і отримав звання чотового. Восени 1944 р. відправлений на Буковину у сотню “Криги” вишколювати новобранців. Пізніше переведений у Яблунівський (тепер Косівський) район у сотню “Мороза”: “уже сотенний “Мороз”, Негриш Дмитро, кличка “Мороз”, бувший районний сітки ОУН, організував сотню. Йому було треба старшин, хто би вишколював, то він звернувся до командира загону, шоб йому мене відділили до помочі вишколювати сотню. То видно, як той командир загону його просьбу вислухав і я отримав приказ перейти з Буковинської сотні сюда в Березовську. Тут зразу також цей командир сотні зробив мене вишкільником сотні і був я вишколив сотню. А після вишколу назначив мене командиром третої чоти, цей же сотник.”

На поч. 1945 р. на чолі сотні УПА Мирослав Симчич брав участь у бою біля с. Космач, де упівці розгромили батальйон радянських військ генерал-майора Миколи Дергачова. Рядянських військ налічувалося близько 400 чоловік і бій цей був дуже складний. Пан Мирослав обійняв керівництво чотою, через те що “Мороз” був важко поранений. Він розповідає: “Озброєння чота мала, я мав в чоті на той час 22 кулемети, полковий міномет і 22-міліметрову мадярську бронебійку. Отже пішли ми, перебрав я командування на себе. Пішли ми дорогою довго… А сотня мала, бо завжди хтось у сотні захворів, то не пішов, хтось пішов кудась у командировку, в середньому десь 205-215 чоловік було. Розмістити цих людей так, шоб кожний мав поле обстрілу, шоб даром не, як то кажут, не їв даром хліба. То не так легко, треба найти відповідну територію”.

Під командуванням вмілого чотового вони все ж знайшли вдалу місцину на схилах гір і біля річки. Через річку був невеликий місток. Хлопці розібрали його, щоб унеможливити рух енкаведистів. Підготувавши все для успішного ведення бою Мирослав Симчич з своєю чотою почали чекати наступу: “І так сидимо, сидимо, розумієте змерзли, а мороз тріскучий був такий, як у Йордан буває, розумієте тріскучий мороз такий, шо аж буки лопают. Все це я розложив, а моя чота особисто мала 4 кулемети, десь так десяток автоматів, гранати і решта було десяти зарядок тих СВТ і карабіни. Але в основному нам помогли, моїй чоті помогли гранати, бо я свою чоту поставив де саме гаряче, де обрив. Тут над обривом ми засіли, а під самий обрив тече річка, а понад річкою дорога. Померзли ми вже ждемо, ждемо. Нема, вже почало сіріти, вже починає день, ще нема. Думаю, шляк би вас трафив чому не йдете? Скільки можна ждати?! Ну нарешті зійшло сонце, ше нема і піднялося сонце як у нас в гуцульців кажуть десь так на дві кочерги, чуєм гудуть машини: слава тобі Господи, шо вже йдут. Як почув, шо йдут машини подав команду приготовитись до бою хлопці приготовились до бою. Дивимся, так над’їжджає, над’їжджає перша машина, а їдут собі, розумієте, як на то як на весілля, себе добре чуют, їх багато, сила, добре себе чуют. Їдут і перша машина чуть не влетіла, там ми місток розкидали, а видко ніяка розвідка не могла їм донести, шо нема моста, бо ми тільки шо, недавно розкидали, ще ніхто не бачив і не чув. Перша машина чуть не влетіла в обрив… Отдєлєніє вислали в розвідку вперед, я розвідку пропустив думаю йдіть хлопці, розвідку пропустив і видко він дав формуватися. Тоди вони почали всі зстрибувати з машин формуватися в колону. Якраз збилися всі до купи, то шо нам треба, нам не треба цілитися в кожного окремо, а просто в кучу стріляти, то не промахнеш. Збилися в колону, то я бачив. Як то я побачив, шо вже всі в кучі, дав команду: Вогонь! Як крикнув вогонь, як сипнули хлопці з 22-х кулеметів, десь так коло пів ста автоматів з бронебійки, з полкового міномета. То там між горами розумієте ехо відбивається, то там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було. Тільки  загальний гул, як в якомусь якомусь пеклі. То як почався бій, то ми там гранатами зробили з тих москалів, з тим чотирьох машин передних, на мій на участок моєї чоти попало чотири машини повних кабін. То я з тих гранатами там ми зробили гуляш.”.

Зліва Мирослав Симчич, 1940-ві рр.

Після бою виявилося що Мирослава Симчича підстрілили. Поранення було в руку, він втратив багато крові, але з допомогою товаришів, та завдяки міцності духу йому вдалося вижити. “А далі події пішли тим же самим порядком. Нині облава, завтра, нині нас б’ют, завтра ми б’ємо. І так у партизанці було так як у партизанці буває”, говорить він.

Пізніше у грудні 1948 р. під час виконання службового завдання (перевірки зимових криївок) разом з упівцем Петром Томичем (“Ченцем”) пан Мирослав потрапив у засідку і після 9-годинного бою був заарештований більшовиками. Перебував у тюрмі м. Івано-Франківськ. Тут Мирославу Симчичу довелося пережити чимало побоїв, до втрати свідомості, знущань, допитів. Він пригадує: “Вони тільки тими побоями домагалися від мене дізнатися про всі мої бойові акції і саме головне, шо їм проходило дізнатися про підпільну сітку ОУН. Бо сітка ОУН була не тільки офіціальна, а сітка ОУН була замаскована. Люди жили легально, як і всі громадяни, одночасно були членами ОУН і працювали, робили свою роботу. Отже ж їм ходило найти нитку до підпільної сітки”.

В березні 1949 р. він засуджений Івано-Франківським Військовим трибуналом до 25 років таборів. Ув’язнення відбував на Колимі. У грудні 1953 р. засуджений за ст. 59-3-16 (“лагерний бандитизм”) до 25 років таборів без врахування попередніх 5 років ув’язнення. 1955 р. за побиття бригадира покараний ще на 5 років тюрми закритого типу. У 1956 р. спеціальна комісія переглянула 17 справ політв’язнів, серед яких і справу Мирослава Симчича. П’ятнадцятеро в’язнів звільнили, а пан Мирослав відбував покарання ще 7 років у м. Тайшет. Після трьох років ув’язнення у Тайшеті він був вивезений до Мордовії. 1963 р. він був звільнений. 30 січня 1968 р. знову заарештований за так званими “нововиявленими обставинами”. У грудні 1969 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 р. За рішенням Верховного суду СРСР від 20 січня 1970 р. Мирослав Симчич скерований відбувати покарання за вироком 1949 р. У 1982 р., не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР до 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”. Звільнений пан Мирослав у 1985 р.

Оглядаючись на свій пройдений шлях Пан Мирослав каже: “Що мені помогло?! Господь Бог я думаю. І сила волі, я ніколи не думав – ой шо буде, як я вмру або щоби йшов на якісь поступки, щоб шукав якогось легкого виходу. Я за весь строк багато було таких було людей, що старалися стати то бригадіром, щоб не робити, то на кухню, щоб там мати більше баланди можливість з’їсти, то десь у столярку, щоб не на морозі. Я за весь свій строк ніколи нічо не хитрив, весь час був там де саме гірше і по сьогоднішній день перед вами сиджу. Слава Богу, Господь зберіг. Думаю, шо це не я такий мудрий, не я такий сильний, просто Божа воля”. На сьогодні Мирослав Симчич мешкає в м. Коломия Івано-Франківської області. Указом Президента України від 26 листопада 2005 р. нагороджений орденом “За заслуги” ІII ступеня. Все його життя перед ним стояв вибір, який шлях обрати і обирав він завжди той, який відповідав його патріотичному духу та моральним цінностям. Завдяки цьому вибору він став справжнім героєм.

Роксолана Попелюк

Люди війни

Олена Рибалко

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я народжена у Вінницькій області, Немирівський район, село Мухівці у 1917 році. Як началась війна, то я була на третьому курсі в інституті медичному. Чоловік воював 5 років, розподіл був або в Західну, або в армію, він написав в Західну.

В лікарні я була головним лікарем, до неї кілометр-два було, мені казали: “Як ти не боїшся ночью ходити? Та ночью бандерівці ходять!”, я кажу: “А я би хтіла їх побачити, я ніколи не бачила, шо то за бандерівці?”.
Я сиджу в кабінеті за столом, відкриваються двері, заходять такі красиві хлопці в сірих шапках і кажуть мені: “От ви не знали, казали, шо не бачили бандерівців. Ми бандерівці, прийшли до вас”. Кажу: “А шо ви хочете?”, – “Нам треба вати і бинтів”.

До мене приїхала з Вінниці подруга, яка не могла ніде влаштуватись працювати. Сидимо ми ввечері, вдруг стук у двері: “Зараз збирайтеся, треба зробити операцію. З лісу прийшов, палець весь роздутий, сильні болі і температура дуже висока була і рука вся була червона. Я зробила і Слава Богу все було добре”.

Я як мала їхати до Вінниці, то мені завжди давали повно листівок, я по дорозі через вікно викидала, а люди піймали і читали. В 46-му році вивозили всіх в Сибір. Я багатьом спасла життя. Я давала справки, при тому мене визивало КГБ кулаком об стіл: “Шо ти пишеш?”, а я йому кажу: “Така справа, інфаркт може бути”, він до мене: “Ти їх захищаєш”. Я кажу: “Нє, от пожалуста йдіть провіряйте”. А з тими людьми я договорилася як вони мають шо казати в случаї як прийде хто провіряти з медиків.

Нас дуже провіряли, я наприклад шось сказала, а в мене була медсестра, яка помагала в роботі, то вона прийшла і каже: “Олена Кирилівна, шо ви таке говорите?”, я кажу “А шо?”, – “Не говоріть, бо то буде біда”
Я не знаю як мене Бог, я мала охоронця, який мені зберіг, бо я могла так попасти.

Люди війни

Ірина Шуль

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Ірина Б’єнько (Шуль), народилася 1918 року в місті Перемишлі (тепер Підкарпатське воєводство, Польща — ред.). Після закінчення української гімназії поїхала до Львова, вчитися в Академії закордонної торгівлі. Працювала в Ревізійному союзі(українських кооперативів — ред.). Я членом ОУН не була, але контакт через таких людей мала. Почали мені давати бофони, гроші, які друкувала УПА, щоб їх реалізувати.

Прийшов до нас працювати один, який тікав зі Сходу, ніби тікав зі Сходу. І дуже був патріотом. Я дурна йому повірила. Якраз 18 січня 1944 року, на сам другий Святий вечір, прийшли в Ревізійний союз двоє. Шукали в бюрку — нічого не найшли. Тоді додому, до хати. Там знайшли бофони. І тільки намагалися, казали: “Ми вам нічого не зробимо, тільки скажіть, хто вам давав для реалізації”. Я їм не сказала.


Значиться, запровадили мене “на Лонцького”. Випитують: “Хто вам давав?” Основне — хто давав, як не помагає биття тими палками, то принімають інші заходи. Тяжко згадувати, то найгірше було. Вкінці я не призналася, викликали на коридор і оголосили: “За зв’язок з ОУН-УПА — концентраційний табір Равенсбрюк, найбільший жіночий концтабір”…

Мої діти не знали до 1990-го року, що я і мій чоловік були в УПА. В 1990-му настала Україна, до мене прийшли, то розказали їм. І діти почали плакати: “Чого ти не розказувала, чому?” А я все боялася. Я мала засушений хліб, валянки на всякий випадок, що могла туди поїхати. Того не знали, бо я ніколи не плакала і все весела була. Може, то й мене врятувало в житті, що я так довго живу.

Люди війни

Наум Бакович

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Не все у цьому житті залежить лише від волі людини, але людина може суттєво вплинути на свій життєвий шлях, якщо вона не буде опускати руки, а до останніх сил боротися за своє щастя та щастя своїх близьких. У цьому переконаний Наум Йосипович Бакович, який народився 1926 р. у с. Біле (нині Перемишлянського району Львівської області).

Його батько наприкінці 1920-х років поїхав до Франції на будівництво вугільної шахти, щоб заробити гроші для сім’ї. Проте через кілька місяців у рідне село прийшла жахлива звістка про трагічну загибель батька на шахті, що у ті часи траплялось нерідко. Наум Йосипович його навіть не пам’ятає. У зв’язку з цим він залишився єдиною дитиною в сім’ї, мати виховувала його сама так і не вийшовши вдруге заміж.

 

У 1934 р. Наум пішов до школи. Як він пригадує: “Вчився непогано, але хвалитися нема чим. Польські пани не дбали про сільських дітей, про їх навчання, а такого слова як українці не було взагалі. Ми називалися русинами, або кабанами. Пригадую, що у школі українська читанка була одна від третього до п’ятого класу, і то не всі могли її придбати”.

З початком німецько-радянської війни школа перетворилася на казарму німецьких військовиків. У 1942 р. через пізній прихід весни його рідне село зазнало голоду: “В cорок другім році був голод, бо була дуже пізна весна. А весна як пізна, то врожаю не буде… То ше добре, шо таке сталося, шо вся молодь виїхала в сорок перших, в сорок других роках. В сорок другім році всьо виїхало до Німеччини, бо були би пухли з голоду. І багато людий в нашому селі повмирали з голоду”.

Під масовий вивіз людей на роботу до Німеччини потрапила і його мати Текля. Наум залишився сам, без жодної підтримки і допомоги. “На мене лягла вся мамина щоденна праця, я мав піклуватися про все живе, що було вдома і годувати себе, щоб вижити і не пропасти”.

Складними були і перші післявоєнні роки, проте згодом у його житті промайнули промінчики світла, які дали йому надію, що все ще може змінитися на краще. У 1948 р. він одружився з дівчиною, яка мала подібну до його долю (у чотирнадцять років вона залишилася круглою сиротою і її виховувала бездітна сім’я).

Проте їхнє сімейне щастя тривало недовго. В 1950 р. його арештують за приналежність до УПА, а також за «заборонену» літературу. Наума посадили в машину і повезли в райцентр до Перемишлян. Цю жахливу картину він змальовує так: “Ми під’їхали до будинку, де вже чекав “людожер”. Будинок був дуже старий. Низеньке віконце не вище одного метра від землі, але металеві грати густо переплетені так, що виглядало наче справжня в’язниця”. В кімнаті, куди доправили чоловіка на нього вже очікував чоловік кавказького походження: “Він довго розглядав мої папери, тоді зняв окуляри і страшним поглядом подивився на мене. Підійшов до мене, обійшов довкола мене і знову сів за стіл. Взяв у руки аркуш білого паперу і сував ним по столі”.

Після довгих розпитувань і безпідставних звинувачень слідчий застосовував інші методи: “Лупцював мене, кидав на підлогу, копав ногами куди хотів – у груди, в обличчя, в плечі, і хотів вдарити там, де найбільше болить. Кров обливала моє обличчя, витікала з рота і з носа. Він не давав мені ані плакати, ані кричати і просити Господа Бога про поміч. Він був звір, що нападав на мене, як хижак на здобич, рвав на мені одяг, тіло, волосся і кричав шось по-своєму, як дикун, аж виходив піт на його обличчя”. Катували його так 7 днів, просидівши ще 4 дні його відвозять до залізничної станції і поміщають у поїзд: “Я опинився у так званому спецвагоні, де було більше 10 чоловік і всі в залізничних клітках поодинці”. Доправили його до Дніпропетровська у в’язницю, де він пробув декілька днів, а згодом перевезли до Львова.

З таким режимом він перебував там до 2 лютого 1952 року, коли йому зачитали вирок – позбавлення волі терміном на 10 років і 3 роки позбавлення громадянських прав.

Невдовзі його відправляють на Сибір: в Хабаровський край, селище Ваніно: “24 березня нас завантажили в товарний поїзд, що був спеціально підготовлений для в’язнів. В кожному вагоні – маса народу. В тісноті, стоячи, лежачи, як худоба, тільки що не прив’язана. Поїзд, що налічував 32 вагони, виїхав зі Львова серед темної ночі. З них 11 вагонів наповнювали лише жінки. Кожен вагон мав по дві будки для охоронців і був обмотаний колючим дротом, а всі віконця забиті козирками”.

Про перебуванні в таборі пан Наум згадує таке: “Здавалося, що тут позбиралися люди з усього світу, а на волі мало хто залишився. Зібралися люди з усіх республік Радянського Союзу, з усієї Європи, з усього Кавказу, з усієї України, особливо з Галичини і всіх нас, що перебували в руках кагебістів, кусали і пили нашу кров совєцкі воші”.

Проте вже в 1953 р. після смерті Сталіна Наум потрапив під амністію, але на волю йому вдалося вийти лише у 1955 році. Після звільнення він повернувся додому, де на нього очікували дружина і двоє діточок.

Довелось знову адаптовуватися до нових умов, позаяк повернувся він хоча й у своє рідне село, але воно уже жило за зовсім іншими нормами – законами “колгоспного раю”… Але пан Наум з гідністю пройшов всі ці випробування та до глибокої старості залишився таким простим, чуйним, дуже комунікабельним чоловіком, у серці якого постійно пломеніє любов до своєї неньки-України, а ту любов, яку йому не встигли дати його батьки, він сповна старався віддати своїм власним дітям.

Марія Гілевич

Люди війни

Петро Матвіїв

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я, Матвіїв Петро Йосипович, а в УПА, яка посада була, просто стрілець. Прийшли руські. Брат був уже в німецькій армії. Брат прийшов. Німці втекли, а він лишився вдома. Його арештували, брата, і в тюрму. Хотіли й мене вхопити, а я втік і пішов в УПА. Сотні проходять по лісі, а там ліс близько був. Та я у ліс, а в лісі зустрілися з хлопцями та й вже. Там було таке селище Зарічне.

Там у тім селищі ми квартирували, то УПА і хлопці. Хтось замітив — сказав більшовикам. Ті давай на нас наступати. І ми в ліс, а вони наступають ті більшовики. Кричать: “Бандера, здайся, Бандера, здайся! Нічого не буде!” Вже під гору лізуть і тоді сотник дав команду: “Огонь!” Як врізали по них! Ми їх відбили, а тут прийшло по повній знову тих більшовиків. То ми там майже зо дві години тримали той бій.


А була така зв’язкова в нас — Гєна. Вона підійшла і каже: “Йди додому, щось забери. Мама понесла Миколі, братові, передачу”. І я так подумав і кажу: “Добре”. Пішли ми поза городами. Через город заходжу на подвір’я своє. Підходимо, я йду попереду, а Степан позаду, а на подвір’ї — два кагебісти. Нас — на фіру і в Жидачів. У Жидачеві — у міліцію. Начальник міліції визвав чергового. Сказав привести батьків. Привели батьків. Обійнялися… Він тоді до батьків каже: “Ви спокійні, ви підете додому, вас ніхто не кине”. А нас удвох у армію…

Моя жінка звідси, з Любші, була. Вона працювала собі на господарці, а я на машинах. Був син і була дочка. Вони померли. І ми вже з жінкою удвох доживали віку, але вона свого дожила і пішла, а я донині.

Люди війни

Олесь Гуменюк

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Олесь Гуменюк, псевдо “Скорий”.
Коли був такий момент, що можна було піти десь навчитися військової справи і зброю, то це було в 43-му році, коли дозволили німці нам формувати Дивізію СС “Галичину”. Ми мали всі пройти вишкіл і перейти всі в УПА.

Ми попали під Броди, ми добралися дуже тяжко з оточення. Мені пощастило, бо до того часу я мав зустріч, є таке Черниця на на Брідщині, місцевість, де був штаб УПА. “Ходіть до нас, ходіть до нас поки ми ше не відійшли в Карпати”. Я мав таке завдання, своїх хлопців підбирати, щоб ми втекли звідтам. Ми добиралися різними шляхами, мусіли переодіватися по дорозі.

Батько мій пішов в сотню, сотенний, два стрийки в УПА. В 45-му році на самого Михайла я був поранений. Та жінка, яка згодилася на моє лікування сказала: “В нього нічого не було військового”. Отже ж мою амуніцію, зброю мою, копиці такі були сіна, туда позаховували хлопці.
Оточили цю хату, два вікна туда, одно туда було, не мав я де дітися. Судили мене, мені дали 15 літ каторги, рік дали закритої тюрми в Свердловській, на Уралі. Після Норильська, тоді ми вже на пересилку в Тайшет, Іркутську область.

В Тайшеті я познайомився з подругою, яка потім дружиною була, львів’янка. Вона на 3 місяці швидше звільнилася і я таки з нею зустрівся. Не приписують ніде. В сільгосптехніку поступив, пішов на роботу. Пішов спочатку учеником-токарем, гайки точив і т.д. То було страшне тяжко вижити.
Я писав спеціально таку заяву, шо я відмовляюся від жінки, від дітей, від Львова, щоб їй дали тоді ключі. Я 37 літ в Пустомитах був прописаний. В 2003 – му році я щойно приписався, Степана Бандери вулиця, до сина, бо дружина в 95-му відійшла у вічність.

Люди війни

Микола Петрущак

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Я Микола Петрущак, народився в селі Сторона, Дрогобицького району. В грудні 1944-го року большевики мене з татом заарештували. Брата нема, живе у підпіллі, і тата брат. Вони вже довідалися, вже мали сексотів.

Тримали мене місяць, де бункер чи є знаю, коли здибався з Василем братом. Ніколи, я не знаю. Револьвер пхав мені в рот і мушкою піднебіння покалічив, кров текла, пальці до дверей тиснули. Ну шо хлопчина знає в 15 років? І мене випустили.

Брат мій Василь загинув у 1945-му році. Був політвиховник, такий Опацький Ілько, закликав мене і каже: “Ну треба ж помагати, організовувати треба боївку молодіжну”. Але кріси німецькі, мали не багато набоїв. Якийсь більший відділ УПА проходив, то ми були, як стали на стійку, на охорону, забезпечення.

Прийшли вночі енкаведисти і заарештували. Нас везли в Столипінському вагоні, і на станції Лозова за Полтавою, шкло ми вибрали, а грати лишились. Коли вже вікно відкрите, вітер рванув сильний, і я ногою так копнув сильно і грати відпали. Я відштовхнувся і полетів, насип був дуже високий. То мені здається єдиний випадок у Радянському Союзі, що із Столипінського вагону хтось утік. Прийшов на своє поле вклякнув, помолився: “Боже милий, я вільний”. Але тут вже большевики.

І 1949- ий рік, я йду, то на потоці в Борисполі, а мене раз засідка. Но а потім Інта. Я там важив певно 38 кіл. Не міг з’їсти пайку хліба. Я був звільнений в 1954 – му році. Я був відважний хлопець, рішучий.

Нестерпне бажання волі, то в мені донині є. То таке відчуття, яке я не можу вам передати. Я втішаюся, що живу у своїй державі і ми маємо волю.

Люди війни

Євдокія Івахів

publish; $peoples = history_get_search_peoples(); }*/ ?>

Зв’язкова та санітарка УПА на псевдо “Русалка”. Народилася у 1921 р. в с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл. (зараз с. Світанок Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Заарештована та утримувалася у внутрішній тюрмі м. Рогатин, згодом направлена у м. Станіслав. Етапована у м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена у 1957 р.

Часто для того, щоб жити, треба більше мужності, чим щоб померти. Такі слова є особливо актуальними для людей, які народилися в міжвоєнний період. Весь тягар такої важкої долі відчула Євдокія Івахів з с. Станимир на Перемишлянщині. Оглядаючись назад жінка каже: “Я кажу, скільки я раз перед смертю була, смерті в очі дивилася і які я літа ще живу… Я вже інколи грішу перед Богом. Кажу: «Боже ласкавий, Ти видно за мене забув, що я так живу довго”.

Пані Євдокія народилася 4 квітня 1921 р. у с. Свистільники Бошівецького р-ну Станіславської обл., у сім’ї Василя та Параскевії (у дівоцтві Баляновська) Клюби. В сім’ї було четверо дітей – дівчатка: Ксенія, Марія, Ганна та найменша Євдокія. Ганна захворіла та померла в 9-річному віці. Батько Євдокії Василівни був при Січових Стрільцях. Одного вечора він з братом дружини поверталися додому. “Йшли вечором по селі, щось собі говорили, а полячки тоді були шандарами, чи як то сі називає і щось підслухали, що вони за Україну говорили. І їх полапали, так побили, що там той зараз помер, а тато, щось три місяці покихикав і тоже помер”, згадує пані Євдокія. Василь Клюба помер у січні 1921 р., тобто ще до народження молодшої дочки. Мати мусіла сама піднімати чотирьох дочок. Коли Євдокія була зовсім маленькою, її залишили на старшу сестру Марію, а та не догледіла дитини, адже загралася на вулиці. Старенька колиска перевернулася прямо на немовля, а коли сестра повернулася Євдокія була практично бездиханною. Все ж Євдокію вдалося врятувати і це був її перший погляд в “обличчя” смерті.

Немала, пані Євдокія і змоги ходити до школи, вона пригадує: “То зараз було після війни, я щось трошка походила до школи і захорувала. А мама каже, ай я жила без науки і вона буде жити і не посилали мене. Але я навчилася, плимінниця була вдома, а вона добре вчилася. І я від неї так навчилася і писати, і рахувати”.

Вже молодою дівчиною Євдокія Василівна стала зв’язковою УПА, під псевдо “Русалка”, носила штафетки та зброю, звикала до «партизанської справи». Вона розповідає: “Одного разу, то було навесні, то було вода плила лід памнітаю ше. Тако вжесь таже розмерзло і приходе до мене… не знаю чи то їх десіть було тих хлопців чи скілько, треба дати криївку. Скрити їх і зброя. Пішла ну криївку найшла. Приймає, але без зброї. “А де ж я зброю подіну?”. Поскладали всю на таку плаху. Поскладали, поскладали я принесла додому і кажу: “Бозю ласкава, куда ж то прєтати”. Кажу: “Та в гній закопаю”. А швагер мій, тої старшої сестри Ксеньки був секретаром. “Будем копали гній, в гної троха закопаєм”, і копаєм мама, я … А він: “Мамо, не робіть то, бо як знайдут, то ми всі потерпимо”. ….Взєла на плечі, несу в поле, а во зараз за нашими городами, там були понавожувані купи гною, шо на фільварок возили. І там я той гній розпорпала, там ше той гній був замерзлий і тамка сховала. Як десь сховаєте, то найдут, не будут знали … Потом вже вийшли хлопці ті: “Давай зброю!”…Та я видала, та й вони розібрали тай й пішли. … Якось один ніс кріс і якось вистрілилосі і ранив си си ногу сам, то я ходила тую ногу забандажовувати”.

Пані Євдокія допомагала й пораненим, брала на себе обов’язки медсестри, також збирала продукти для УПА – “Ми робили заготовню, шоби мали шо їсти. Ми ходили збирали молоко, молоко носили на молочарню. Тоє молоко відбирали, сметанку, робили масло. Пеклисьмо, збіжжє мололи, пеклисьмо ті – цібак, шо вже можна во трошка запастисі тим, такий цібак пекли. То десь його не знаю, де вони мали запас…”.

Загалом жінка віддавала всю себе боротьбі за незалежну Україну. Це в свою чергу не могло залишитися непоміченим серед російських каральних органів. Коли вона йшла “на зв’язок” до Липівців її впіймали енкаведисти, переодягнені під українських партизан. Пані Євдокія вдало добралася до Липівців, передала необхідну інформацію, а назад вирішила повертатися з іншим зв’язковим, все ж так здавалося надійніше, але насправді це погіршило ситуацію – “І йду з тим хлопцем, хлопець такий з двайціть восьмого року, во молодий. Дмитро сі називав, фамілії не знаю… і йдем. А там як Рогатин ліс, по однім боці ліс… і ми йдем і йде партизанка, а то партизанка руска, а він думав, шо то наша партизанка, той хлопець, шо мене вів. І він як йшов впереді, а я йшла ззаду і він всьо про мене розказав, каже: “Я ще зв’язкову веду з собою”, а потом шось додумав, шо то не наша, а мали свою дівчину… і він захтів втікнути той хлопчина, хтів втікнути і його десь трошка ранили і тоді на него плащ-палатку і на мене плащ-палатку, запід руки і так нас привели в Рогатин на міліцію, то того хлопця забили мені на очах, з него зробили кусок м’яса, так били.”. Потім “взялися” за Євдокію, мучили, катували, намагалися вибити необхідну інформацію. Згодом з Рогатина перенаправили до Станіслава, де відбувся суд.

Після суду пані Євдокію відправили на Воркуту, де вона працювала на шахті, згодом в цегольні: “В товарних вагонах нас везли цілий місяць… Вночи завезли нас, вагон відчепили від поїзда, і в баню нас поведут і всі вещі, шоби всі прожарку пройшли, шоби вуші не обсіли. І тоді далі нас в вагон заладували і далі повезли… Хто вмер, то викидали через вікно…”.

“І в шахті робила, і на цегольни робила. І різні роботи во де як во роботу треба було всюда робила. Зробили забастовку і не йшли на шахти, не йшли на роботу, […] бо хтіли з Москви тую комісію… І приїхав той, і тоді вже розрішив шо хлопці хтіли, бо сиділисьмо в камерах замкнені, закриті і на ніч закривали під замком, сиділи всьо в парашу йшли в хаті. І всі шахти вже сі огласили робити і вийшли на роботу, а одна шахта, двадцять восьма шахта, зв’язок шось сі обірвав і не знали і не пішли на роботу. Тоді чи то на другий день, чи то на третій день вже було. “Не йдете на роботу?!”, обложили автоматами, вивели людий з бараків. Ну я не знаю, чи всіх виводили, чи тільки по одному баракови, і всіх розстріляли…”.

Життя на висилці було важким, голод, тяжкі умови праці, холодні бараки, але попри це пані Євдокія з своїми земляками там не забувала про рідну землю, рідні традиції і звичаї. Святкували свої свята: “Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так як причастию і шоби всім стало, і так всі дівчєта. То певно тільки українці були, як були на роботі, то потому поляки світкували, а ми робили. В свєта Великодні, знов, як то першого мая давали ковбаси во такй во кавальчик, ковбаси давали, то вже дівчєта не їли, вже тримали, шоби було на Великдень. А то мали посилки якісь, посилками ділились тай так жили, такісьмо проживали.”.

На виселці Євдокія Клюба познайомилася з Петром Івахівом, який невдовзі став її чоловіком. Він був 1922 р. н., належав до СБ ОУН, під псевдо “Вишневий”: “Та він був простим партизаном, і я не знаю чи то вже йому заложили сами тоє через плечі автомата, руки звєзані, і такво везли через… І мами стояли плакали і ніхто сі не признав, шо то їх сини їдуть, бо ше були б то. І він був тоже на десіть літ суджений”. У 1957 р. Євдокія та Петро Івахіви повернулися в с. Станимир Перемишлянського р-ну Львівської обл., де пані Євдокія мешкає і сьогодні.

Роксолана Попелюк

Іван Бучківський

  • обл.
  • р-н.