Творити в часі війни: 6 історій українських мисткинь

Оля — співачка з унікальним тембром, скрипалька, художниця, письменниця, модель. Окрім переживань війни, Оля бореться з хронічною хворобою Лайма, синдромом хронічної втоми та вигоранням.   

Яскравий дебют на "Голосі Країни", прем’єра в опері, виставки, фотозйомки, перфоманси… насичене мистецьке життя для Ольги різко перервалося. В часі повномасштабного вторгнення Олю вкусив кліщ, інфікований бактерією Борелія, спричинивши хворобу Лайма. Але всупереч всьому вона продовжує творити і це наповнює її силою. 

Нещодавно Ольга видала свої книги "Двадцята планета від Сонця" та "У нитках хаосу", частину прибутку з яких передає на потреби захисників та захисниць.

"Памʼятаю, що я спала. Тато заходить, каже: «Почалася повномасштабна війна». А я кажу: «Та нє, ти щось придумуєш, то мабуть навчальні сирени». Спершу так важко було це прийняти, повірити. Максимально швидко зібрала цінні папери, ми пішли з татом в супермаркет і стояли дві години в черзі, бо люди ходили теж купувати їсти. Потім весь день слухала новини. Я памʼятаю, в першу ніч спала з нічником, бо якось було лячно спати вночі, а ще коли були перші повітряні тривоги і не знала, куди бігти, що робити, куди ховатися — то страшно було. І без відомості, що буде далі…"

"20% з продажу моєї книги йде на ЗСУ. Я її ще переклала на англійську. Вона є на Amazon. Щоб проводити паралелі, що війну веде не Путін, а всі росіяни разом із Путіним. Бо деякі мої іноземні студенти думають, що то, напевно, росіяни проти, що  вони протестують. Я казала, що це не так, можна зайти в коментарі й почитати, що вони нам пишуть. Кажу, що, в принципі, всі росіяни мають відповідальність за це."

Як знаходити сили на творчість, коли не вистачає навіть сил на себе? В якому віці краще вчитися музики? Як мріяти книгами? Про це Оля розповідає в ексклюзивному інтерв’ю.

Уляна — співачка, режисерка, дослідниця автентичного співу, авторка опери-міфу "Ukraine — Terra Incognita", формації "Коло Раю" та інших мистецьких явищ. 

На основі давніх українських пісень Уляна створила сучасну оперу "Ukraine — Terra Incognita", присвячену співаку і воїну Василеві Сліпаку. Із повномасштабним вторгненням росіян мрії про світові гастролі опери-міфу було знищено, частина команди пішла на фронт, а українська культура разом із самими українцями опинились перед загрозою смерті. Уляна, як і сотні інших мисткинь всі свої виступи спрямувала на збори коштів для ЗСУ. 

"Як не дивно, людям треба співати зараз у війні. Вони відчувають — це те, що їх витягне дуже швидко і стрімко з ступору або депресивного стану, і це правда. Бо для українців спів — це психотерапія. Здавна так було. 

Я мільйон разів розказувала про українських бабусь: це образ, який мене також кольнув… То я ще не співала тоді, ще вчилася, студенткою була. На байдарки поїхали, на Полтавщині, розговорилися з бабцями. І вони кажуть: «Та, дитино моя, в сорокових роках (то був ще один голод в сорокові) оце йдемо босі, голодні, оце ноги оббиті, з поля, станемо ото на перехрестку, співаєм. Таке ж небо високе згори, і плачем, і плачем, і співаєм, і наче одлягло…». І все, йдуть далі, живуть життя. 

Що виходить? Через спів усе, що там десь закамʼяніло, усе, що тебе мучить, ти вихлюпнув. І йдеш жити далі. Тобто, для українців спів — це те, що нас зразу ставить на землю. Воно структурує моментально".

Про те, як вибирати людей до своїх творчих проєктів. Про мистецтво і материнство. Про те, як регулювати і використовувати напади емоцій. Про внутрішню силу. І ще про багато мудрих і глибоких речей дивіться в інтерв’ю з Уляною Горбачевською. 

Софія — акторка Театру Лесі, співачка, співзасновниця та учасниця етногурту YAGÓDY.

Софія популяризує українські пісні, конвертує свою популярність у збори для ЗСУ, а кожен виступ за кордоном використовує, щоб розповісти про нашу війну.

Окрім потреби повністю викладатися на концертах, потрібно ще знаходити сили на спілкування про болючі питання з іноземцями, журналістами, нашими біженцями. Ти мусиш від запального виступу на сцені переходити до розважливості у спілкуванні і гірких почуттів, коли ніхто не бачить. І завжди залишається питання: чи не замало ти робиш? 

"Я часто їжджу за кордон, в основному це концерти з гуртом або гастролі з театром. Місія одна й та сама: кожен раз, коли ми виступаємо чи граємо виставу, ми обовʼязково розповідаємо про повномасштабне вторгнення і стараємось якось актуалізувати. Не просто говорити «В нас війна», а якось підкріплювати свій особистий досвід. Бо просто якісь загальні фрази вже не працюють. 

Ми не на початку повномасштабного вторгнення, коли люди дуже емпатували. Зараз вже трішки складніше з ними розмовляти. Тому важливо бути не емоційним — але це моя теорія, це я так себе веду з аудиторією. Говорю більш фактами, своїм особистим досвідом. Жалісливості, якогось «будь ласка, щось зробіть для нас», такого немає. І це працює. 

Був один дуже класний випадок, коли ми виступали в Угорщині. А це така країна, політично до України не дуже налаштована. Ми приходимо на майданчик, виходить освітлювач і каже: «Слава Україні!». Це було насправді так круто. Людина одразу розуміє, одразу виражає тобі свою підтримку таким простим слоганом, здавалося б. 

Дивний був концерт в цій країні. Там треба було дуже жорстко говорити. Під час цього концерту мене перекладала українка, яка знає угорську, і я говорила дуже жорстко — вона аж на мене так здивовано дивилася, але перекладала, і всі слухали. Дуже багато людей підходили і такі: «Вау, дякую, що ви говорите про це, це важливо, ми цього не знаємо». 

А який сенс їхати митцю за кордон? Щоб що? Просто виступити, чи що? Ну, це смішно зараз".

Як говорити про війну для іноземної публіки? Що казати собі у хвилини виснаження? Як вести збори у соцмережах? Як навчитись цінувати свою працю? Про це розповідає Софія Лешишак:

Марія — українська композиторка світового рівня. Завершила Королівську консерваторію в Гаазі, творила в різних країнах, написала музику до опери-міфу "Ukraine — Terra Incognita", навчалась на стипендії Фулбрайта у США. Одразу по її завершенні Марія разом із донечкою Олівією повернулися в Україну, щоб бути ближче до тата — військового, який боронить нашу землю від російських окупантів.

"Я думаю, що ми говоримо про нас самих недостатньо. Про нашу історію, про нашу ідентичність. Я не маю на увазі тут якісь звернення до автентичних пісень, мені здається, що ми повинні заглянути в те, які наші характеристики, хто ми є. Ми відрізняємося від інших країн. Зрозуміти наше місце в світі, нашу роль. Бо ми тому і світу цікаві. Ми є на межі, ми завжди будемо на межі. Через це ми і є сильні.

Дуже часто я бачила, як дають дорогу людям з інших країн, які набагато менше талановиті, набагато менше значущі. А своїх просто не бачать і відкидають. Це теж про цей ресурс. І коли ми зараз втрачаємо на війні наш власний ресурс, ми повинні нарешті почати його цінувати. Бо ніхто нас не буде цінувати в світі. Тільки ми самі для себе є цінність".

Як поєднувати творчість з турботою про сім’ю? Де шукати можливості для молодих музикантів? Чому треба берегти свій ресурс? Як навчитись довіряти собі? Про це розповідає Марія Олійник в інтерв’ю: 

Андріана-Ярослава Саєнко — співачка і музикантка. Після повномасштабного вторгнення Яся переїжджає з країни в країну для участі в театральних і музичних проєктах. Вона поєднує автентичні українські пісні зі сучасним мистецтвом, розповідаючи світові про нас. Повертаючись в Україну, Яся ділиться здобутими мистецькими практиками зі своїми учнями та подругами. Де би не знаходилась, дівчина постійно проводить збори для своїх друзів, які пішли захищати свободу України і всього цивілізованого світу.

"Ми працюємо над піснеспівом Гільдеґарди Бінгенської — це монахиня-бенедиктинка, яка жила у XII столітті. Музика в той час була моментом реального контакту з чимось божественним, трансцендентальним. Переважно це ангельські, високі, піднесені голоси, небесний райський спів. 

Суть нашого проєкту в тому й полягає, що сьогодні та музика точно звучить не так. Вона звучить українським автентичним народним голосом. Цей контакт людини з божественним сьогодні можна відчути або передати саме через український традиційний спів. У цьому полягає ідея: вона ніби віддзеркалює те, що відбувається з нами зараз, те, що ми проживаємо. Це наш воєнний досвід. Для мене особисто це — молитва у вогні. Власне, одна з пісень, яку я виконую, називається O Ignis Spiritus, що означає "палаючий дух", звертання до духу, який палає. Для мене палаючий дух — він зараз саме тут, в Україні. І може звучати тільки так".

Де вчитись традиційного співу? Як знаходити мотивацію? Як війна змушує приймати реальність і діяти далі? Дивіться в інтерв’ю з Ясею Саєнко: 

Катерина Смірнова — фріланс мисткиня, співачка, волонтерка, перекладачка. Після повномасштабного вторгнення російських військ Катерина припинила творчість і почала займатись збором коштів для підрозділів ЗСУ, де воюють її друзі та долучалася до відбудови зруйнованих війною міст і сіл. 

Тільки на другий рік повномасштабного вторгнення Катерина почала проводити тренінги з хореографії для дітей з волонтерських і військових сімей. Поступово, через допомогу іншим, почався її шлях повернення до творчості. 

“Я б хотіла привезти сюди людей з-за кордону, які співають поліфонії, щоб вони так трохи потримали soundhealing для цього місця. Дуже мені подобається, як на толоки приїжджають багато закордонних волонтерів, працюють разом. Деякі з них залишаються тут жити, починають вкурювати різницю між своїм життям «до» і «після». Цінують, бачать, що тут є що цінувати. Дуже б хотілося, щоб закріпився такий образ України. 

З одного боку, хочеться, щоб всі просто відчепилися від України. А з іншого боку, щоб люди просто вшарили, наскільки ми інші від їхніх попередніх уявлень. Наскільки ми сильні, і наскільки тут багато реального життя. Відфільтрованого. Життя на перехресті. Тут інтенсивність всього наче підкручена. Але так, що цим хочеться ділитися. Я б дуже хотіла якісь такі проєкти робити".

Про "вимушений матріархат" через війну. Про відбудову українських сіл. Про автентичний спів і відчуття укорінення розповідає Катерина Смірнова: 

Попри повітряні тривоги і тривоги власні, долаючи сумніви і беручись творити ніби вперше, українські мисткині продовжують свою працю. Не для всіх творчість є легкою, а теми — радісними, але головне говорити, розповідати і творити, бо ніхто цього не зробить, окрім нас. Це історії шістьох українських мисткинь, а їх — сотні, і завдяки кожній крізь уламки війни проростає майбутня Україна.