"Проповідував українізацію Кубані": контрреволюція Петра Лісового

<p>Петро Лісовий</p>

"Проблемний" псевдонім

Важко бути Лісовим в українській літературі, а важче – хіба що Мельником. Коли 1927 року вийшла перша й найповніша тоді бібліографія українських письменників за десять років революції, у ній виявилося аж п’ятеро Лісових. Згодом біографії їхні переплуталися, і тепер у статті на Вікіпедії треба більше спростовувати, аніж підтверджувати. Починаючи із дати народження.

Петро Андрійович Свашенко народився 12 червня 1891 року в слободі Деркачі (нині Дергачі) під Харковом. За григоріанським календарем — 24 червня. У вцілілих документах ніде немає дати 22 червня, яку вважають офіційною, і нині вона фігурує в усіх довідниках. У трудовій книжці та в анкеті арештованого вказано 24 червня. У військовому квитку, очевидно, помилково — 25 червня.

Родина Свашенків була багатодітною. Крім Петра, у сім’ї росли ще Прокіп, Павло, Семен, Володимир, Оксана, Фекла, Ніна й Тетяна. Батько був власником пивниці та чайної, тому міг пристойно забезпечувати дружину й дітей. Ба більше, згодом радянська влада навіть позбавила Свашенка-старшого права голосу за його "купецьке" минуле.

Свашенки не знали злиднів і поневірянь, як це описував перший біограф Петра Лісового, коли готував до друку його вибране під час "відлиги". І батьки не мусили "наймитувати в поміщицькій економії". Проте й шикувати їм не доводилося. Петро не встиг здобути навіть повної середньої освіти, із 1910-го сам себе утримував, працював чорноробом.

Тут варто спростувати ще одну помилку. Петро Лісовий (Свашенко) ніколи не навчався в Уманському сільськогосподарському училищі, або Середній агрономічній школі, як її ще називали. Натомість її закінчив Антін Лісовий (справжнє прізвище – Хуторян), письменник, уродженець Умані й ровесник Петра Лісового. Вибираючи псевдонім, краще бути максимально оригінальним, — ніби підказує нам історія.

Фронт і українська ідея

Року 1914, у Першу світову, старших хлопців Свашенків мобілізували на фронт. Рядовий 57-го піхотного Модлінського полку Прокіп Свашенко "остался на поле сражения" біля колонії Софіївка 5 липня 1916 року. Петрові пощастило – вижив.

<p>Обкладинка повісті "Бризки крови"</p>

Через добрих десять років Петро Лісовий описав свій досвід війни в повісті "Бризки крови" (1931). Епіграфом до неї взяв цитату з Віктора Гюґо: "Гарматне м’ясо почало думати і, подумавши добре, перестає захоплюватися тим, що з нього зробили ціль".

Історії, описані у книжці, зі слів Лісового, походять із блокнота, що його автор надибав в окопі, а сам власник того записника давно загинув. Зрештою, і сам блокнот пропав, коли Петро Лісовий ховався від гетьманців і кайзерівців. А проте через багато років він знову все це згадав і записав, принаймні так він зізнався в передмові. 

В українській літературі 1920-х років небагато книжок про Першу світову війну, хоча серед письменників було чимало її учасників. Можливо, вони спершу мусили осмислити й усвідомити той страшний межовий досвід. Ще менше творів, у яких події відбуваються саме на українських територіях, — на Галичині й Волині. У Петра Лісового ж ідеться про Стрий, Журавно, Маріямпіль, про селян, від яких "москалі вимагають окопи копати".

Мирна картина співіснування "ворогів" у передмові до його книжки — це насправді переворот у свідомості. По той бік фронту він побачив українців, які говорили однією з ним мовою, своїх.

Революція із "Саламандри"

На війну Петро Свашенко йшов пересічним несвідомим підданцем Російської імперії. На фронті він дізнався, що існує Україна, політика й українська ідея. Після Лютневої революції у Бучачі вступив до Української громади. А вже в червні 1917 року брав участь у ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді в Києві, який став демонстрацією національного руху.

<p>Петро Лісовий. Середина 1920-х років</p>

Від 1914 року він симпатизував есерам, а в березні 1919 року вступив до партії боротьбистів. І ні, він не "захищав зі зброєю в руках здобутки соціалістичної революції", як написано в передмові до видання його творів 1960 року.

Із фронту Петро Свашенко повернувся в рідне село, працював у земельному комітеті. Деркачівську сільраду тоді очолював Гаврило Доброскок — активний громадський діяч і письменник, член "Просвіти" та Революційної української партії, 1918-го ще й член Харківської губернської управи. Він багато років жив на Кубані, а тепер приїхав у рідні Деркачі.

Доброскок розповів Свашенкові, що готується повстання проти гетьмана. Вони разом таємно відвідали Сергія Тимошенка, члена Центральної Ради й харківського губернського комісара, в будинку "Саламандра". Свашенкові запропонували вступити в Слобожанський полк і вести серед солдатів агітацію з метою деморалізації.

Хоча в армії того разу він провів лише чотири місяці, його встигли двічі заарештувати. Спочатку Свашенко 1918 року провів півтора місяця в ув’язненні за гетьманської влади, потім його ще на три місяці посадили німці. А 1920 року внаслідок злиття партій він із есера-боротьбіста перетворився на члена КП(б)У.

Від "Сільської бідноти" до "Красного бійця"

На початку 1920-х красивого слова "журналіст" не було, працівників редакцій називали просто — газетярами. Робота була важка й чорна.

У березні 1919 року Петро Свашенко осів в Умані. Відтоді й почалася його журналістська кар’єра. Пів року він був редактором газети "Сільська біднота", органу Уманського повітового парткому КП(б)У. Від січня 1920 ще пів року — редактором газети "Вісті", органу Уманського ревкому. У червні його на кілька місяців призначили секретарем міського парткому, а вже від вересня він був секретарем редакції "Красный боец", що її видавала революційно-військова рада Шостої армії. В Умані Свашенко провів два роки, змінив чимало посад – але в агротехнікумі таки не вчився.

У січні 1921 року його відрядили в Чернігів завідувати місцевою філією Державного видавництва України. Одночасно він очолив чернігівську газету "Селянське життя". Рік пропрацював редактором. Відтоді Свашенко остаточно став Петром Лісовим. Враження з чернігівського періоду життя стали основою його перших прозових збірок.

Крім літературної і журналістської роботи, працював у той час і чиновником: у профспілці "Всеробітземліс", завідувачем губполітосвітою. А на початку 1924-го Лісового перевели в Ніжин — заступником голови окрвиконкому й головою окрплану. Теж не надовго. Попереду чекала столиця.

"Дичавина"

Перші два роки в Харкові Петро Лісовий працював у відділі преси ЦК КП(б)У — спершу інструктором, потім головою газетного підвідділу. І лише в серпні 1926 року прийшов у газету "Вісти ВУЦВК" завідувачем відділу провінційного життя. Весь цей час він активно друкувався в центральних газетах — тій-таки "Вісти ВУЦВК", у "Селянській правді" і "Більшовику". Це наймасовіші, найтиражніші щоденні тогочасні видання.

У 1924 році вийшли його перші дві книжки — збірки оповідань "Сільське" та "В тумані". Наступного року світ побачили книга нарисів "Дичавина" і прозова збірка "В революцію". Пізніше буде ще збірка "Нетрі села" (1928).

Петро Лісовий цілком усвідомлював різницю між газетярством і красним письменством. У передмові до "Дичавини" він пояснював: 

Треба констатувати, що й сьогоднішні читачі та читачки, особливо журналіст(к)и, знайдуть у нарисах Петра Лісового багато цікавого, і не тільки як чудернацькі свідчення минулого. На жаль, частина проблем, що їх він порушував сто років тому, актуальні й досі. Забобонність, неосвіченість, пияцтво творили ту "дичавину", з якою мали боротися лікарі, агрономи, вчителі. Частину нарисів Петро Лісовий свідомо присвятив проблемам жіноцтва, його справедливо можна назвати першим українським профеміністом.

"Читачі побачать, що чимало статей присвячено станові нашої жінки-селянки. Гадаю, що це не буде зайвим. Жінка у нас ще й досі, на наш сором, живе в таких нелюдських умовах, що не говорити про це не можна. Ніяка культурна революція, особливо на селі, не буде можлива доти, поки ми не зробимо перевороту в головах мужчин щодо поглядів на жінку".

Кубань

Від середини 1920-х Лісовий багато їздив Україною. Один за одним виходили його репортажі "Дніпробуд" (1927; 2-ге вид. — "Дніпрельстан", 1931), "У донських степах" (1930), ще одна книжка про Дніпрогес — "Українська Ніагара" (1930), "Край чорного золота" (1930), "З олівцем по Україні" (1930). У цьому ряду стоїть і "Кубань" (1928). Власне, вона могла б стати частиною книжки "З олівцем по Україні", куди, зокрема, ввійшли нариси про регіони, які зазнали найбільшої русифікації за царату — Крим, Одеса, Миколаїв. Для Лісового це все — Україна. У якомусь із цих міст він занотував про вечірні проходи: "Я з годину гуляю серед цього натовпу. Він усюди однаковий — в Запоріжжі, Мелітополі, Черкасах. Хвилинами навіть забуваю, де я і в якому місті. Люди, рухи, слова — все це таке знайоме".

<p>Петро Лісовий, 1920-ті роки</p>

У 1927 році редактор газети "Вісті ВУЦВК" Євген Касяненко відрядив Петра Лісового на Кубань, щоб "ознайомитися з національно-культурним будівництвом у регіоні". Його провідником, неважко здогадатися, був давній знайомець Гаврило Доброскок. Усі ці роки — від 1918-го і до початку 1930-х — вони листувалися, Доброскок заходив до Петра Лісового в гості. І, звичайно, коли Свашенко приїхав до Катеринодара, Доброскок охоче показав йому Кубань, повіз в аул Афінсіп, де працювала лікаркою його дружина. Повернувшись до Харкова, Петро Лісовий зібрав кореспонденції, що їх надсилав до газети, і видав репортаж "Кубань". Він став фатальним у його доробку.

Під час арешту і трусу в Петра Лісового в будинку"Слово" вилучили чотири книжки Троцького, одну книжку Винниченка, одну книжку Миколи Скрипника, вірші Валер’яна Поліщука, книжку "Кубань" — видання товариства кубанців у Чехословаччині, і дві його книжки — "Кубань" та "Записки Юрія Діброви". Книжки стали речовими доказами й підставою для обвинувачень.

"Написанная вами книга под названием “Кубань” издания 1928 года, изъятая как контрреволюционная националистическая книга, проводящая линию Скрыпника об украинизации Кубани, отражает ваши националистические настроения?"

Що мусив відповідати арештований?

"Ваша книга “Кубань” и книга пражского издания “Кубань”, по сути, преследуют одну цель — украинизировать Кубань?"

"Своей книгой “Кубань” я преследовал цель осветить положение с украинизацией на Кубани и допустил политические ошибки в трактовке некоторых вопросов, особенно национального вопроса. Книга “Кубань” пражского издания от начала до конца контрреволюционная.

Моя книга можеть быть использована в контрреволюционных целях, взяв из нее отдельные места, освещающие проведение украинизации на Кубани. В своей книге я осветил неправильно проведение национальной политики партией и советской властью на Кубани».

Партчистка

Хоча Петро Лісовий працював в одному з найважчих відділів урядової газети — провінційного життя, він не мислив свого письменницького буття поза художньою літературою. Протягом 1920-х вийшли не тільки збірки його оповідань, а й романи — "Микола Ярош" (1928, 1929), конфісковані згодом під час обшуку "Записки Юрія Діброви" (1930), "Наші слобожани" (1930), фантастично-пригодницька "Червона ракета" (1932), "Гаррі Сміт, або Янкі в українських преріях" (1933).

Петро Лісовий виразно схилявся до великих жанрів: у нього що не роман, то неодмінно хроніка. І так само, всупереч своїй щоденній журналістській праці та газетній тематиці, тяжів до нового типу прози.

Хоча з головою Спілки селянських письменників "Плуг" Сергієм Пилипенком він познайомився ще 1920 року в редакції київської губернської газети "Більшовик", сам Петро Лісовий до плужан ніколи не належав. Навпаки, у 1924–1926 роках він був членом Спілки пролетарських письменників "Гарт" і надалі підтримував зв’язки з Хвильовим та компанією. Його "Записки Юрія Діброви" щомісяця частинами друкували в "Літературному ярмарку".

<p>Петро Лісовий (праворуч), 1934 рік</p>

5 лютого 1935 року Петра Лісового викликали на партчистку. З’ясувалося, що ще на партчистці 1929 року йому закидали відсутність боротьби з хвильовізмом і шумськізмом, вульгаризацію шести умов тов. Сталіна щодо літературної роботи. Тепер ще обвинувачували, що не брав участи в утворенні й не ввійшов до пролетарської письменницької організації, під час розгорнутої боротьби з націоналізмом сидів на селі у "творчій відпустці", не проводив партійної лінії як член правління будинку "Слово" тощо. Гріхів було багато, і члена КП(б)У з 15-річним стажем з партії вигнали.

<p>Лист до Петра Лісового з Комітету сприяння народностям північних окраїн</p>

Він ще встиг поскаржитися в комісію партійного контролю і там на 9 квітня призначили розгляд його справи. Петро Лісовий попросив розглядати скаргу заочно, без його присутности, бо він уже шість місяців сидів без роботи й не мав грошей на поїздку до Москви. Ще в січні він звернувся в Комітет сприяння народностям північних окраїн з проханням знайти йому роботу. Йому запропонували на вибір Нар’ян-Мар, Салехард, Остяко-Вогульськ (нині — Ханти-Мансійськ), Таймир, Анадир, Туруханськ, Мурманськ...

Петро Лісовий не встиг вибрати, у який із цих віддалених регіонів країни податися, — за нього вибрали. Його арештували 25 квітня 1935 року у власній квартирі в будинку "Слово". Справу спочатку вели в Харкові, а 1 червня і провадження, і арештанта передали до Києва. 27 серпня йому влаштували суд, на якому був навіть адвокат, але не було свідків. Засідання почалося о 10:05, закінчилося об 11:35. Лісовий усе визнав: "двурушництво", контрреволюційну націоналістичну організацію, терор проти членів партії. Адвокат "просил дать возможность Свашенко загладить вину перед советской властью". Вирок — позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях СРСР терміном на п’ять років та позбавлення прав після основної кари терміном на три роки.

У 1937 році дружині Петра Лісового, Анастасії Чернишенко-Свашенко, дозволили побачення з чоловіком. Вона поїхала в Медвеж’єгорськ у Карелії. Петро розповів їй, що йому пропонували підписати брехливі свідчення, били та знущалися. Він відмовився. Тоді його перевели до Києва. Там утретє підсунули на підпис фальшиві свідчення, погрожуючи розстрілом і репресіями сім’ї. Він підписав.

На тій зустрічі Петра Лісового (Свашенка) востаннє бачили живим. За даними довідника "Поминальные списки Карелии, 1937–1938", 20 вересня 1937 року його засудили до розстрілу.