На Кубань і Донбас: історія похідних груп ОУН

Це все добре розуміли у бандерівському крилі Організації українських націоналістів, яке після розколу єдиної ОУН на два крила у 1940 році, почало готувати власні плани втілення стратегічної цілі всього українського руху – здобуття незалежности. Вони чітко розуміли – вікно можливостей для України, створене сутичкою двох тоталітарних монстрів, замкнеться швидко. Для того, щоб використати бодай мізерний шанс, вимагалося діяти швидко і розраховувати лише на себе.

За Збруч

Оунівські структури склали екзамен на тривкість і надійність під час радянської окупації 1939-1941 років. У ці роки ОУН довелося протистояти совєцькій каральній машині – нестримній за рівнем контролю суспільства і жорстокістю репресій. Поки підпільні структури "в краю" вивчали нового старого ворога, на практиці, у Кракові, керівництво бандерівців розробляло план відновлення незалежности та будівництва держави.

Мабуть, основна проблема полягала в тому, що більшість українських територій, котрі бачилися ОУН (б) як землі незалежної Української держави, перебували у складі СРСР. Усі паростки незалежного громадського життя чи альтернативних політичних структур на цих землях ви́різали до кореня. Про швидке налагодження підпільної оунівської мережі годі було й думати. А обрана бандерівцями тактика вимагала мати своїх людей на місцях вже. Інструментом для вирішення цих труднощів стали "похідні групи" – організовані команди молодих людей, членів ОУН, які мали вирушити на схід з завданням слідувати за німецькими військами (а при нагоді й випереджуачи їх) і встановлювати українську владу на місцях. 

Стартом для початку походу став наступ німецьких військ на Радянський Союз. Апогеєм – який так і не відбувся – мало стати проголошення Незалежності України у Києві. Втім, не спали і німці: "...група Бандери направила до Києва близько 30 своїх членів з завданням  створити там якнайшвидше Український уряд такого зразка, як у Львові й оголосити його там по місцевому радіо. Айнзайгрупа С попереджена", – йшлося в одній із депеш. 

Услід за фронтом

Доки до Львова рвався батальйон "Нахтігаль", а група Ярослава Стецька проголошувала Акт відновлення Української держави, на схід рушили "похідні групи"  – як і планувалося, одразу ж за німецькими військами. Основним транспортом були велосипеди, вози та автомобілі, якщо їх вдавалося роздобути. 

Усього було три групи – "Південь", "Північ", "Центр", а також так звана "друга південна", прикріплена до батальйону "Роланд". Командував нею Ріко Ярий. Вона була єдиною, котра навіть не приступила до виконання завдання – батальйон "Роланд" у серпні 1941 року розформували.

<p>Дмитро Мирон &ndash; "Орлик". Керівник одної з похідних груп та націоналістичного підпілля у Києві, де й загинув</p>

Група "Північ", вирушивши з Перемишля, мала рухатися за маршрутом Ковель – Луцьк – Рівне – Житомир. Фінальним пунктом був Київ. Там учасники походу мали повторити те, що вдалося здійснити у Львові – проголосити відновлення Української держави. Керував групою Микола Климишин. Після арешту його замінив у Житомирі Дмитро Мирон ("Орлик").

<p>Микола Лемик &ndash; керівник Центральної похідної групи. Знехтувавши "першим попередженням " нацистів, повернувся назад на Схід, де його і наздогнала нацистська куля</p>

Друга група, "Центр", вирушила на схід під керівництвом Миколи Лемика. Маршрут починався аналогічно в Перемишлі. Далі оунівці попрямували на Львів, а звідти – до Києва через Тернопіль, Проскурів, Вінницю, Фастів. Після того група мала через Полтаву добратися до Харкова. За початковим планом, команда Лемика після виконання основних завдань мала забезпечити кадри для української адміністрації Дону та Кубані. Та найголовнішою її справою була участь в проголошенні Акту відновлення незалежності в Києві.

Стартовим пунктом групи "Південь" був Сянок, що на Лемківщині. Загін під керівництвом Зиновія Матли мав іти через Дрогобич, Стрий, Проскурів, Вінницю, Дніпропетровськ у південні регіони України – в Одесу, на Донбас, у Крим. Цій групі належало організувати провід ОУН (б) для півдня і південного сходу України.

Самі групи складалися з роїв. "Центр" мав 18 відділень, "Південь" – 14. Найбільшою була північна – вона налічувала 21 рій. 

Кожна група мала штаб. Його очолював керівник. Допомагали йому референти. Чисельність штабів теж не була сталою. У "скороченій" версії референтів було троє – персональний, зв’язковий та господарський. У "розширеній" – п’ять. Організаційний – відповідав за розстановку людей на постах. Пропаганди – опікувався "ідеологічним забезпеченням" команди. Військовий – займався створенням осередків озброєних добровольців, з яких пізніше мала формуватися армія. Зв’язковий – забезпечував комунікацію між окремими роями. Господарський – брав на себе побутову сторону діяльності групи, зокрема, харчування і одяг.

Похідні групи працювали у прифронтовій смузі під ризиком. Крім небезпеки загинути під обстрілами, їм загрожувала перспектива бути виявленими. Учасники походу старалися не привертати зайвої уваги до себе. Як підставу для перебування у фронтовій лінії їм доводилося використовувати справжні і несправжні посвідчення, видані німецькою владою. Траплялося, конспіратори знімали копії з одного справжнього посвідчення і демонстрували їх у дорозі. Втім уже за кілька днів вони облищили конспірацію і відрекомендовувалися німцям як представники українського уряду з завданням від нього.

Порядок у містечках та селах теж наводився від імені відновленої Української держави. Сценарій був більш-менш однаковим – після прибуття у населений пункт похідні групи скликали громадські збори і пропонували вибрати керівника відкритим голосуванням. Потім націоналісти приєднувалися до щоденної управлінської роботи, зокрема, підшуковували приміщення і допомагали з організаційними питаннями. Хоча оунівці планували збереження рівноправних стосунків, на практиці місцеві уряди починали диктувати власні умови, щойно вони набирали силу і завойовували авторитет. Попри все, похідні групи намагалися залишити "своїх" людей у місцевих органах управління чи принаймні підбирати туди громадян, які мали репутацію українських патріотів. Після десятиліття, яке вмістило в себе і Голодомор, і репресії, це було непростим завданням.

Навіть у таких умовах і, по суті, експромтом, бандерівці зуміли створити українську адміністрацію у низці регіонів. Зокрема, повністю охопити Кам’янець-Подільську та Вінницьку області. Коли йдеться про великі міста, то особливо успішними націоналісти виявилися у Житомирі – уже 10-11 липня 1941 року вони сформували в місті обласну управу під керівництвом Івана Луцюка та обласну екзекутиву ОУН (б) під проводом Миколи Шевчука. У самому місті вдалося організувати хор і театральний гурток. І навіть влаштували Свято Волі на честь закінчення, як тоді думалося, радянського панування в Україні.

Зустріч "двох Україн"

Після перетину кордону між довоєнною Польщею та СРСР похідні групи вперше по-справжньому зустрілися з українцями "з-за Збруча". Всі вони уявлялися як майбутні громадяни відновленої Української держави.

В очах оунівців мешканці виглядали так: "Загал населення зубожілий, не мають що їсти, брак зовсім хліба. Люди обдерті, босі, хати обірвані, опущені, почорнілі, тини поламані, церкви порозбирані або замінені у шпихліри… Люди виморені голодом, все недоживлене, хоровите, трудно знайти людину, щоб мала нормальний вигляд обличчя… Усюди наболілі душі, прибиті горем. Почнеш говорити і все з болю плаче, плачуть жінки, плачуть старці і хлипають мужчини… Терор тут був такий великий, що люди досі не отряслися з нього… бояться в перших днях виходити на вулицю… Не вірять у самостійність, бо не бажають її і тому уважають, що німці завоювали Україну і що тепер буде тільки трохи жити так, як було – більш не буде. Зовсім брак молоді, як у селах, так і по містах. Богато молоді є дійсно комсомольцями… Нині треба людей будити не зі сну, а зі страху", – описував оунівець Ярослав Старух.

<p>Микола Климишин &ndash; керівник Північної похідної групи, заарештований 7 вересня 1941 року у Макарові під Києвом</p>

Дуже швидко виявилося, що оунівці, попри добру ідеологічну підготовку, мало ознайомлені з підрадянськими реаліями. До того ж, вони слабо уявляли собі економічне майбутнє України, тож не завжди вміли відповісти на всі запитання місцевих мешканців. 

Миколу Климишина одного разу запитали: "А що для правительства?". У відповідь почули тезу про максимальне використання у власному інтересі періоду міжвладдя, коли "одні пішли, другі ще не прийшли". Ця відповідь не задовольнила допитливості: "Ви кажете, що вонатобто Українська держава, – ред. вільна. Їй щось треба дати".

Траплялося, незнайомі з сільським побутом члени "похідних груп" ніяковіли. Один із роїв Північної групи врятувала від такої незручної ситуації Галина Чуйко, учасниця походу, яка сама народилася на Наддніпрянщині і краще знала спосіб життя земляків. Прибувши до Золотоноші, націоналісти розгорнули мітинг. У виступах переважала тема звільнення від радянської окупації. Проблема була в тому, що місцеві сприймали прибульців, як представників "власті", і засипали їх суто практичними запитаннями. Незнайомі з місцевими нюансами бандерівці "попливли". Галина згадувала: "Зовсім випадково попала в таку ситуацію, а якій я дуже мало розбиралась, але бачила, що ті люди сприймають нас, як представників нової влади. Я говорила, що вони самі мусять бачити, що на покриття їхніх солом’яних стріх потрібно частину урожаю жати серпом".

Також стало зрозумілим, що колгоспна ієрархія у вигляді бригадирів і голів колгоспу – це часто такі ж селяни, як і односельці, а не "сталінські висланці". "Між іншим того видання, де лається бригадирів, не треба поширювати, бо звичайні порядні люди", – зазначав у звіті один із керівників групи.

Місцеві з недовірою ставилися до будь-яких згадок про партії – тож у пропаганді вирішили приглушити й тему ОУН. Окремо довелося пояснювати, що групи жодного стосунку до окупаційних військ не мають і їм не підпорядковуються.

Учасники походу коректували діяльність на марші. Згодом почали говорити, що колгоспи розпустять і поділять після збору врожаю. За спогадами учасників, це був ледве не єдиний аргумент, який схилив селян зібрати урожай із колгоспних полів. У містах було простіше – все майно міста передавалося свіжоствореній управі. 

Південна група на своєму маршруті здійснювала кампанію збору свідчень про злочини тоталітаризму.

І все ж основним завданням похідних груп було максимально швидко добратися до Києва та великих міст Лівобережної України. Виконання цієї задачі прямо залежало від просування німецьких військ.

Німці: від союзників до ворога

24 липня 1941 року Північна група вирушила з Житомира на Київ, але швидко зупинилася. Попереду був Київський укріплений район – напроти нього німецькі дивізії і застряли. Тоді похідні групи спробували обійти Київ з півночі і потрапити на Лівобережжя. А далі – вирушити на Полтаву та Харків.

Німці стали спочатку перешкодою, а потім і ворогом. 

Проблеми почалися ще на старті — у постаті прикордонної сторожі на кордоні Генерал-губернаторства та свіжоокупованих територій. Якщо у прифронтовій колотнечі не вдавалося прошмигнути з виданими військовою владою документами, доводилося хитрувати. Наприклад, є відомості, що учасники Південної похідної групи відвертали увагу прикордонників балачками, приправленими алкоголем. І поки одні "заговорювали зуби" сторожі, інші тихцем переправлялися через Сян.

<p>Василь Кук. Завдяки йому "похідні групи" зуміли вкоренитися на зазбручанській Україні і створити функціонуюче антинацистське підпілля</p>

У прифронтовій зоні контакт із німецькими військами був неминучий. А успіх завдання часто залежав від ставлення до українців командира найближчого підрозділу чи місцевого "ортскоменданта".

Учасникам Північної групи з інтервалом буквально в кілька днів випало випробувати на собі дуже різне ставлення німецьких військовиків до себе. Василь Кук доповідав: "Ситуація з кожним днем зміняється раз гірше, раз краще. Все залежить від того, який оберльойтнант перебуває на терені даної місцевості".

Так, при зміні позицій під час сутичок біля Макарова німці залишили заставу, на якій мала відбутися зміна частин. Оскільки група "бандерівців" була єдиною, яка прийшла з "їхнього" боку, вони попросили про підтримку. Взамін – уже після ротації – німецькі військовики дотягнули зіпсоване авто, яким користувалися українські націоналісти, до села Пашківка.

Іншого разу німецький офіцер Ромдорф заявив одному з роїв: на підставі наказу командира армії його обов’язком є арешт усіх "бандерівців".

Німецькі військовики часто були заклопотані стрімким просуванням на схід і взагалі не звертали увагу на групи цивільних – якщо тільки ті не виглядали геть підозріло. Така доброзичливість мала прагматичні причини. Наприклад, учасники похідних груп могли виконувати роль перекладачів, допомагали у контактах із місцевим населенням. Інколи траплялися несподівані історії.

Якось Микола Климишин, командир Північної похідної групи, дорогою до Житомира зауважив, як двоє німецьких солдатів конвоюють червоноармійця. Той намагався щось їм пояснити, показуючи іконку. Один із німців попросив Климишина перекласти, що каже солдат. Виявилося, полонений намагався пояснити конвоїрам, що він християнин: "...був буз шапки, в руці держав образок і повторяв: “Не стріляй!”. Відтак, завдяки випадковому втручанню націоналістів сердега уник миттєвого розстрілу і потрапив у табір військовополонених.

Свіжопризначені "штадтскоменданти" були раді допомозі після відступу радянських військ. У Житомирі німецький намісник прийняв делегацію оунівців, які випередили окупаційну цивільну адміністрацію й затвердив склад міського та обласного управлінь без жодних заперечень. Подібне повторилося у містечках Київщини. У Фастові після того, як похідна група взяла на себе відновлення системи водозабезпечення, комендант навіть запропонував сприяння – зокрема, в пошуку приміщення.

Ситуація різко змінилася, щойно на окупованих територіях з’явилися  представники цивільної окупаційної адміністрації та спецслужб. Вони були озброєні наказом затримувати членів похідних груп. Гестапо розпочало повномасштабні переслідування. 

Учасникам похідних груп ніяк не могли знати про арешт українського державного правління 9 липня, а також заборону німцями будь-яких політичних маніфестацій, запроваджену 11 липня.

17 липня у селі Фасова мандрівні бандерівці провели нараду. За результатами розмови Василь Кук та Дмитро Маївський повернулися до Житомира і зосередилися на підготовці агітаційного матеріалу, а керівництво зайнялося розробкою альтернативних маршрутів Лівобережною Україною – зважаючи і на позицію німців, і на мінливу фронтову ситуацію.

"Забороняють писати навіть "Вільна Україна", кажуть писати "Звільнена", – йшлося у звіті "похідних" оунівців.

У другій половині липня почалися арешти. Внаслідок переслідувань, зокрема, масових арештів у Шепетівці та Старокостянтинові, похідна група "Центр" розсіялася. Командира Миколу Лемика відправили до Львова. Після того як він, знехтувавши очевидною небезпекою, повернувся у Центральну Україну, його заарештували та розстріляли у Миргороді восени 1941 року.

Хвиля наростала. 29 липня 1941 року відбулися арешти учасників похідних груп на Вінниччині і Житомирщині. За окремим даними, кількість заарештованих тільки в Житомирі сягнула п’ятдесяти осіб. У серпні затримання продовжилися. За грати посадили Степана Ленкавського. 7 вересня заарештували Миколу Климишина. А ще за тиждень провели масові арешти членства ОУН (б) як на Західній Україні, так і серед похідних груп. Рубікон було перейдено. Із вересня бандерівці перейшли у підпілля.

Попри розгром у Центральній Україні, оунівцям вдалося досягти відносного успіху на південному сході. Міські управи з’явилися у Кривому Розі під керівництвом Сергія Шерстюка, тодішньому Дніпродзержинську (зараз — Кам’янське), Нижньодніпровську. Діяли Нікопольський, Кам’янський, Криворізький окружні проводи.

З метою конспірації бандерівці перенесли свої центри поза великі міста. Наприклад, Південна похідна група передислокувала свій пункт у село біля Дніпропетровська. Це допомогло уникнути розгрому.

Обставини не дозволили бандерівцям створити легальну структуру, тим більше – досягнути планованої мети в образі незалежної України. Та їхні зусилля не пішли намарне. Влітку-восени 1941 року вони заклали розгалужену підпільну мережу, котра дошкуляла окупантам. Недарма з’явився наказ про знищення підпільників без суду і слідства.

Бандерівські підпільники справді заважали нацистським окупантам. По-перше, оунівці дійсно мали потенціал створити ефективну систему опору – наприклад, у 1943 році в Центральній Україні справа дійшла до створення озброєних загонів. По-друге, похідні групи стали сполучною ланкою між двома частинами України, які до того часу переважно були взаємно ізольованими. Цей діалог був жвавим – націоналістичні підпільники отримували допомогу місцевих жителів, багато хто з молодих пізніше поповнив лави УПА. Цього не було б, якби не похідні групи. 

Через протидію радянської каральної системи похідні групи та створена ними мережа націоналістичного підпілля у Центральній і Східній Україні так і не залишила глибокого сліду там, де була створена.