Зникоме: мандрівні торговці і прохачі

Село наприкінці 60-х – на початку 70-х років розкладалося під впливом соціалізму повільно, але невблаганно. Воно притягувало до себе відсутністю тотального контролю і тим, що сільські люди ще дотримувалися традицій гостинності. Сюди навідувалися ті, хто намагався зупинити час і заробити якийсь мізер. Часом той мізер був єдиним джерелом існування мандрівних торговців.

Час від часу село стрясав гучний голос міняйла: "Міняй, міняй, онучі давай!". І по хатах починали гарячково збирати старі шмати і шкіру. Все мало бути натуральне. Міняйло приїжджав на зграбному возі, коні його були вгодовані, зі вплетеними у гриву бляшками і червоними кутасиками, а сам він був сповнений величі, як особа королівської крові. Брутальний смаглявий чоловік усвідомлював свою вищість, чим не дуже відрізнявся від продавців єдиної крамниці в селі, тільки торгував не з-під прилавка. За гроші в нього нічого не можна було купити, бо цим би він зганьбив свій кількасотлітній шляхетний фах. На фірівіз на соломі лежали череп’яні миски від останніх гончарів — прості без жодних прикрас, найдорожчий товар.

Утім я була надто мала і несмілива, щоб поцікавитися цінами. Мене страшенно вабили глиняні свищики і кульки на гумці, обтягнуті позліткою, які так добре стрибали. Найдешевші були "шаріки" — повітряні кульки. Господині вимінювали синьку, однаково придатну для побілки хати і для білизни, голки, чорні й білі нитки — це був найпопулярніший товар. Діти бігли за возом і міняйло відмахувався від них батогом з червоною китицею та міг вперіщити без попередження того, хто бодай торкнувся священного воза. Ми з сестрами дуже хотіли щось виміняти, але бабця не дозволяла нічого брати з хати. Четверо доньок однієї вдови принесли міняйлу шкіряну куртку свого тата, хтозна де він її роздобув, і мати дуже довго оплакувала втрату, перед тим добре відлупцювавши малих грішниць.

Потім міняйли зникли. Аж раптом на початку 90-х, коли в мене вже самої була донька, я почула знову: "Міняй, міняй, онучі давай!". Не повірила, доки повз наші вікна не протуркотів віз, такий як у дитинстві. Зрештою це була епоха тотального дефіциту. Синьку, нитки, голки потребували всі.

А в глухонімих був свій бізнес — перефотографовані образи, менші чи більші, де було трохи додано кольору. Людям вони здавалися гарними і вони спалювали старі потемнілі ікони, аби почепити в хаті нові. Так само продавали перефотографовані церковні календарі. То вже за гроші. Я зустрічала такі ікони в покинутих хатах, звідки все повиносили сусіди.

Цей товар можна було купити й на базарі в місті, а ще когутики на паличці з паленого цукру, килимки з лебедями, нитки для вишивання, тканину, яку називали "панама", полотно. Коли торговці не могли розпродати товар, то приїжджали до села. Найбільший фурор викликали охайні літні жінки зі светрами, які привозили з Прибалтики. То було свято для сільських кобітжінок і мандрівних крамарок запрошували до хат, де все міряли перед люстеркомдзеркало, завзято торгувалися. Це було безпечніше, ніж на базарі, де тебе могли обікрасти чи підсунути неякісний товар. Оті вже немолоді пані були професіоналами у своїй справі: терплячі, усміхнені, балакучі, вони викликали довіру і приносили людям радість. Натрудженими ногами вони міряли наші довгі гірські села, могли поговорити про все на світі, й поступово обростали постійною клієнтурою. Вони ризикували, бо за таке могли й посадити "спекулянтів". Часом привозили рештки секонд-хенду, а не новий товар.

Був ще інший бізнес — "погорільці" чи "потопельники". Завжди із Закарпаття. Мені було в дитинстві цікаво, чому на Закарпатті так часто горять хати і трапляються повені. Адже у нас теж розливається ріка. Можливо, якийсь один відсоток дійсно "погорів", але хто доведе, що інших не спіткало таке саме нещастя. Тим паче, в 1937 році в нас згоріло пів Урожа, зокрема й хата мого діда. Було три версії підпалу "Просвіти", звідки вогонь перекинувся на людські хати. Перша — "жидівська" (бо люди стали менше ходити до корчми), друга — підпалили польські шовіністи з ідеологічних причин, і третя — "москальська", бо конкуренція між москвофілами і свідомими українцями була дуже жорстка. Тоді місцевий дідич дав погорільцям дерево на хати, і ніхто не ходив по чужих селах.

Утім коли настав голод у 1943 році, наші люди йшли вимінювати до "росії", тобто на Волинь, обрусискатертина, хустки, коралі, але ніхто не жебрав.

Восени приїжджали цигани з Борислава і просили бульбукартоплю. Це була марна справа залучити їх до збирання урожаю — їм це забороняв звичай. Але люди давали (дають і досі), аби їм не наробили збитків. Що б там не казали, але у цього кочового народу є свій кодекс честі: вони не стануть кривдити людину, яка зробила їм добро. Хоч і між ними трапляються різні.

Щодо новіших часів, то з’явилися інші категорії продавців, які їздять у фургонах з гучномовцями і продають мінеральні добрива, телят, капусту, пшеницю, комбікорм, те, що важко привезти самотужки селянам. І є ще перекупники, які скуповують надлишки урожаю, або пір’я, чи міняють на щось. Натуральний обмін відомий ще з часів неоліту. Як і століття тому, на храмові свята з’їжджаються торговці солодощами, іграшками, вервицями, образками, церковними календарями на радість дітям.

Цілковито зникли мандрівні фотографи, які могли збільшити чи реставрувати старі фото, навіть розмалювати. Одного з них — Мрозєвича з Борислава я пам’ятаю. Він часто фотографував просто так дітей і дарував їм віддруковані світлини. Був родом з Урожа. Розумів, як швидко ростуть діти і як важливо зафіксувати цей момент. Мав особливий почерк, я його світлини впізнаю по сільських хатах.

Приходили до села дротувальники, яких я вже не застала, але їхні дротовані горщики залишились. Були майстри, що оловом латали поливані баняки. Це ремесло також згасло.

Щось зникає, щось відроджується і нема на то ради. Не скажу, щоб я відчувала ностальгію за тими часами: мені просто цікаві люди, які в будь-яку погоду мандрували і дотримувалися певної професійної етики. Свій нелегкий хліб вони компенсували враженнями, що отримували від цих мандрівок, про села та їхніх мешканців, свіжим повітрям, знанням життя, зрештою, відчуттям свободи, якої ставало дедалі менше і яку забирала у них цивілізація.