Побут Романа Шухевича у підпіллі. Зі спогадів особистого охоронця “Зенка”

***

Доводилося мені від весни 1945 року перебувати в охороні к[оманди]ра УПА – ген[ерала] Тараса Чупринки. За тих кілька років спільного життя з Командиром хочу пережитим, тим що залишилося мені в пам’яті, поділитися з друзями.

Хто ж такий був Командир?

<p>Роман Шухевич на Волині, 1943 рік</p>

Може б я дещо більше розказав Вам, друзі, про Командира та його працю, але заіснувала одна перешкода: запізно я довідався, що якраз мені припала честь бути в охороні того ж таки Командира.

Сподіваюсь, був би дещо більше затямив, а то й записав.

Ось послухайте, як лучилося.

Ідемо ми одного разу удвох з Командиром із Білогорської квартири в терен. Ніч тиха, зоряна. Наша дорога випадала попри Скнилівське летовище і, отже, світла прожекторів часто нас заставляли “залягати”. От ми залягли та й говоримо про те й інше. Я і питаю:

– “Цікаво знати, друже Командир, чи к[оманди]р Чупринка за кордоном чи тут?”.

Пробігла легка усмішка по лиці Командира і спокійно відповідає:

–  “Тут є, сину, тут… Чого йому за кордон”.

“Гм…”, – думаю собі вслух – “Такий нівроку командир і не боїться большевиків”.

Це було влітку 1949 року.

***

Замітною залишилася в пам’яті моя перша зустріч з Командиром в Гологірських лісах, в повстанському таборі к[оманди]ра Недолі.

Невеличка наша тех[нічна] група в супроводі зв’язкового посувалася лісом у напрямі цього табору. Недалеко від табору докотився гомін ранньої пісні-молитви – “Боже вислухай благання…”. Ми зупинилися. Було якось святочно. Вислухавши останні слова, ми зійшли вниз, де перед нами розкрилася жива сцена повстанського життя. В ту пору стрільці підходили по сніданок. Наш зв’язковий оголосив місцевому провіднику наш прихід і, поснідавши, ми пішли відпочивати.

Після полудня мене розбудила жвава розмова. Серед більшої групи стрільців я побачив к[оманди]ра Чупринку, який поясняв стрільцям практичне значення мінометного кутоміра. Стрільці ставили питання: практично запізнавалися з мінометом.

В тій хвилині самовільно зійшов зі стійки якийсь повстанець і сказав, що вже задовго стоїть. Це було дуже смішно. Почувши це, Командир Чупринка покликав цього стрільця і по-військовому “висповідав” його та сказав, що “до смерті треба стояти, якщо немає зміни”. На тім закінчилося.

<p>Світлина Романа Шухевича у дні боротьби. Вітання з побратимом</p>

Мене познайомив з к[оманди]ром Ч[уприн]кою пров[ідник] Тарас. Я відрекомендувався. Командир розпитав мене про все, що відносилося до мойого фаху, відтак поінформував щодо дальшої роботи і ми розійшлися.

В травні 1945 р[оку] пров[ідник] М., якому я безпосередньо підлягав, скерував мене в Рогатинщину. Тут я включився до групи охорони к[оманди]ра Чупринки, зверхником якої був др[уг] Марко (брат […] Лебедя). Група складалася з 7 (сім) осіб.

Під осінь, з причини смерти зв[ерхника] Марка, група була реорганізована, керівництво перебрав др[уг] Демид.

Після кількамісячної моєї відсутності в цій групі, з весною 1946 року я включився знова і майже безпосередньо перебував з Командиром до останніх днів його життя. Зустріч відбулася в Рогат[инському] лісі.

Ось наш спільний марш удвох з Командиром через Рогатинський ліс до криївки.

Сонце вже було [над] заходом. Щиро попрощавшись з друзями, ми вирушили з табору. Командир у повному впоряді зброї, через плечі полева торба та планшет. В мене те ж і радіо в руках, з яким Командир не розлучався. Вийшли на лінію. Командир умовляє мертвий (збірний) пункт і кличку. Напрям маршу мені невідомий, отже Командир проводить. Ідемо тихо і вільно. Перед роздоріжжям ліній чи доріг Командир зупинявся, заслуховував з готовим до стрілу автоматом.

Запала ніч. Дорога з під ніг часто губилася, отже Командир часом зупинявся і, схиляючись до землі, розпізнавав по формі кожну дорогу. Так ми вийшли в поле. Зближалась година денника. Розтягнувши на корч антену, Командир включив радіо і вислухав радіовісті.

Під ранок ми були біля криївки.

– “Треба зачекати до світанку, щоб бачити, куди ногою ступити” – каже К[оманди]р. Заходили до криївки на босо, обережно, ступаючи поміж травою.

Перша робота в криївці – замаскуватися.

Ми повилізали наверх. Командир прийнявся маскувати. Все кругом оглянув, поправив, приготував вічко і докрився. Відтак виліз знову і цю саму процедуру повторював я, а Командир приглядався. За другим разом маскування в мене вийшло добре і цю роботу я вже виконував щодня. Спосіб підходу і маскування для мене були новістю. В той час це була рідкість.

В криївці я нашвидку запізнався з господаркою і прийнявся готовити снідання. На снідання – яєчня і чай.

З огляду на те, що криївка була в дуже конспіративному місці, а також добрим характером природної вентиляції, було дозволено три рази денно варити на спиртовці. Отже, на обід пригрівали консерву чи інше; на вечерю яринова зупа чи жарене м’ясо і чай.

Робочі години Командира розподілялися. Тоді творилася стаття, мабуть “Процес денаціоналізації” (?) – це в перших годинах; лекція анг[лійської] мови, з радянських економічних журналів, писання на машині, вісті з радіо і ін. –  в останніх. Мене Командир зобов’язав вивчити граматику укр[аїнської] мови і вчитися машинописання, в чому давав щоденну підтримку.

Кожного вечора, як тільки смеркало, “так, щоб бачити куди ногу поставити”, Командир брав радіо, накриття (коци) і на босо виходили подальше від криївки “ночувати на відкритому воздуcі”. Зразу слухав денник, а відтак клався спати. Часто, як були всі друзі зайняті, Командир лишався сам. Ніччю до криївки не заходили ніколи.

Що кілька днів ми удвох з Командиром ходили в село. Першого разу Командир, річ ясна, проводив. Ішли на босо. По дорозі поясняв мені всі подробиці, важні для повстання місця і т.п. Під хатою я задержувався, Командир ішов вперед, щоб примирити собаку. В хаті полагоджували і вечеряли на темно. Відтак вся доросла сім’я сходилася до однієї кімнати на свого роду сходини. Командир розказував про нашу боротьбу, міжнародне положення і інше. В поворотній дорозі майже завжди вступали до річки купатися.

Друг Демид розповідав про будову лісової криївки ось таке:

“Доручив мені Командир” – розказує др[уг] Демид – “зробити конспіративну криївку. Подав відтинок терену і звернув увагу, щоб заготовити будь-який матеріал, що відноситься безпосередньо до криївки у якогось сексота у подальшому селі. Я підібрав голову ради в с[елі] П. і замовив в нього пачку до криївки”.

Цей “фокус” позитивно відбився. Наша криївка була повністю законспірована.

І далі: зимову криївку в селі, яку ми приготовляли для Командира на зиму виконувало нас трьох плюс Командир. Двох із нас копали, ми з Командиром носили землю.

“Короленко”

Підшукали добрі люди відповідну хату в с. Княгиничі. В який спосіб її знайшли то я вже й мабуть не буду знати. Знаю тільки, як одного дня, в жовтні 1946 р. Командир доручив нам з др[угом] Демидом вивчити маршрут з Рогат[инського] лісу до Княгинич і без жодного зв’язку попасти до такої-от хати (тут подав план села, хати). В тій хаті ви повинні зробити криївку. Де і як – то вже ваша голова в тім, головне якнайбільш конспіративно.

Першої ночі віднайшли дану хату, а чергового дня взялися за діло. За кілька днів все було готове.

Слід згадати, раніше ця хата являлась державною, в якій містився поштовий уряд. За больш[евицької] дійсності дві кімнати замешкував доктор Кузик з родиною (поляк), решта кімнат (п’ять) були вільні. Згодом перебрався також голова місц[евої] с[іль ської]/ради.

Наша сім’я посідала три кімнати, кухня сусідувала з кімнатою доктора. В цій кухні була зроблена криївка.

Зиму на 1947 р. Командир перебував на цій квартирі.

По викінченню роботи ми повернули до Командира, зголосили про стан справ. При кінці листопада випроводили Командира на зимівник а самі знову повернули в терен, до групи, там нас і западав сніг. Добитись до Командира нелегко було.

Моя пригода з большевиками на свят вечір, сніг та морози змусили нас задержатися цілий січень в терені. Відходячи ми умовились, що прийдемо в часі після першого снігу.

До Командира ми добивались в лютім місяці, з трепетом серця, ми відчували скільки там горя в серці. Нас прийняли, як небіжчиків.

Бліді лиця страшно і допитливо гляділи на нас, Командир постарілий на кілька років – два тижні не бритий. Ми зголосили свій прихід. Командир приступив до нас і по-батьківськи привітався з нами. “Хлопці! Що то було з вами? Де Ви пропадали? Ви знаєте, як я переживав?”.

Ми розказали свої пригоди і причини, які змусили нас задержатися.

Слідуючого дня перед сніданням ми зібралися до наказу. За легковаження чуйності і обов’язків ми одержали нагану.

Наша сім’я збільшилася 5+2, атмосфера повеселіла, життя пішло своїм трибом.

З початком того ж таки 1947 року хвороби почали підточувати здоров’я Командира. Боліли ноги. Дійшло до того, що без лікаря не обійшлося. Вирішено піти до лікаря в місто Ходорів. Мені не поміщувалося в голові, щоб Командир ішов прямо большевикам у руки. Але сталося і було все як слід.

Одного дня вранці зібрався Командир у ватяний одяг, приходжений вже, стару дядьківську шапку, встромив пістолет до штанів, гранату в кишеню, намазав руки товщем а відтак натер попелом і в одну руку кошик, у другу палицю, швидко попрощався з нами і вирушив на шлях. Як “тереновий провідник” за командиром подалася пані М.

Довгий для нас був цей день — не бралась ніяка робота і разом з другом вирішили, що на […] Командир рішається.

Прийшов довгожданий вечір а з ним Командир, живий і здоровий. Хвильку відпочив і розказав нам про перебіг цілого дня.

“Іти большевикам під самий ніс це є ніщо, головне – відповідно вбратися. От сиджу собі на східках, попри мене ходять і москалі, і простий народ і побачили в мене кошик та й питають:  – “Дядьку, що маєте продати; дядьку, а не йдете ще додому…” – сміюся я в кульок, це не то, що у Львові було. Минулого року довелося мені квартирувати одну ніч між паскарками у Львові. Я був одинокий мужчина серед 20-ти жінок. Граю ролю дядька. Пригадав пан дому, що його пила чомусь не хоче різати, хто ж йому краще порадить, як дядько зі села.

Приносить пан пилу і просить справити її. Ну – думаю собі – аж тепер я проріжуся. В мене на пилі таке ж поняття як в жида. Але треба радити. Оглядаю її, оглядаю, то й думаю щоби-то сказати. І раптом блиснула думка: треба, кажу, розвести її, порозгинати зуби, а до того ж необхідно ключа. На щастя ключа пан не мав і на тім скінчилося”.

Оповіданнями Командира ми були захоплені, наші застереження виявилися неправильні; підбадьорившись ми просили Командира щоб при першій нагоді дозволив нам перевести такий експеримент. Це була весела новинка. Невеселою була хвороба Командира. Лікар узнав артритизм кості, хворобу кості. Приписав відповідний режим.

Доцільно буде подати характеристику родини, серед якої перебував Командир.

Сім’я складалася: мама, її донька Оля з дитинкою (жінка окр[ужного] пр[овідника] Стрийщини Данила) та пані Монета. Всі “переселені” з Ярославського повіту.

Мама –  маленька собі жіночка ок[оло] 50 літ, швидка, проворна, зародна, сварлива така, що хай молода сховається. Проте її наївні забаганки, високопанські манери брали верх. Н[а]пр[иклад]: щоденні балачки про власну кам’яницю у великому місті, добре умебльовану, а не локатори; спори про те, що виховувати донечку Олі буде вона (бабка); завзято вивчала анг[лійську] мову. Знаючи не більше 500 слів і трохи граматики просила Командира вложити текст промови, з якою виступала б зустрічаючи американців. Війни сподівалась кожного дня. Большевиків ненавиділа всім своїм єством. З таких різних історій було доволі потіхи, як Командир пустив у рух свої повоєнні жарти.

Оля (літ[ературний] псевдонім Звіробій) – інтелігентна і добре вихована. Маючи кілька семестрів медицини, хотіла і старалася провадити родинне життя і виховання дитини по всім правилам, в чому найбільше перешкоджала її мама.

З часом прийшов на світ ще синок Олі і з тим більше клопотів, більше праці. Виринула проблема, як бути Олі, на кого покликатися батьком. З доброю порадою в таких справах приходив Командир і пані М.

Вирішено фіктивно побрати Олю з “Богданом”  – студентом медицини, який жив на ліві документи. Знаючи “Богдана” особисто, Командир без вагань зреалізував це. Комедія вдалася надійно. “Богдан” стає фельдшером в с. Княгиничі а життя набирає нормального характеру.

Рушієм всьої господарки була пані М. Для вирішення складних справ у господарці як взагалі пані М. знаходила негайні і блискучі помисли.

Ось один випадок. Застає мене несподівано в хаті (крізь вікно) дальша сусідка. У нас же самі жінки, хто ж може бути із мужчин? То означало, що хата провалиться. З порадою приходить пані М.

Негайно вбиратися в форму голодуючого, брати в мішок всяких лишків і йти хата в хату, відшукати цю жінку, зіграти перед нею відповідну ролю голодуючого і впевнитися, як повірила. Що-небудь їй продати (заміняти). Помисл був вдалий і успішний.

Пані докторова – завзята польська патріотка і дуже цікава. Як добра сусідка густо побувала в нас і цікавилася всякими дрібницями: “а чому ви так скоро пироги з’їли; а для чого у вас стільки води йде і т.п.”. Пані М.: – Я сама багато їм бо в мене цукровиця; Оля щоденно свою доньку викупує і сама вимивається і т.п.

Будні Командира в “Короленко”

Життя наше, тобто дійсних підпільників, проходило “наверху”. Криївка була тільки на час алярму.

Отже, як тільки заносилося на день дійсні підпільники стояли вже на ногах. Прятали постіль до сховку і йшли до окремої кімнати на руханку. Жінки за той час вбиралися. Пані М. вносила воду і всі по черзі вмивалися. Перший вмивався Командир, завжди до половини. Після вмивання спільна молитва.

Щоденно був черговий дижурний. Дижур обов’язував мужчин. До обов’язків чергового Командир зачисляв себе також. Обов’язки були такі: метення кімнат, палення в печі, заготовка дров до печі, миття підлоги і прання білизни – спільно до помочі жінкам (Командир від цих робіт був звільнений) і ін.

На сніданок пили чай. До хліба який-небудь товщ. Виняток у харчах становила тільки Оля, яка кормила дитя.

Розподіл робочих годин Командира пристосовувався до обставин і вимог дня. Там завжди були якісь нові справи, плач дітей і ін. Однак в спокійному часі предмети навчання були розподілені. В тій хаті створилося кілька статей, крім того вивчав анг[лійську] мову, читав Леніна, слухав радіо і ін.

Обід був спільний, при одному столі, однак кожний приміщувався так, щоб бути готовим на випадок алярму. Страви завжди були смачні і багаті, хоча звичайні. Після обіда Командир клався на півгодини відпочивати а відтак займався чим-небудь з художньої літератури, шахи тощо. До дітей Командир приступав, як добра няня. Завжди скорше забавив малят, як мама.

Щоденно були хвилини розривки, в яких живу участь брав Командир. Бували корисні дискусії на різні теми, жарти, дотепи. Скоро звечора щільно закривав дижурний вікна і продовжували день при світлі. Майже щовечора Командир вправляв з пані М. англійську мову.

Вечеряли пригрітими лишками з обіда, запивали чаєм, спільно молилися і спати. Жінки спали в ліжках, Командир на довгому столі, підстеляючи які-небудь лахи; ми з другом на долівці.

Друзям відомо – нема-то, як у повстанському лісовому таборі, ще й у спокійний час. Весело, здорово, шумить зелений ліс – відчуваєш життя.

Дуже добре почував себе наш друг Командир у зеленому таборі: тоді і здоров’я було більше, не відчував болів голови, серця. От хоч би візьмім життя в одному таборі, що його Командир прозвав “Баранівка”. Це був улюблений у Командира табір. Гарне, відповідне місце з всіма тактичними і господарськими вимогами.

<p>Роман Шухевич і член крайового проводу ОУН Осип Дяків, 1940-ві роки</p>

Як тільки повернуть друзі з нічних завдань (бувало й так, що всі підуть – тоді Командир лишався сам) сейчас готують снідання. З’їдять по куску сала, поп’ють чорною кавою і лягають відпочивати. Тоді Командир стоїть на стійці. Втоптані кількаметрові стежки знову міряються кроками в одну й другу сторону. Тоді зроджуються нові ідеї, вкладаються плани. Думка на самоті у Командира супроводжується рухами рук, мімікою лиця. Іноді, непомітно, як і завжди на хвильку застигав – тоді неслась до Всевишнього щира молитва.

Відпочили друзі, вмились, почистились і закипіла робота. Готують обід: одні заготовляють дрова, другі вбирають бараболю, носять воду… Потріскує ватра, клекотить в казані; за хвильку смачно заїдають партизанську зупу. Командир крокуючи сідає на свій пень і також смакує, тільки побільше рідкого.

По обіді вільний час.

–  “Ну, друзі, поговоримо дещо може із совєтознання? Ні, краще порухаємося трохи”. І вже стоїть стрілецька лава і вправляє впоряд. Ще дещо на військові теми і розхід. “Далі вчіться самі. Ви повинні щоденно, при якій не було б роботі знайти годину-дві для самонавчання”.

А вечір? Знову зготують щонебудь на вечерю, повечеряють спільно, помоляться і по ділам хто куда. Одні по завданню, інші в таборі лишаються.

Командир був вояком з крови і кості. Військо любив і у своїй групі бажав мати гарних вояків. Друзів любив і піклувався ними, як батько. Хотів, щоб мали добру зброю і старався щоб були прилично одіті, завжди чисті, охайні. “Ви ідете між народ” –  мовить, хоч про себе щодо одежі не присвячував ваги. “Для мене вистарчають дреліхові штани” – казав Командир. І в таких, власне, штанах, у подарованих др[угом] Семченком чоботах бачив я Командира через пори років. Іноді, ідучи в марші, втомиться – тоді чоботи з ніг в руку і далі на босо…

Історичні дати, дати впавших друзів, героїв строго пам’яталися. В таких випадках заряджував збірку і по всім правилам відбувалися сходини, присвячені даній цілі.

Спільна молитва так ввійшла в звичай, що мимовільно перед відходом ставали кругом огнища і вголос молилися. “Моліться, друзі” – було каже Командир – “це поможе не менше зброї”. Медалик на шиї був нерозлучно до смерті.

“Полісся”

На північний захід від м. Львова, біля станції П’ятий Парк, розкинулось невеличке село Білогорща. Перед останньою війною тут жили самі поляки, а тепер заселене переселенцями, в більшості з-під Перемишля.

На північ від села широко розляглися болота, раніше непрохідні, а зараз вже сухі і видовбують з них торф.

Невеличкий лісок опоясував південну сторону села, густо помережований стежками по яких поспішали щоденно сотні працюючого народу.

На східному краю села, від Левандівки, жила родина Хробаків - переселенці з с. Пикуличі біля Перемишля. Родина складалася із 70-ти літнього дідуся з великою сивою бородою, його жени гарної з лиця і благородної з вдачі та трьох дорослих дітей: Ганя, Наталка і Данко.

Всі діти працювали. Ганя поступила на учительську посаду до місцевої школи, Наталка на голову культосвітніх установ по Брюховичському р-ну; Данко – футболіст у дружині “Спартак” і “ОДО”...

Ганя – поступивши на учительську працю, спочатку жила в родини, а в 1948 р. після канікул замешкала в шкільному будинку на поверсі. Цей дім був тільки закріплений за школою а фактично використовувався для громадських потреб. В ньому (на долі) містилася крамниця і жила східнячка з дітьми - жінка бувшого голови с[ільської]/ради Джала. Цілий поверх посідала уч[ителька] Ганя…

По деяких заходах друг Юрко організує для Командира в учительки Гані приміщення. На цій квартирі завбачалося мешкати на верха, а для більшої безпеки побудована криївка на кількох людей.

Дванадцятого листопада 1947 року група з чотирьох осіб подалася у напрямі Білогорщі. Тяжка і трудна була ця подорож для Командира. Стан здоров’я в останніх днях значно погіршився. Відчувалась втома по всьому тілі. Одинокий абсолютний спокій був середником для полегші. Цю подорож від наших баз розложено на дві ночі (на посередній квартирі Командир весь день лежав закритий соломою). Другої ночі під час маршу часті атаки серця так вичерпали Командира, що ми побоювались чи допровадимо його на квартиру живим.

Над світанком, обережно втомленими ногами Командир переступив поріг до свойого зимівника. Дещо віддихнув, проспався і з ясним днем почались “оглядини” обстановки. В першу чергу запізнання з родиною учительки. Кожне приміщення має свої від’ємні і додаткові сторони. “Касетка” Командира своїм “тереновим положенням” також вважалася від’ємною – для скриття треба було виходити на коридор (горішній), поза тим все інше додатн є.

Зима 1950-го, як і попередня, проминала на Білогорській квартирі. Все залишалося без змін. На гірше змінялось здоров’я у Командира. Лікарські поради – купелі, застрижи – будь-як піддержували на силах, однак неміч зростала. Та праці було доволі…

Останні дні більш як жалюгідні. Високий тиск крові, болі голови, часті атаки серця… Це відбувалось періодично. Відчувалося, що К[оманди]р збирається від нас на той світ. В тому часі минулої зими вже обговорювалися плани праці в групі, перенесення або забезпечення баз, будови криївок і т. п.

“Мені б конечно зробити знимку в військовому однострою, в “бандерівці" та нас із тризубом” – говорив передостанніх днях К[оманди]р…

В перших днях місяця березня дещо покращало із здоров’ям, а може це тільки нам здавалось. Проте в ліжку не хотів лежати. Ходив по кімнаті сумний, на силу відповідав Гані чимось дотепним. “Буду вмирати, Нусю” – не раз каже. Майже щодня пані ходила до зустрічей із від’їжджаючими на СУЗ. Не повернула із поїздки кур’єрка Чорна. Не було її й на запасну. Запанувала загадкова атмосфера.

– “Чому не бриєтесь, друже Провідник?” – питаю.

– “Не буду, сину, бритись аж поки мені не покращає, поки не проясниться це все”.

4-го березня вечером, відходячи по ділам, я попращав дорогого мені Провідника і батька на вічно.

– “З Богом, Владку! Добре вив’язуйтесь з завдання” – це останні почуті мною слова Провідника.

Тої ж ночі над світанком сумна вістка громом вразила мою душу. Вранці 5 березня 1950 року в боротьбі з больш[евицькими] наїзниками покінчив своє кипуче життя дорогий наш Командир.